Епоха слави і надії

Дзвiнок не працював, i Нiколасу з Ганною довелося довго стукати в дверi потрiбноi квартири, перш нiж iм вiдчинили. На порозi iх зустрiла трохи повненька жiнка середнього вiку в квiтчастому фартусi i з недбалим пучком волосся на головi. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втiм, Нiколасу було не звикати – в його професii клiенти рiдко починали розмову першими.

– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Нiколас Романов, а це – вiн кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.

Жiнка нiчого не вiдповiла, лише продовжувала роздивлятися непроханих гостей.

– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцiкавитися, де ваш чоловiк – Олександр Сергiйович?

– Нiчого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, вiн у кiмнатi, – вона вказала на останнi вiд кухнi дверi. – Вам щось запропонувати?

– Нi, дякую, – вiдповiв Нiколас. – Я краще вiдразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять рокiв.

– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жiнка. – Вiн чекав вас весь цей час.

Прикривши за собою дверi, Нiколас i Ганна оглядiлися навкруги. Кiмнатка виявилася зовсiм маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крiсло i старенький телевiзор – ледве в нiй мiстилися. На диванi, спиною до них, лежав Олександр Сергiйович – в пом'ятiй сорочцi, розтягнутих тренiках i в одному тапцi. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркетi. Вигляд у Олександра був вiдверто пошарпаний i жалюгiдний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропiння i стiйкий запах перегару.

– Добрий ранок! – Нiколас акуратно потряс чоловiка за плече.

– Який до бiса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чiпати!

– Це не Оля, – гмикнув Нiколас.

– Чого? Кого ще принесло?! – Гнiвно вигукнув Олександр, i рiзко сiвши на лiжку, зiбрався було схопитися на ноги, та так i плюхнувся назад, приголомшено округливши очi. Вiн повiльно моргнув раз, другий, третiй i весь зблiд, – здавалося, що чоловiк ось-ось втратить свiдомiсть вiд потрясiння.

– Я до вас у справi, Олександр Сергiйович, – м'яко окликнув його Нiколас. – Не варто так нервувати.

– У справi? – промекав чоловiк. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…

– Ловець Снiв, цiлком вiрно. Звуть мене, до речi, Нiколас Романов.

Нiколас протягнув руку, але господар квартири взаемнiстю не вiдповiв – тiльки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсiм недавно. Телефон Нiколаса пиликнув повiдомленням. Вiн швидко пробiгся очима по тексту i ледь стримав посмiшку. Інформацiя поступила, як не можна вчасно: "Десять рокiв тому "Пушкiн" був в Індii i працював там на Братство, але його членом так i не став".

– Я розумiю, що ми нагрянули вкрай несподiвано, навiть не попередили, але я зараз все поясню. Тiльки спершу з вашого дозволу ми сядемо, – Ганна сiла в едине крiсло, Нiколас опустився на стiлець, закинув ногу на ногу i дiстав зi свого рюкзака колоду карт, яку вони знайшли в номерi готелю.

– Бачите, Пушкiн, – чоловiк здивовано вигнув брови. – Адже це ваше прiзвисько, вiрно? – куточком губ посмiхнувся Нiколас. – Я прибув з Тауреда, а Ганна – новий член Братства. Ви повиннi ввести ii в курс справи з приводу цих карт, – вiн помахав колодою. – А це, – Нiколас дiстав пухкий конверт з грошима. – Ваша вихiдна допомога.

– Я вам не вiрю, – рiзко мотнув головою Пушкiн.

Розблокувавши телефон, Нiколас пробiгся поглядом по новим повiдомленням, що прийшли вiд його пiдписникiв. І знову вони виявилися дуже доречнi.

– Похвально, ви пройшли перевiрку, – вiн сховав конверт назад в рюкзак i замiсть нього протягнув ключi вiд машини. Доводилося iмпровiзувати i викручуватися, оскiльки Пушкiн був iм потрiбен – той явно впiзнав колоду. – Ми даемо не грошi, а можливостi. Ми про вас знаемо бiльше, нiж ви думаете. Останнiм часом ваша поведiнка нiкуди не годиться. Ось хоч би вчорашнiй епiзод. Ви пам'ятаете, що сталося вчора ввечерi пiсля того, як вишли з роботи? Нi? Я так i думав, – Нiколас осуджуюче цокнув язиком. – А шишка в вас на головi, звiдки, пам'ятаете?

