Епоха слави і надії

Нiколас поклав поруч колоду карт.

– Щоб маршрут проявився, потрiбно намочити карти. – Вiн нетерпляче розклав колоду i полив з лiйки, яка була повною через частi пiтерськi дощi.

– Дивися! – Ганна, не торкаючись карт, провела пальцем в повiтрi, обкреслюючи криву лiнiю. – Король бубей – Юлiй Цезар. Тепер на ньому чiтко видно назву мiста – Петербург. А далi… – Вона повела пальцем вище. – Киiв, Стамбул, острiв Родос. Це карта Європи?

Високосний, тобто календарний рiк, вiдрiзняеться вiд звичайного появою додаткового триста шiстдесят шостого дня.

– Так, знайшла, – Ганна квапливо зачитала знайдену в iнтернетi статтю: – І ця змiна в лiточисленнi, яким стало користуватися людство, з тих самих пiр намертво закрiпила за оновленим календарем назву "юлiанський".

– Тепер треба зрозумiти, який зв'язок мiж Цезарем i Пiтером. – Задумливо похитав головою Нiколас.

– Ей, голубчики! – Окликнув iх сторож. – Ну ви знайшли мiсце, де в карти перекинутися! – Вiн по-доброму посмiхнувся в густу бороду. – Ходiмо я вас проведу.

– Йдемо! Дякуемо! – Нiколас поспiшно склав карти i сховав за пазуху.

Вони всi втрьох, тiею ж дорогою рушили назад.

– Ось ви, голубчики, щоб хотiли почути на своему похоронi? – Жваво запитав сторож. Нiколас i Ганна задумалися, але чоловiковi i не потрiбна була iх вiдповiдь. Вiн продовжив: – Я ось нещодавно пiдслуховував випадково трьох чоловiкiв. Так один хотiв, щоб про нього говорили, як про гарного сiм'янина, вiдмiнного i вiрного товариша. Другий, щоб його згадували, як чесного, нiколи i нiкого не зраджувавшого чоловiка. А третiй сказав, що хотiв би, щоб на його похоронах хтось взяв i крикнув: "дивиться, вiн ворушиться!", – сторож заливчасто розсмiявся власному жарту. – Ну, удачi вам, молодь.

– До побачення, – Нiколас з Ганною попрощалися з ним бiля ворiт i неквапливо пiшли у бiк дороги.

– Як вважаеш, ми на вiрному шляху? – Запитала Ганна пiсля хвилинного мовчання.

– Зараз я можу сказати одне, я впевнений в двох речах: в собi i в мерседесах. Їзда – це краще задоволення, яке можна отримати, не знiмаючи штанiв, – пiдморгнув Нiколас.

– Знову ти за свое, – зiтхнула дiвчина. – Я дуже хвилююся, сподiваюся у нас все вийде.

– Надiя… – неголосно сказав Нiколас, – це едине, що сильнiше за страх. Але iнодi, докопав до правди, хочеться закопати ii назад.

– Інодi просто хочеться заснути i спати довго-довго, – Ганна мрiйно пiдняла голову до похмурого неба. – Тому що увi снi ти можеш бути з людьми, з якими не можеш бути в реальностi.

– Сон не врятуе тебе, якщо у тебе втомилася душа, – похитав головою Нiколас. – Повiр, я знаю, про що кажу.

– Коли менi погано, я починаю мовчати. Менi простiше замкнути бiль в собi, не завдавши шкоди нiкому. Плювати, що вона повiльно жере мене зсередини.

– Я часто роблю вигляд, що чогось не помiчаю, щоб людина не почувала себе незручно. А iнодi мовчу, щоб не розбити мрii iнших. І iнодi кажу повне марення, щоб пiдтримати людину, але знаеш, що саме головне? – Нiколас зупинився на секунду, заглянувши Ганнi в очi. – Будь з тим, хто тобi дорогий. Я хочу.

– Ти говорив, що у будь-якому вiцi одна зустрiч здатна змiнити все життя, – тихо вiдповiла дiвчина. – Здаеться, ти був правий.

– Менi теж так здаеться. Що ти та сама людина.

Ганна посмiхнулася:

– Інодi менi хочеться бути трохи iншою людиною. Ну, знаеш, дiвчиною, яка добре володiе англiйським, вмiе малювати, завжди виглядае до бiса круто. Їi запрошують на шоу, яка веде блог про свое життя i вмiе майже все на свiтi. Сумно, але я просто та дiвчина, яка впустила на пiдлогу "Кiт – Кат" i все одно його з'iла.

– Як на мене, так навiть краще – з щирою широкою посмiшкою сказав Нiколас. – І життя в тебе цiкавiше. Ти вже стала частиною мого блогу, за останню добу кiлькiсть пiдписникiв виросла з трьох мiльйонiв до сорока. Всi цi люди стежать за нашими пригодами, по можливостi беруть в них участь. Ми на порозi великоi таемницi, яку Братство Дев'яти Невiдомих зберiгало тисячi рокiв. Можливо, йдеться про Елiксир Безсмертя!

