Епоха слави і надії

– Так називаеться своерiдна поведiнка деяких хворих, переважно з числа пiдслiдних ув'язнених. Зараз покажу вам наочно, як це виявляеться. Алекс, – покликав того доктор. – Скiльки буде двiчi два?

– Три або п'ять, – тихим голосом вiдповiв Крамер.

– Яке сьогоднi число?

– Тридцять п'яте.

– Якого кольору снiг? – Поставив останне питання лiкар.

– Червоний, – все таким же безбарвним тоном вiдгукнувся пацiент.

– Вiдповiдi характернi своею очевидною безглуздiстю, – сказав лiкар. – Але хоч вони i "не потрапляють у цiль", уважний спостерiгач помiтить, вони майже завжди даються в площинi питання. Через це, все сказане хворим виглядае нарочитим i удаваним. Це вiдноситься i до дiй теж. Дайте йому цигарки.

Лангре простягнув Крамеру пачку i сiрникову коробку. Той дiстав цигарку i затиснув ii мiж губами, тiльки неправильно, а фiльтром вiд себе. З сiрниками сталася та ж iсторiя – Крамер спробував запалити iх зворотною стороною. Не витримавши, Сiм'янин перевернув цигарку правильною стороною i пiдпалив вiд своеi запальнички.

– Крiм рiдкiсних виключень, пацiент невiрно виконуе всi найпростiшi завдання, проте загальний напрям дiй вiдповiдае метi, – продовжив свою розповiдь лiкар. – Такi хворi справляють загальне враження розгубленостi. Дивляться перед собою нiчого не розумiючим поглядом, скаржаться на головний бiль, або абсолютно апатичнi, або навпаки, наводять метушню: можуть несподiвано розсмiятися, злякатися i сховатися пiд стiл.

Спочатку такi пацiенти здаються глибоко недоумкуватими, але чим довше iх спостерiгаеш, тим очевиднiше стае, що в iх недоумствi i безглуздостi е система. Чи, як пишуть в книгах, "в iх безглуздi ховаеться цiлий метод", – лiкар плавним неквапливим рухом забрав у Крамера цигарку i, струсивши вуглинку, з клацанням вiдправив ii до урни. – Я не маю на увазi, що вiн спецiально прикидаеться, нi, це швидше несвiдома поведiнка, "втеча в хворобу".

– Моя мила дружина, моi чудовi дiти! – Раптом заголосив Крамер. – Хобi, грошi, робота – в мене було все! І раптом я опритомнiв в психлiкарнi, прикований до лiкарняного лiжка, – чоловiк схопився за голову. – Я плачу, б'ю кулаками стiни! – Крамер голосно хлипнув, по запалих щоках текли сльози. – Лiкарi говорять це загострення, але я, я, я… Просто не розумiю, чому все це зi мною сталося! – вiн рiзко замовк, опустив голову вниз, i так завмер, роздивляючись своi черевики.

– Хворий насправдi приголомшений нещастям, що звалилося на нього, вiн розгублений i не може знайти виходу iз ситуацii, що склалася, – сумно зiтхнув головлiкар. – Вiн в жаху вiд покарання, що загрожуе йому, i щиро хоче з'iхати з глузду, щоб не розумiти того, що вiдбуваеться i не брати участь у цьому. Все це наростае снiговою кулею, свiдомiсть руйнуеться i хворий вибирае найбiльш доцiльну, як йому здаеться, тактику поведiнки.

Вiн несвiдомо починае розiгрувати психiчнохворого i робить це саме так, як це уявляеться людинi, що не розумiеться на психiатрii, – нарочито безглуздо i перебiльшено.

– Здаеться, вiн заслуговуе на спiвчуття, – похмурнiв Сiм'янин.

– Мабуть вiн чогось дуже сильно злякався. – Задумливо протягнув Лангре.

– Саме так, – кивнув лiкар. – В нього виникло свiдоме або несвiдоме бажання тим або iншим шляхом, хоч би на якийсь час сховатися вiд навислоi над ним небезпеки.

