Епоха слави і надії

– Гарно, – сказала Ганна, озирнувшись на всi боки. – І дуже тихо.

До самих ворiт цвинтаря проiзд був заборонений, якщо тiльки ти не везеш труну з покiйником. Тому таксi зупинилося на самому початку усипаноi гравiем дорiжки, а далi Ганнi з Нiколасом, довелося трохи пройтися пiшки. Навкруги i дiйсно було тихо, якщо не рахувати рiдкiсного каркання ворон i шелесту листя на високих деревах. Зовсiм скоро вони пiдiйшли до статуй левiв. Тi немов спостерiгали за ними своiми неживими, але нiби все обiзнаними i розумiючими очима. Ганна мимоволi щулилася i поправила комiр пальто, сховавши оголену шию.

– Як не дивно, але i про левiв менi вдалося знайти деяку iнформацiю, – Нiколас зупинився поряд з Ганною, так само роздивляючись величнi статуi. – Якось один чоловiк побудував новий великий будинок i оселився там зi своею дружиною i маленькою дитиною. Але йому все здавалося, що зовнiшнiй двiр виглядае не презентабельно i порожньо, тому вiн шукав, чим його прикрасити. І знайшов. Купив у якогось торговця цих красенiв, – Нiколас кивнув на статуi, – i встановив iх на ганку.

Через тиждень пiсля цього, померла його маленька донька, трохи пiзнiше дружина розбилася на машинi, а потiм його самого знайшли повiшеним. Полiцiя "впiзнала" левiв – iх вкрали з мiсцевого цвинтаря. На постаментi одного, – Нiколас провiв пальцем по холодному каменю, – був вигравiрован напис "Варта". На постаментi другого – "Ануш".

Ганна, як зачарована простежила за рухом його руки, пiсля струсила головою, нiби вiдганяючи непрошенi думки.

– Той мiльярдер, – сказала вона, – втратив ногу, i справи його рiзко пiшли вгору, нiби плата за його жертву. Ти б змiг вiддати, наприклад, руку, якби натомiсть виконалося твое найпотаемнiше бажання?

– Я не вважаю розумним i правильним платити за успiх таку цiну, – Нiколас похитав головою. – Такий шлях в результатi приведе до краху. Але якщо домагатися, довго i чесно боротися – тодi можна з чистою совiстю насолоджуватися плодами своеi працi. В разi сера Альприма… – Нiколас задумливо провiв пальцем по губi. – Гадаю, ногу вiн втратив не заради мiльйонiв. Це була його данина Братству Дев'яти Невiдомих, щоб ввiйти до iх кола.

– Молодi люди, – окликнув iх цвинтарний сторож. – Вам чимось допомогти?

– Так, – кивнув Нiколас. – Ми б хотiли вiдвiдати. – Вiн осiкся, прикидаючи в думцi, як краще висловити свое прохання. Було б дивно говорити, що вони прийшли на могилу, де похована одна тiльки нога – Сера Альприма.

– Ох, – здивовано пiдкинув брови сторож. – Давайте я вас проведу. Що тут коiться останнiм часом, ви б знали, – вiн скрушно похитав головою. – Взагалi я не скаржуся, iз зарплатнею не дурят, у будиночку тепло, але ось нещодавно, сталася така iсторiя, думав вiдкину ноги, вiдразу пiсля цього зав'язав. Жодноi чарки вiдтодi.

Нiколас i Ганна переглянулися. Було помiтно, що чоловiк явно нудьгував в компанii одних лише покiйникiв та невтiшних родичiв. Але слухати його було цiкаво, тим бiльше, що його розповiдь могла бути пов'язана з iх розслiдуванням.

