Епоха слави і надії

– Ти пiд червоним кодом, номер сiмдесят чотири, тебе розшукуе Інтерпол.

– Шкода, що не фотографи Форбс. Я б непогано виглядав на обкладинцi, а, комiсар? – видав короткий смiшок Грозовський.

– Але ти пiд егiдою.

– Пiд заступництвом росiйськоi мафii. Давай називати речi своiми iменами, пан полiцейський, – посмiхнувся чоловiк.

– Код червоний? – Втрутився в розмову Стажер. – Значить, його треба затримати на мiсцi! А далi вже вирiшуватиметься питання про його видачу державi, що iнiцiювала розшук. Поки ви говорили, я тут пошукав трохи, – Стажер демонстративно покрутив телефоном. – На сайтi Інтерполу часто залишають iнформацiю про мiжнародних злочинцiв у вiдкритому доступi. Ви, мосье Грозовський, дуже небезпечний.

Вандалiзм, викрадення людей, пограбування iз застосуванням насильства i залякування, викрадення транспортних засобiв i приналежнiсть до злочинноi росiйськоi мафii, – Стажер показав в нього пальцем. – Розшукуетеся правоохоронними органами Францii.

– Сам факт знаходження в розшуку по лiнii Інтерполу – не вирок, – обсмикнув його Лангре. – Навiть, якщо хтось скоiв тяжкий злочин, пiсля закiнчення десяти рокiв, звинувачення вже не пред'являеться – ловити i карати, потрiбно було ранiше.

– Але по статтях, де передбачена вища мiра покарання,або довiчний термiн, питання саджати або нi пiсля закiнчення термiнiв давностi, знаходиться в винятковiй компетенцii суду, – продовжував стояти на своему Стажер.

– Це не означае, що суд обов'язково посадить громадянина за дуже старi, хай i страшнi справи. Спочатку людина з'явиться перед судом, вiдповiсть за своi минулi грiхи, а потiм окремо вирiшуватимуть питання, звiльнятимуть ii вiд покарання або нi, – похитав головою Лангре.

– Скiльки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин, – впевнено карбував Стефан.

– Пройшло п'ятнадцять рокiв. – Звернувся до Грозовського Лангре.

– І всi цi п'ятнадцять рокiв я майже не сплю, – гiрко усмiхнувся чоловiк.

– Не ти один, – кивнув комiсар.

– Що вiдомо про iнших? – Схвильовано запитав Грозовський.

– Скажiмо так, ти не единий, хто бажае смертi Алексу Крамеру, – знизав плечима Лангре. – Де твоя картина?

– У Францii, в росiйського посла.

Лангре замовк, пригадуючи недавнi подii. Смерть сера Альприма, протестуючi бiля Росiйського посольства.

– В твоему вiцi, пан полiцейський, – надтрiснутим голосом заговорив Грозовський, прикуривши цигарку, – все, що могло бути досягнуто – вже досягнуто. Далi тiльки старiння, згасання i смерть. Не всiм повезло бути письменниками, акторами i художниками, – вiн недобре посмiхнувся, мабуть, згадав про того самого художника, що писав жахливi картини з рептилоiдами. – Професором вже не стати, вченим не бути, час назад не повернути. Я почуваю себе так само, хоча набагато молодше за тебе.

Лангре обережно дiстав iз вже розкритого конверта листок паперу, пописаний нерозбiрливим почерком.

"Я отримала картину разом iз запискою, i тодi менi захотiлося накласти на себе руки. Я купила снодiйне, випила його, проспала кiлька годин, а, прокинувшись в холодному поту, не могла зрозумiти – я жива або вже померла? Здавалося, все обiйшлося, але потiм стало тiльки гiрше. В мене почалася депресiя, я не iла, майже не спала, а якщо i спала, то менi снилися кошмари.