Що ж, недивно, – Нiколас демонстративно вказав на свiй телефон. – Спробуемо освiжити вашi спогади, Олександр Сергiйович.

Пушкiн виглядав так, нiби почав сумнiватися у власнiй осудностi: часто моргав, протирав очi, пару разiв вшкварив себе по щоках. Звичний свiт, в якому вiн спокiйно прожив всi шiстдесят три роки, рушився на очах.

– Олександр Сергiйович, я бачу, вам здаеться, що ми плiд вашоi уяви. Дозвольте вас завiрити – я абсолютно реальний. Будь ласка, заспокойтеся, адже я не зробив вам нiчого поганого, так? – Нiколас питально заглянув в очi чоловiковi, той повiльно кивнув у вiдповiдь.

Дiставши з рюкзака пляшку води, Нiколас сказав:

– Давайте домовимося. Зараз я вам плесну мiнералочки, а ви спокiйно мене вислухаете i постараетеся змиритися з необхiднiстю нашоi спiвпрацi. Бо я нiкуди не подiнуся, доки не отримаю те, навiщо прийшов. Згоднi?

З хвилину чоловiк недовiрливо дивився на гостя, потiм спрага пересилила страх, i вiн протягнув руку за пляшкою. Поки вiн жадiбно пив, Нiколас продовжив читати:

– Отже, вчора, отримавши аванс, ви вийшли з роботи близько восьми годин вечора. Получка палила кишеню, ноги самi понесли в бiк кафе бiля будинку. Там можна було розжитися спиртним i знайти компанiю, тим бiльше що вас особливо не хвилювала якiсть нi того, нi iншого. Час пролетiв непомiтно. Порядно набравшись, ви вийшли з кафе близько чотирьох годин ранку i попрямували до будинку. Алкоголь ще не вивiтрився, кров вирувала, душа просилася в танок. Ваша дружина прокинулася о п'ятiй годинi ночi вiд ваших завивань, – Нiколас несхвально зсунув брови.

– Дверi ходили ходором, сусiди кричали благим матом i погрожували викликати полiцiю. Ось тут нерви в одного з них i не витримали. Сусiд, якого порядком дiстали всi вашi п'янi витiвки, вийшов у пiд'iзд. Далi ви вдарилися об одвiрок, тим самим заробивши шишку i втратили свiдомiсть. Здаеться, моя розповiдь вас трохи втомила? – Нiколас вiдклав телефон у бiк.

– Добре, – витерши з лоба пiт, що виступив, сказав Пушкiн. – Я вам вiрю.

– Ми якраз пiдiйшли до сутi нашоi розмови, – криво посмiхнувся Нiколас.

– Точно! Досить про мене! – Гнiвно виплюнув чоловiк. – Я доросла людина i сам розпоряджаюся своiми грошима i своiм часом! – Вiн раптом рiзко замовк, схопився за серце i весь зблiд. – Що за… – перелякано промимрив Пушкiн. – Голова крутиться.

– Ой, – Нiколас театрально прикрив рот рукою, – здаеться пiсля моеi мiнералочки будь-який алкоголь стане для тебе отрутою, – вiн рiзко змiнився в обличчi i низьким, як гуркоти грому, голосом сказав:

– Жалюгiдний черв'як, ти думав зможеш i далi продовжувати в тому ж двсi? Та я тебе, нiкчема, в баранячий рiг скручу i навiть не захекаюся! Думаеш, я не знаю за що тебе з Братства поперли? Вводь Ганну в курс справи! – Жорстко припечатав вiн.