– Вся справа в картинi, яку вiн отримав, – зрушив брови Стажер.

– Пiвроку тому Алекс Крамер попав до нас з гострим психозом, який розвинувся на фонi повноi вiдсутностi сну. В будь – якому випадку, пани полiцейськi, моя вiдповiдь на ваше питання така, – лiкар перевiв погляд iз Стажера на Лангре. – Запевняю, що Крамер, не грае, не обманюе i не симулюе. Вiн дiйсно хворий. Жоден суддя не прийме його заяв або визнань.

– Дякую, що ввiйшли в наше становище, – Лангре потиснув йому руку.

– Всього вам доброго, – попрощався доктор. Слiдом за ним, з двох бокiв, притримуючи Крамера, пiшли i санiтари.

– Знову ниточка обiрвалася, – стиснув губи комiсар. – Доведеться шукати далi. Хто ж за всiм цим стоiть?

– Що такого ви всi наробили п'ятнадцять рокiв тому, раз досi боiтеся признатися? – З щирою цiкавiстю запитав Сiм'янина Стефан. – Вам же все одно нiчого не буде, термiн давностi збiг.

Проiгнорувавши його питання, Сiм'янин звернувся до Лангре:

– Дозвольте вiдкланятися. Менi пора дзвонити адвокату i звiльняти свою людину.

Стажер рiзко зблiд i перелякано округлив очi. Вiн сховав в кишенi тремтячi руки i вiдвернувся, зробивши вигляд, що дуже зацiкавився кленом, що росте неподалiк.

Глава 10

Нiколас опустився на диван i задумливо перевернув кiлька карт. Наштовхнувшись на червову даму, вiн трохи спохмурнiв, зiтхнув i подивився на Ганну:

– Менi б хотiлося дiзнатися. – неголосно сказав вiн. – Яка ти насправдi?

– Та звичайна я, така, як всi, немае в менi нiчого особливого, – дiвчина посмiхнулася куточком губ. – Трохи романтична, вiрю в чудеса, добрих людей i в те, що всi нашi думки матерiальнi. Вiрю в долю, в те, що чоловiк i жiнка можуть пiдходити один одному, як двi половинки одного цiлого. Люблю мрiяти i забувати про те, який жорстокий насправдi цей свiт.

– Ти цiлеспрямована? – Запитав Нiколас.

– Так, принаймнi, намагаюся такою бути. Я завжди кажу те, що думаю. Напевно через це здаюся дивною, але… – Ганна задумливо прикусила нижню губу. – Але я не хочу позбавлятися вiд своiх дивностей, адже без них перестану бути собою – такою, яка я е. А ще я довго тримаю людей на вiдстанi. Спочатку менi треба вiдчути людину, зрозумiти яка вона – тiльки потiм я зможу довiритися i пiдпустити ближче.

– "Своiх" людей я впiзнаю миттево, – похитав головою Нiколас. – До них не треба пристосовуватися i довго впiзнавати, щоб полюбити. "Своiх" вiдчуваеш вiдразу – неважливо, де i за яких обставин сталася зустрiч. Це, як удар пiд дих – вiдразу розумiеш.

– Неймовiрно. – Тепло посмiхнулася Ганна.

– Розумiеш, що ви однiеi кровi, – продовжив Нiколас. – Що це та людина, з ким можна роздiлити хлiб i пiти в бiй. А якщо ви раптом одного разу виявитеся по рiзнi сторони барикад i станете ворогами, то це буде честю, а не бiдою.

– Це означае, що в тебе багато друзiв? – Ганна сiла поряд з ним на диван, обдавши його квiтковим ароматом духiв.

– Звичайно, – широко посмiхнувся Нiколас. – Я дуже люблю людей, яким нiколи не подзвоню в три години ночi i не попрошу забрати мене на таксi. Я дуже дорожу тими, хто нiколи не звернеться з подiбним проханням до мене, – Нiколас дiстав з кишенi мобiльний i кивнув на нього. – Вони – моя опора. Тi самi розрiзненi крапки координат, по яких я впевнено будую свiй графiк. Це люди, з якими безпечно, з якими можна бути голим, бiдним, п'яним. Вони не дадуть менi впасти.

