Епоха слави і надії

– Ем-м-м, – знiтився Стажер. – Можливо, у вас е ще якiсь скарги?

– Каральна медицина, – пожувавши губи, несподiвано цiлком усвiдомлено сказав старий. – Попадешся, i тебе вiдправлять на десять уколiв. Так що, бережися, внучок.

– Десять уколiв? – Пiдкинув брови Стефан. – Щодня? Чи що години?

– П'ять днiв по два уколи, якщо вже "залетiв", – чоловiк вiдiрвав вiд квiтки кiлька пелюсткiв. – "Залiт" – це якщо в тебе, наприклад знайшли цигарки, що тут заборонено. Але е i гарне, голубчик, – пiдморгнув старий. – Ранiше, наприклад, у нас таемницi листування не було. Читали все, що хотiли: тобi лист прийшов, вони його вiдкрили i тiльки потiм вiддають – "на, тримай". А зараз ось при тобi подивляться, що нiчого забороненого немае, вiдразу вiддають.

– Господа полiцейськi! – До них стрiмкими кроками пiдiшли дещо досить мiцних на вигляд санiтарiв. Стажер було напружився, що iх зараз звiдси "попросять" за розмови з пацiентами, але раптом один з санiтарiв привiтно посмiхнувся. – Мосье Лангре! Я вас у вiконце побачив i вiдразу дiзнався, дай, думаю, привiтаюся. Брись, – звернувся вiн до старого. – Там Ема клени пересаджуе, йди подивися, ти у нас таке любиш.

– Вiтаю, Морiс, – привiтався Лангре.

Коли лiтнiй чоловiк вiдiйшов трохи далi, знайомий Лангре змовницьким шепотом запитав:

– Ви ж тут через Крамера, так? – Злодiйкувато озирнувшись на всi боки, вiн продовжив. – Ми з Джеромом тiльки що були в головного. Запитували, на чому Крамера повезуть до суду, який транспорт пiдготувати i о скiльки, якi умови будуть у самому судi, так от, знаете, що вiн сказав? Заявив, що цього може i не статися, що Крамера не повезуть нiкуди, нiби "все вилами по водi писано"! Мовляв, вiн тут ще довго пробуде.

– Як довго? – Спохмурнiв Лангре.

– Та в тому i рiч, що не каже. Темнить наше керiвницство, – похитав головою другий санiтар. – Кожнi пiвроку комiсiя лiкарiв направляе звiт до суду за станом пацiентiв, потiм суддя приймае рiшення, продовжувати лiкування далi або нi. Ранiше до суду пацiентiв взагалi не возили, тiльки нещодавно почали.

– Ви кажете, що його збираються залишити тут надовго, але ж тут сидять не за вбивства котикiв, – задумливо протягнув Лангре. – А в основному за вбивство людей. Адже таке неможливо пролiкувати навiть за кiлька рокiв.

– Але нас взагалi не повiдомляють, яке лiкування буде увКрамера, а це дивно, – спохмурнiв Джером. – Не повiдомляють, як i скiльки працюватимуть над його психiкою.

– Алекс Крамер – унiкальний випадок, – кивнув Морiс. – Я взагалi нiчого не розумiю. Його треба лiкувати психотерапiею, а не медикаментами, розумiете, про що я?

– Так, – кивнув Стажер.

– А яка тут може бути психотерапiя, якщо на шiстсот пацiентiв у нас всього чотири штатнi психологи? Це по п'ятнадцять хворих на одного лiкаря, ви мене вибачьте! І займатися з ними треба щодня.

– Його вже чотири рази возили до суду, i я знаю, що лiкарi там казали, нiби Крамер iх шантажуе, не приймае пiгулки i не виходить на вулицю, – додав Джером.

– Вiн не потребуе заходiв примусового характеру i суворого нагляду. Але лiкарям плювати на пом'якшувальнi обставини, – сказав Морiс. – Спочатку Алекс перебував у загальнiй палатi з п'ятнадцятьма пацiентами, але вiн людина дуже конфлiктна. В результатi, за наказом головлiкаря його перевели в одиночну палату.