– Вдень тут повно народу, а ось вночi я залишаюся насамотi. Матерiальних цiнностей i документiв повно, я вже мовчу про комп'ютери i всякий рiзний iнвентар. Робота взагалi спокiйна, зазвичай нiчого в нас не вiдбуваеться. Сатанiстiв всяких, як на iнших об'ектах, у нас зроду не бувало. Бродять, правда, готи, але у нашого керiвництва з iх ватажком негласний договiр. Типу своiми непристойностями можете займатися, але майно цвинтарське не чiпати.

Так що вони тихо поводяться, – сторож зупинився, пiдiбравши iз стежини, кинутий кимось, порожнiй паперовий пакет. – Як i на будь – якому iншому кладовищi, ми тримаемо собак. Ранiше в нас iх було три. Дворняги, але досить розумнi i робочi. Свiй хлiб iли не даремно. Вони постiйно сидiли на ланцюзi, бiля своiх будок. Ще у нас скрiзь камери спостереження, ну хiба мало що,ось так i живемо, – чоловiк розвiв руками. – А нещодавно я заступив на змiну i… Менi ще з вечора не сподобалося, як собаки поводяться. Вони постiйно гавкали i гавкали, я на них цикати замучився.

Ближче до ночi нiби замовкли, але ненадовго. Коли зовсiм стемнiло, вони почали сильно вити. Так, що волосся дибки. Менi стало нiяково, я вiдв'язав одного пса, привiв до себе у будиночок. Нехай, думаю, тут ночуе, так спокiйнiше. Ну i лiг спати. Собаки потiм нiби угамувалися, все добре, i я заснув. Прокидаюся серед ночi вiд жахливого гавкiту i виття, чую – пси, якi на вулицi залишилися, прямо з ланцюга зриваються. Як згадаю, такий острах бере. – Сторож поспiшно перехрестився. – Дивлюся, а Джек, це той якого я до себе в сторожку взяв, хвилюеться якось, але доки мовчить.

Я в монiтор глянув i очманiв… Навколо нашого будинку фiгури якiсь напiвпрозорi блукають. Силуети такi, ледве помiтнi, бiльше на людськi схожi. Я очам-то i не повiрив. Вирiшив подивитися, хто там бродить, взяв Джека за нашийник i на двiр. Вiн поводився дуже дивно, нiби слiд взяв – мов щура учуяв або що… Вийшли ми на ганок – нiкого. Тiльки пси виють жахливо. Джек встав i теж вити почав, протяжно, як вовк прямо. Я навкруги все обiйшов – нiчого не помiтив. Повернувся назад, глянув у камери, а силуети так i блукають. Що ви про це думаете?

Я знову на двiр, подивився вдалечинi, туди, де могили, та трохи не впав, – сторож сплескав руками. – Над кожною могилою по кулi висiло. Такi, знаете, розмiром з два футбольнi м'ячi бiло – сiрого кольору. Мене, як паралiзувало, стояв хвилини двi, витрiщався на них, а собаки тим часом зовсiм з розуму посходили. Джек помчав у бiк могил, потiм я i iнших псiв спустив. Дай, думаю, нехай розберуться. Вони спочатку загавкали голосно, а потiм замовкли рiзко. Я пiшов до себе, все нiби заспокоiлося – нi шуму на вулицi, нi силуетiв на монiторi.

Ну, я заснув, прокинувся в шiсть вiд будильника, дочекався змiнника i пiшов додому.

– А що було далi? – З цiкавiстю запитала Ганна.

– Коли я прийшов на наступну змiну, дiзнався, що тим ранком могильники знайшли собак розшматованими. Вони всi були розiрванi, – чоловiк пригнiчено похитав головою, важко зiтхнув i подивився вгору, в сiре небо. Можливо, вiн думав про розтерзаних псiв, чиi душi зараз знаходилися десь там, за хмарами. – Я так i не можу зрозумiти, що за силуети i кулi тодi бачив. Розпитав наших мiсцевих готiв, так тi ще бiльшого жаху навели. Сказали, що в ту нiч чули з боку моеi сторожки, гучний людський крик – нiби вбивали когось.