Перестала спiлкуватися з друзями, втiм, i вони не рвалися зi мною поговорити. Свiт бачився, як в туманi, я кiлька разiв трохи не потрапила пiд колеса машини, але менi було все одно. Я закинула роботу i захоплення, все навкруги перестало для мене iснувати, я повнiстю пiшла в себе. І тодi з'явилися iншi моi особистостi, найбiльше я хотiла побачити iх наяву i боялася залишитися одна. Характери були настiльки рiзними, що я iнодi плутала iх, коли вони зi мною розмовляли.

Часом в головi вiдбувався справжнiй хаос; вони кричали всi разом, намагаючись один одного перекричати. Особистостi тiльки множилися, а я починала божеволiти. Без них менi було погано, а з ними ще гiрше. Я не знала, що менi робити. Земля йшла з – пiд нiг, я боялася завтрашнього дня, i пiслязавтра, i пiсля. Я ненавидiла i злилася на саму себе, але нiкому про це не говорила.

Я спiлкувалася тiльки з психiатром, здавалося, лише вiн один мене розумiв. Що я тiльки йому не казала, яку нiсенiтницю не несла… Мабуть, тодi в мене почав iхати дах. Пройшло лише два мiсяцi, а я знову замислилася про те, як накласти на себе руки. Постiйно уявляла, як все станеться, готувалася зустрiтися iз смертю, адже я перестала ii боятися, найбiльше мене лякало життя. Я розчарувалася в усьому: в чоловiковi, навчаннi, друзях, але найстрашнiше те, що я розчарувалася в собi. Перестала боротися, перестала мрiяти, втратила сенс життя.

Я не розумiла, чому деякi помирають, а я не можу. Хотiла, щоб все це закiнчилося, набридло балансувати на краю прiрви.

Я вiдчуваю, що скоро знову зiрвуся, але нi за що не ляжу до лiкарнi. Я перестала цiнувати свободу i життя i навряд чи знову зможу. Тепер я боюся чергового зриву, адже вiн може мене знову привести до спроби самогубства. Що тодi буде з моiми батьками? На них, на все життя залишиться клеймо – "дочка – самовбивця".

Нормальним людям не потрiбен особливий привiд, щоб жити. Вони просто живуть i не озираються назад. Менi б хотiлося, щоб подiя, яка сталася п'ятнадцять рокiв тому, не мала надi мною влади, але це не так. Ми приходимо в цей свiт однi i не по своiй волi, i йдемо однi i не по своiй волi. Навiть мое самогубство – "тиск обставин", що склалися".

Закiнчивши читати, Лангре трохи тремтячими руками сховав лист назад в конверт. Дiстав було цигарку, але в ротi було i так гiрко вiд прочитаного, що палити передумав.

– Бачиш? – Зло прошипiв Грозовський. – Бачиш, що вiн з нею зробив? Вiн звинувачуе ii в злочинi п'ятнадцятирiчноi давнини, а сам став вбивцею зараз! Вiн довiв Розу до такого стану, що вона збила на смерть людину!

– Ми допоможемо, – Лангре пiдбадьорююче поплескав чоловiка по плечi.

– Але. Вiн же… – Пiдкинув Стажер.

– Єдине правило в життi, по якому треба жити, Стефан, – залишатися людиною в будь – яких ситуацiях. В твоему випадку, Грозовський, – вiн знову перевiв погляд на злочинця, – раджу тобi почати шукати адвоката.

– Менi не потрiбний юрист, який примушуватиме мене танцювати пiд його дудку i читати по – написаному. Я сам можу себе захистити. Головне ти стримай обiцянку i допоможи iй. Це вбивае ii, – гiрко стиснув губи Грозовський. – Вiн одним листом зруйнував ii життя. Я вже нiчого не боюся. Найстрашнiший кошмар в моему життi вже стався. І залишив пiсля себе це, – чоловiк вказав на свiй шрам. – Одним звичайним зимовим вечором я повертався додому з роботи. В усьому будинку вiдключили свiтло, спочатку я трохи не навернувся в пiд'iздi, потiм йшов в повнiй темрявi по сходах. Зайшов в квартиру. Тепер постiйно думаю, чому дверi тодi були вiдкритi? А потiм, раптом почув рик в темрявi i на мене накинувся великий звiр. Вiн гриз моi руки, обличчя, я не мiг нiчого зробити. Якiсь люди вiдтягли його, посвiтивши на мене лiхтариком. Я не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться i де взагалi я знаходжуся. Виявилось, що я помилився поверхом i зайшов в чужу квартиру, в господарiв якоi був великий бiйцiвський пес.