Зiщулившись вiд холодного, проймаючого до кiсток вiтру, що налетiв раптом, Морiс запропонував:

– Давайте пiдемо в середину? Погода не шепоче, – вiн кивнув у бiк будiвлi.

Ледве вони ввiйшли, як пролунали грюкання дверей, що закривалися одна за одною. Непроханих гостей тут явно не шанували. Втiм, Лангре встиг помiтити, що в однiй невеликiй кiмнатцi тулилися, як мiнiмум десять чоловiк.

– Чому вони не вийдуть на вулицю? – Запитав вiн знайомого санiтара.

– Вiдпочивають пiсля судового засiдання, – знизав плечима Морiс. – Навiть якщо пацiент або його родичi наважуються розпочати нелегкi тяжби з цiею лiкарнею, нi до чого хорошого це не призводить. В першу чергу страждае сам пацiент, персонал може навiть елементарно не випускати його в нужник. Щонайменша скарга на якiсь побутовi питання або ще щось… Якщо хоч трохи наполягаеш на своiх вимогах та правах, лiкарi вiдразу приписують таку поведiнку до прогресуючоi хвороби i збiльшують дозування препаратiв.

– Ти казав, що керiвницство темнить щодо Крамера, – нагадав Лангре. – А сам, як думаеш, вiн тут надовго?

– Ну-у-у, – протягнув Морiс. – Звинувачена в особливо тяжких i тяжких злочинах людина, визнана неосудною, в середньому проводить тут близько восьми рокiв пiд суворим наглядом.

Лангре схмурнiв. Із слiв санiтара виходило, що навiть якщо у пацiента був короткий психоз, в результатi якого той вчинив вбивство, i вiн вилiкувався наприклад за пiвроку, то ранiше поставленого термiну його все одно нiхто не випустить.

– Якщо людина вчинила вбивство, i за це йому передбачено покарання в десять рокiв, то все. Ранiше, нiж через десять рокiв вiн з цiеi лiкарнi не вийде, – пiдтвердив його думки Морiс. – Ця установа спочатку орiентуеться не на лiкування, а на змiст i утримання. Кожнi пiвроку суд подовжуе лiкування, оскiльки "пацiент становить надзвичайну небезпеку для оточення". Але це просто формальнiсть, у Алекса Крамера немае жодних шансiв на iнше рiшення суду, будь вiн хоч сто разiв осудним i здоровим.

– Якщо пацiент поскаржиться в листi рiдним на свое життя в лiкарнi, що зробить персонал? – Запитав Лангре. – Все просто, – скривився Джером. – Це залiт. – Той старий розповiв нам трохи про це, але можна детальнiше? – Попросив Стажер.

– Детальнiше? Тридцять уколiв "амiназина" – по три протягом десяти днiв. Це додатково, до вже призначеного лiкування – його не вiдмiняють. У Крамера стосунки з персоналом склалися не дуже, так що йому доводиться несолодко, – подумавши, додав Морiс.

– Охоронцi в нас хлопцi суворi, можуть i "припечатати", якщо у поганому настроi, – похмуро сказав Джером. – Це, звичайно, не завжди, але бувало. Не дай бог зробити охоронi зауваження, або спробувати зупинити – визнають за прояв агресii до персоналу.

– Одному особливо буйному призначили уколи сiрки. Вони викликають нестерпну агонiю – iх ставлять приблизно опiвднi, до вечора пiднiмаеться дуже висока температура. Спочатку бiль концентруеться на мiсцi уколу, а потiм поширюеться по всьому тiлу. Вночi хапае серце, спати неможливо, а на ранок – наступний укол, – Стажер мимоволi перекрутив плечима вiд слiв санiтара. Мурашки бiгли по шкiрi через жахи, якi творилися в цiй лiкарнi.