Я нiчого такого не пам'ятаю. Може просто спав мiцно? Потiм з'ясувалося, що сталося з собаками i з цим сером… який Альприм.

– Що? – Здивовано пiдняв брови Нiколас. – Про що ви говорите?

– То я ж не просто так вам тут все розповiдаю, голубчики, – не менш здивовано вiдгукнувся сторож. – Могилу ж його розкопали, може то ведмiдь був.

– Звiдки на кладовищi ведмiдь? – Продовжував не розумiти Нiколас.

– Похолоднiшало вже, мабуть не встиг клишоногий перед сплячкою наiстися. Кажуть, його притягнув запах частуваннь, люди ж залишають на могилах печиво там i солодощi всякi. Вiн i наших псiв подрав, окаянний i могилу мабуть розрив.

– Знайшли ведмедя хоч? – Перелякано запитала Ганна, озираючись на всi боки, нiби чекала, що в будь-яку секунду iз-за якоiсь надгробноi плити на неi вискочить голодний звiр.

– Нi, але ви не хвилюйтеся, красуня, – заспокоiв ii сторож. – Судячи iз слiду, вiн пiшов у бiк старого цвинтаря. Зараз тут чергують спiвробiтники управлiння по охоронi тварин. Його або вiдлякують, або приснуть. Не хвилюйтеся.

– Щодо сера Альприма. Ви впевненi, що саме ведмiдь розрив його могилу? – запитав Нiколас.

– В цьому випадку – впевнений. Кому ще вона здалася? – Гмикнув сторож. – Звичайно, е могили, якi можна назвати привабливими для вандалiв. Наприклад, поховання з дорогими огорожами i пам'ятниками. Чи могили циганiв, якi вiрять, що в свiтi iншому покiйник повинен жити з комфортом, i тому кладуть до труни багато цiнних речей, аж до мобiльного телефону. Але i я тут не даремно штани просиджую, знаете. До того ж наруга над тiлами померлих i мiсцями iх поховання караеться.

Іншу частину шляху трiйця пройшла в задумливому мовчаннi. Навкруги панувала спокiйна умиротворена тиша. Не вiрилося, що зовсiм недавно цей спокiй був порушений голодним звiром. Деякi пам'ятники привертали особливу увагу, Ганна i Нiколас затримували на них своi погляди, мимоволi зупиняючись хоч би на пару секунд, щоб розглянути iх. Скульптура сплячоi дитини уособлювала чистоту, природнiсть i невиннiсть, вона особливо зацiкавила Нiколаса. Вiн завжди вважав, що сон – нитка мiж Життям i Смертю.

Орел у польотi, чие оперення було висiчене з такою скрупульозною точнiстю, затримав на собi погляд Ганни. Цей птах на надгробку мiг вказувати на вiйськову кар'еру померлого, його смiливiсть i доблесть. Ганна згадала про Едварда. Скульптура у виглядi сувою, символу життя i смертi, теж не залишилася без уваги. Обидва його кiнцi, закрученi вгору, втiлювали невiдомiсть минулого, майбутнього i невизначенiсть життевого термiну. Вiн символiзував визнання i пам'ять, а також стару приказку – "Шляхи господнi несповiднi".

Нарештi вони пiдiйшли до ще одних ворiт, напис на яких свiдчив: "Зупинися перехожий. Вiдвiдай мiй прах. Я вже вдома. А ти ще у гостях".

– Дозволите? – Нiколас питально подивився на сторожа.

– Так, звичайно, я буду недалеко. Якщо що, то гукайте, – посмiхнувся чоловiк.

Через кiлька могил вони знайшли ту саму, оточену червоно-бiлою стрiчкою, оскiльки ii ще не вiдновили. Нiколас зазирнув в яму, на днi якоi виднiлася труна – в центрi вiдполiрованоi дерев'яноi кришки зяяла дiра.

– Постiй насторожi, – попросив вiн, а сам стрибнув вниз, вправно приземлившись на обидвi ноги.