– Ця колода е картою, – важко ковтнувши, заговорив Пушкiн. – На нiй прокладений маршрут до Амрiти – елiксиру безсмертя. Я розповiм вам все. Гра в карти на лiнii фронту, була частиною життя солдата. Це був найпростiший спосiб скоротати час i зняти напругу в зонi вiйськових дiй. Пiд час Другоi свiтовоi вiйни офiцери розвiдки союзникiв зв'язалися з Американським брендом, щоб створити найтаемнiшу колоду карт в iсторii. Британськi i американськi спецслужби вирiшили використати Женевську конвенцiю в своiх iнтересах. Союзним вiйськовополоненим, розкиданим по таборах Нiмеччини i окупованоi Європи, гарантували право на отримання пошти i посилок вiд Червоного Хреста, якщо в посилках не було зброi, – вiн потягнувся було до мiнералки, щоб промочити горло, але вiдразу вiдсмикнув руку i продовжив розповiдь:

– Союзники побачили в цьому можливiсть контрабанди корисних для вiйськовополонених предметiв. Подiбне давало шанс на органiзацiю i здiйснення втечi. Об'екти ретельно маскувалися, щоб виключити будь-яку пiдозру серед нацистiв. Саме так кампанiя Сполучених Штатiв по виробництву гральних карт була залучена в понад секретну мiсiю по виробництву особливоi колоди.

Вона включала приховану карту, що показуе шляхи евакуацii, вказiвки, цiннi поради i iнформацiю, що могло б допомогти втiкачевi дiстатися до дружнiх шляхiв або перетнути межу в нейтральну краiну, – Пушкiн вiдкашлявся, голосно зiтхнув i нервово провiв рукою по сплутаному немитому волоссю. – Карта була схована мiж двома шарами, якi утворювали гральну карту. Пiсля занурення у воду вiйськовополонений знiмав цi шари i знаходив частину маршруту на кожнiй картi. Потiм вiн збирав частини воедино i вуаля – з'являлася дiюча карта свого району! Навiть зараз, дуже мало iнформацii, що стосуеться пiдпiльних колод. Рiч у тiм, що навiть пiсля вiйни iнформацiя трималася в таемницi, оскiльки це було порушенням Женевськоi конвенцii. Нiхто не знае, скiльки оригiнальних колод пережили вiйну, крiм двох, якi служать експонатами в Мiжнародному музеi шпигунiв у Вашингтонi.

– Що ж, – Нiколас звiвся на ноги, пiдхопивши рюкзак, – ви нам допомогли. Дякую на цьому.

Вони з Ганною вийшли з кiмнати, залишивши Пушкiна задумливо роздивлятися напiвпорожню пляшку мiнеральноi води.

Ледве вони пiдiйшли до кухнi, щоб попрощатися з господинею будинку, як Олександр Сергiйович в два кроки обiгнав iх i з гучними риданнями впав на колiна перед дружиною:

– Оленька, кохана! Я бiльше нiколи! Присягаюся тобi! Нi краплi в рот не вiзьму, заживемо, як ранiше. – Вiн обвив руками ноги дружини i ткнувся обличчям в квiтчастий фартух, рясно змочуючи його сльозами. – Тiльки прибери iх звiдси, прошу!

Приголомшено округливши очi, жiнка перевела погляд з чоловiка на Нiколаса.

– Ключi вiд вашоi новоi машини, – Нiколас поклав iх на кухонний стiл. – Їi привезуть вам пiсля вихiдних.

– Але нам не потрiбна машина. – Затерплими, вiд потрясiння губами, ледве вимовила Ольга.

– Що ж, – Нiколас сховав ключi назад в кишеню. – Тодi ось, – вiн поклав на iх мiсце конверт з грошима. – Тут вся сума.

Нiколас i Ганна, не змовляючись, вирiшили спуститися пiшки. Нiкому з них не хотiлося повторювати поiздку в жахливому лiфтi.

– Звiдки ти все про нього дiзнався? – Згораючи вiд цiкавостi, запитала дiвчина.

– Повезло, – знизав плечима Нiколас. – Серед моiх трьох, точнiше вже п'яти мiльйонiв пiдписникiв знайшовся один колега з його роботи, свсiд по пiд'iзду i професор, схиблений на Таемних Братствах i теорiях змов.

– А про випивку звiдки? І що ти йому пiдмiшав? – Продовжила сипати питаннями Ганна.

– Про пияцтво все було очевидно, а в мiнералку я додав настоянку женьшеню, – посмiхнувся Нiколас. – Вийшло щось подiбне до енергетика, я завжди його п'ю. Живий, як бачиш.