Я прийшов до тями тiльки в лiкарнi, де менi тiльки на лице наклали близько двадцяти швiв, – вiн замовк, сховав лист за пазуху i знову закурив, спрямувавши погляд кудись вдалечiнь.

– Я пробив по базi третього зi списку вiдвiдувачiв, – пiдiйшов ближче до напарника i неголосно сказав Стажер. – Порше мертвий, повiсився. І ось ще що, – вiн вiдкрив на телефонi картини i почав iх неквапливо перегортати, демонструючи комiсаровi.

– Це ж?… Всi тринадцять? – Здивовано пiдкинув брови Лангре. – Грозовський, – окликнув вiн чоловiка, що пiшов у своi думки. – Я так розумiю, до машин доки краще не пiдходити?

– Дайте менi годину часу, – швидко зорiентувався той.

– Вiн у тебе е, – кивнув комiсар. Вiдвiвши Стажера убiк, вiн пошепки сказав:

– Нам треба чим швидше дiзнатися, що накоiли тих дванадцять чоловiк п'ятнадцять рокiв тому, i хто iм за це мститься. Вони не лише гинуть самi, як Порше, але i тягнуть за собою iнших. Крамер вбив сiм'ю, Порно збила велосипедиста. Хто пiдставляе Алекса Крамера? Хто справжнiй автор картин?

Глава 12

Таемниця життя полягае в тому, щоб "померти перед смертю" i зрозумiти, що смертi не iснуе .

Розплатившись з офiцiантом, Нiколас зробив останнiй ковток чаю i подивився на Ганну:

– Зараз спробуемо дiзнатися про "Варта Ануш", – вiн щось швидко надрукував у своему телефонi i включив прямий ефiр. Трохи почекавши, Нiколас трiумфально вигукнув:

– Є контакт!

– Добридень, – привiтався чоловiк за кермом, що пiдключився до ефiру. Вiн плавно крутанув кермо i зупинився на узбiччi. – Я щасливий взяти участь у вашiй пригодi. І можу допомогти. Варта Ануш – це Зберiгачi Великоi Таемницi Братства Дев'яти Невiдомих. Менi напевно вiдомо, що сер Альприм перебував у Братствi.

– Сер Альприм? – Перепитав Нiколас. – Це той, якого знайшли сьогоднi мертвим у французькому готелi?

– Так, – кивнув чоловiк. – П'ятнадцять рокiв тому вiн працював в Росii помiчником нiмецького посла. В результатi деякоi подii, Альприм втратив ногу, а потiм повернувся до Нiмеччини, де вiдкрив найбiльшу фiрму з продажу дiамантiв.

– Мабуть – росiян? – Гмикнув Нiколас.

– Індiйських, – вiдповiв чоловiк. – Пiсля вiн отримав титул Сера, розширив свiй бiзнес, став власником першокласних готелiв i в цiлому жив розкiшно. В Росii бiльше не з'являвся.

– Вважаете, вiн провiз дiаманти в протезi ноги? – Поцiкавився Нiколас.

– Я цього не говорив, – похитав головою чоловiк. – Але точно знаю, що його нога була похована на околицi Пiтера. Я вишлю вам координати цвинтаря. Вам слiд там побувати, адже бiля його ворiт стоять двi статуi левiв, на постаментi яких, висiчена та сама фраза – "Варта Ануш".