Нiколас нахилився, заглянув в зяючий отвiр i з вiдразою поморщився, побачивши бiлiючi кiстки. Нога сера Альприма була на мiсцi. Часто дихаючи, борючись з нудотою, Нiколас сунув руку в дiру i через хвилину слiпих пошукiв знайшов щось схоже на папiр. Вiн витягнув його на свiтло, покрутив i задумливо примружився.

– Ганна! – покликав вiн. Дiвчина вiдразу з явилася на краю ями, дивлячись на нього зверху вниз, ще раз озирнувшись, вона подала Нiколасу руку, допомагаючи вибратися iз могили.

Обтрусивши штани вiд налиплоi на них землi, Нiколас показав дiвчинi знайдений зiм'ятий аркуш паперу, на якому вiддрукувався слiд "картковоi сорочки". Пiсля вiн дiстав з кишенi колоду карт i мовчки приклав ii до вiдбитку на паперi.

– Вони були загорнутi сюди. Із-за вогкостi залишився вiдбиток. Хтось обчистив могилу.

Ганна приголомшено приклала долоню до губ:

– Може краще повернути iх на мiсце? Сер Альприм мертвий i…

– Треба боятися не мертвих, а живих. Так, е забобон, що предмет, прихоплений з кладовища,який належав мертвому, несе небезпеку, але це не так. Покiйному в цьому матерiальному свiтi нiчого вже не належить i вiн не стане переслiдувати, бути примарою або щось подiбне до того, – заспокоiв ii Нiколас.

В цей момент з неба зiрвалася перша крапля, потiм друга, третя. Дрiбна мряка падала на зiм'ятий папiр та заплутувалася прозорим бiсером в густому волоссi Нiколаса.

– Вода. – Одними губами вимовив вiн. – Ганна, пам'ятаеш, що говорив Пушкiн? – Вiн обережно пiдштовхнув дiвчину до найближчоi кованоi альтанки з навiсом i озирнувся навкруги. Із-за дощовоi завiси кладовище тепер виглядало ще похмурiшим, потойбiчним i неосяжним.

– Їх тут так багато, молодi, та людей похилого вiку, у яких були своi плани i надii на майбутне. Будь нас менше, ми жили б довше i краще. А так повиннi проiснувати, скiльки зможемо i скорiше поступитися мiсцем пiд сонцем "черговим, що стукаються". Вода може продовжити цей термiн, – Нiколас провiв рукою, пригладжуючи вологе вiд дощу волосся. – Бiльшiсть сучасних довгожителiв п'ють воду гiрських рiчок, що утворюються вiд танення льодовикiв, як в стародавнi часи.

Не випадково лицарi, героi i авантюристи всiх часiв i народiв шукали в буквальному розумiннi джерело вiчноi молодостi – живу воду.

Але навiть якщо i можна зупинити процес i обдурити смерть, чи всi захочуть назавжди затриматися у цьому свiтi? Нi. Перекази свiдчать, що сам цар Соломон вiдкинув елiксир, який даруе безсмертя, тому що не бачив щастя в життi без тих, кого любив.

– Але чому ти раптом заговорив про це? – Здивовано спохмурнiла Ганна.

– Правило, по якому в колодi гральних карт туз вищий за короля i королеву, з'явилося за часiв Французькоi революцii, як символ переваги нижчих класiв над знаттю. Наша колода непроста, пам'ятаеш? Тут у кожного короля е свiй реальний прототип: король пiк – Цар Давид, король треф – Олександр Македонський, король червiв – Карл Великий, король бубей – Юлiй Цезар. Але i це ще не все.

– Я згадала! Пушкiн говорив, що пiд час вiйни деякi карти були саме маршрутом, пiдказкою при евакуацii, – Ганна роздивилася по сторонах, запримiтив поруч, залишену кимось лiйку, вона поставила ii на стiл.