– Здаеться, бiльше дванадцяти уколiв нiхто не витримував, з кожним разом дозування збiльшуеться, i я, бiльш нiж впевнений, що Алекса Крамера чекае саме така доля.

– Отже, – ледве вони залишилися наодинцi, схвильовано сплескав руками Лангре, що було вкрай на нього не схоже. – Що головного ти дiзнався, з розказаного нам Джеромом i Морiсом?

– Що по всьому мiсцевому персоналу в'язниця плаче? – Зiгнув брову Стажер.

– Що останне вони нам сказали? До Алекса щодня приходив Пастир i читав Бiблiю, правда в коридорi, оскiльки в палату до Крамера його не впускали. А це означае, що я до Морiса за Бiблiею, яку той залишив, а ти використай всю свою чарiвнiсть i значок. Пробий по камерам номера машини Пастиря, а потiм його будинок. Зустрiнемося в головному холi, – на цих словах Лангре стрiмким кроком сховався за найближчим поворотом. Стажер лише знизав плечима i вiдправився на пошуки охорони, щоб домовитися про перегляд вiдео з камер.

На подив, значок i чарiвнiсть допомогли, так що вже через пiвгодини Стефан ввiйшов до вестибюля, де на одному зi стiльцiв його очiкував Лангре. Той поплескав по сидiнню поряд з собою.

– Вийшло? – Запитав комiсар.

– Так, – кивнув Стажер. – Тут поруч, в гуртожитку.

– Я теж дещо вiдкопав, – вiн протягнув Стажеровi вiдкриту Бiблiю, де червоною ручкою був видiлений уривок про змiя-спокусника в Райському саду i першому грiхопадiннi. Закладкою на цiй сторiнцi служила записка, з до болю знайомими словами "Я знаю, що ти зробив п'ятнадцять рокiв тому.".

– Пастир теж отримав картину? – Швидко змiркував Стажер.

– Пам'ятаеш, я показував тобi теку iз справами? Виходить, вiн цiлих п'ятнадцять рокiв ходив озираючись, боячись скомпрометувати себе, свою сiм'ю i навiть свою краiну. А потiм кинув дружину з шiстьма дiтьми i нiби розчинився у повiтрi – впевнений, що вiдразу пiсля записки iз загрозами, – гмикнув Лангре. – Пiсля недавнiх новин про смерть сера Альприма, Пастир зiрвався. Якщо е передумови, то буде психiчна реакцiя, пов'язана з потужною агресiею.

Сьогоднi в лiкарнi Пастир дiзнався, що увпонедiлок у Крамера суд, i той може виконати загрозу – здати його з тельбухами. Як ввжаеш, що вiн зробить?

– Я пам'ятаю його справу, – кивнув Стажер. – І дивно ось що: вiн скоiв деякий жахливий злочин, жив з цим п'ятнадцять рокiв i при цьому жодного разу не спостерiгався у психiатра.

– Такi нiкому не довiряють, – похитав головою Лангре. – Та i взагалi бiльшiсть чоловiкiв бояться психiатрiв.

– А сiм'я? Невже рiднi нiчого не помiчали?

– Хто знае. Просто про це не прийнято говорити. Стигма нашого суспiльства така, що якщо ти звернувся по допомогу, то з тобою щось не так.

– Краще нам тут не розсиджуватися! – Раптом схопився зi свого мiсця Лангре, i кинувся геть з лiкарнi, на ходу кинувши:

– За мною!

До будiвлi гуртожитку вони добралися в рекорднi термiни. Важко дихаючи, Лангре зiгнувся навпiл – все ж вiк був не той, щоб носитися по вулицях.

– Священик, – звернувся вiн до молодi, що сидiла на лавочцi бiля пiд'iзду. – В рясi, – Лангре знову з шумом вдихнув повiтря. – На якому поверсi?

– Третiй, – сходу видав один з хлопчакiв, що оторопiв.