– Якщо тобi буде треба, – Ганна легенько торкнулася його руки, – скажи менi i я приiду.

– Приiжджай без запрошення, – Нiколас поклав свою руку поверх ii – по-дiвочi вузькою i крихкою. – Цього буде досить. Вибач, – Нiколас вiдволiкся на повiдомлення. – З'явився ще один знавець карт, вмикаю прямий ефiр, – попередив вiн дiвчину.

– Привiт, Банда, – привiтався вiн. – Знову повертаемося до питання про незвичайнi карти. Зi мною в ефiрi людина, яка готова розповiсти нам щось новеньке про них.

– Так, – поважно кивнув з екрану телефона чоловiк середнього вiку. – Знайдена вами колода колись належала членам Древнього Індiйського Братства Дев'яти Невiдомих. Бiльше того, в Пiтерi якраз мешкае, ранiше наближена до "Братства" людина. Вiн працював на них. Я вже знаю його адресу, можу прислати в директ.

– Дякую, зрозумiв, виiжджаю, – пiдморгнув Нiколас. – Банда, готуйтеся до пригод, триматиму вас в курсi.

– Я з тобою, – Ганна пiдхопила сумочку i, пiдiйшовши до дверей, з очiкуванням подивилася на Нiколаса.

Той вiдразу зрозумiв, що сперечатися з нею марно – сказала, що поiде з ним, значить поiде. Було видно, як все це важливо для неi, як вона хвилюеться i нетерпляче переминаеться з ноги на ногу. Заради неi Нiколас був готовий погодитися на будь – яку авантюру.

– Гаразд, – кивнув вiн. В цей момент телефон коротко пиликнув, Нiколас швидко прочитав повiдомлення. – Нам якраз прислали адресу, ходiмо.

На вулицi вони зiткнулися з суворою пiтерською реальнiстю. Гнанi поривами вiтру, краплi дрiбного дощика потрапляли то в нiс, то в очi, то в вуха. З необережностi, ступивши в брудну калюжу, Нiколас незадоволено поморщився.

– Годi тобi, – посмiхнулася Ганна. – Це ж типова пiтерська погода: весна – не весна, лiто – не лiто.

Проте пiдбадьорити Нiколаса iй так i не вдалося. Весь шлях у таксi, вiн похмуро дивився в екран телефона, читаючи iнформацiю, яку йому скинули пiдписники. Про Павлова, що живе на околицi Пiтера, в будинку унiверситетських професорiв, з яким iм належало познайомитися в найближчому майбутньому.

Вiдкрив дверi пiд'iзду цегляноi девятиповерхiвки, Нiколас вiдразу зрозумiв, що його чекае – вiн бачив сотнi таких будинкiв. Брудних, напiвзруйнованих, доживаючи останнi роки, як i iх мешканцi. Ввiйшовши до единого лiфта, пописаного кострубатими графiтi з матюками, Нiколас i Ганна синхронно затримали дихання. Але це мало допомогло – вiд смороду, сльозилися очi. Ледве переживши поiздку на останнiй поверх, вони вискочили з лiфта. Тут справи йшли анiтрохи не краще.

На пiдвiконнi – давно зачахла квiтка в трiснутому горщику, на пiдлозi – порожня консервна банка, що мабуть була попiльничкою. Хоча ii явно не використали за призначенням – недопалки валялися всюди, а сморiд смiттепроводу мiг смiливо конкурувати iз смородом з лiфтовоi кабiнки.

Типова картина капiталiстичноi розрухи, ще сильнiше зiпсувала Нiколасу настрiй i навiяла думки про вiдпустку. Замiсть чахлоi квiтки йому бачилися розкiшнi пальми, замiсть брудного стiльця з продавленим сидiнням – шезлонг, i красуня в червоному бiкiнi, що простягае йому коктейль.