– Звучить i справдi захоплююче, – кивнула дiвчина.

– До того ж зовсiм скоро вiдбудеться твiй перший модний показ. Моделi готовi, дизайнери вже закiнчують пошиття одягу.

– До речi, – Ганна лукаво подивилася на Нiколаса. – Все точно, як ми i домовлялися? Абсолютно безкоштовно? Як це тобi вдалося?

– В мене своi методи, – пiдморгнув Нiколас. – Моделям я пообiцяв кожнiй по побаченню, органiзаторовi – безкоштовно знятися в його фiльмi. А ось арабський шейх – сам зробив щедру пропозицiю.

– Шейх? – Ганна здивовано округлила очi.

– Вiн забронював ресторан для святкування ювiлею i готовий прийняти нас в центрi Стамбулу.

– Звучить, як сон, – дiвчина похитала головою.

– Я вже говорив тобi, – серйозно сказав Нiколас. – Багато снiв мають тенденцiю збуватися.

Глава 13

Вулицю Монмартр поступово закутували по – осiнньому холоднi сутiнки. Один за iншим запалювалися лiхтарi на довгих високих нiжках, i один за iншим гаснули вiкна в будинках, де розташовувалися офiси, робочий день добiг кiнця.

– Що ж, – Стажер глянув на годинник. – На сьогоднi все? Я пiду.

Лангре ще сильнiше нахмурив брови, вчитуючись в черговий документ. Сьогоднiшня нiч була для нього останньою, коли вiн ще мiг брати участь в розслiдуваннi, будувати припущення, попереджати злочини. Але Лангре не був би собою, якби просто встав i пiшов додому в покладену годину.

– Ми не закiнчили, – тоном, що не терпить заперечень, вiдповiв вiн. – Нас чекае ще одна зустрiч. Краще запобiгти злочину, а не чекати коли вiн станеться.

Стажер зовсiм не виглядав здивованим, нiби чекав, що так i пройде його вечiр. Проте вiн все одно не стримав гучного зiтхання, кинувши останнiй погляд на годинник.

– Ти знав, у що вплутуешся, – по – доброму посмiхнувся Лангре. – В нашiй роботi е певнi складнощi i переробки – не найгiршi з них.

– Знаю, – кивнув Стажер. – У Францii не особливо дарують полiцейських. А знайти iншу роботу, якщо захочеться пiти, складно. Хiба що в охорону.

– З мене б вийшов непоганий рибалка, – посмiхнувся Лангре.

– Я вступав до академii з думкою, що займатимуся благородною справою – боротися iз злочиннiстю, робити свiт краще, мало не клацанням пальцiв, – Стажер похитав головою, нiби i сам не вiрив, що мiг так думати. – Сьогоднi вранцi все здавалося таким крутим – кайданки, бронежилети, нерозкритi справи. Я вирiшив, що ви всi безглуздi, раз за двадцять рокiв не розкрили жодноi гучноi справи, а ось у мене вийде в перший же день.

– Багато хто через це проходив, – заспокоiв його Лангре. – А ти тямущий хлопець, якщо вiдразу зрозумiв, що та як, – попорпавшись у ящику, комiсар дiстав звiдти пачку цигарок. – Швидко пiдеш вгору по кар'ерних сходах. Мене ось у двадцять один призначили молодшим лейтенантом, у пiдпорядкуваннi тридцять дев'ять чоловiк, багатьом з них було рокiв по сорок, – Лангре з насолодою зробив перше затягування. – Я стрибнув через голову – звичайно, були i невдоволенi. Мене теж не влаштовували нi пiдлеглi, нi керiвництво.

Хода – перевалюючись, погляд – серйозний – коротше зразок для наслiдування.

– З яких справ ви розпочинали? – З щирим iнтересом запитав Стажер.

– Як i всi, багато людського бруду – п'янi розбирання, крадiжки, домашне насильство. Працювати доводилося на особистiй машинi: бензин, принтер, фарба i папiр теж за своi грошi.

– І вас це влаштовувало? – Стажер здивовано пiдкинув брови.

– Я радiв безглуздим дрiбницям на зразок грамоти за службу. Став частиною системи, – Лангре випустив в стелю чергову хмару густого диму.

– І переробки вас теж нiколи не бентежили?

– Не бентежили, дочекатися злочинця в засiдцi або прикувати його до стiльця i самому спати поруч у вiддiлку, щоб вранцi оформити. Я жив на роботi i цивiльне життя мене мало цiкавило, – Лангре на кiлька секунд прикрив очi, нiби згадуючи тi далекi, що давно пройшли роки.