Епоха слави і надії

І "за кордон" в даному випадку, деякий бар'ер для правоохоронних органiв в здiйсненнi пошуку i затримання особи, що ховаеться.

– І з цим нiчого не можна поробити? – Обурився Стажер.

– Спiвробiтники посольств, як вiдомо, користуються дипломатичним iмунiтетом. Вони не можуть бути заарештованi i не можуть з'явитися перед судом краiни перебування навiть в якостi свiдкiв. На територiю посольства без дозволу посла не мають права ступити нi полiцейський, нi судовий пристав, нi пожежний iнспектор, а дипломатична пошта не пiдлягае митному контролю. В той же час е випадки, коли такий iмунiтет мають особи, що не входять до дипломатичного складу посольств.

Люди, що мешкають в резиденцii, можуть порушувати правила дорожнього руху i носити при собi зброю, не боячись арешту. При цьому вони не платять податкiв, а iх посилки не розглядае митниця. Представники дипломатичного корпусу мають права i привiлеi, якi навiть не снилися звичайному громадяниновi. Мiж тим дипломати нерiдко поводяться точнiсiнько як простi громадяни, тобто п'ють, б'ються, крадуть.

Немае нiчого дивовижного в тому, що дипломати або особи, зарахованi до таких, регулярно потрапляють в звiти кримiнальноi хронiки. Саме тому я призначив Грозному зустрiч в резиденцii.

– Я припаркую машину i пiдiйду. – Сказав Стажер.

Мовчазний худорлявий чоловiк, судячи з виду, однолiток Лангре, проводив його в iдальню. Як виявилося, комiсар прибув якраз до вечерi. За довгим вузьким столом сидiли двое – Грозний i сам Посол. Вони про щось неголосно перемовлялися, вправно нарiзуючи на широких плоских тарiлках просмаженi бiфштекси. Затишно потрiскував камiн, i Лангре подумав, що хотiв би зараз виявитися в iншому мiсцi, бiля iншого камiна, поряд зi своею дружиною.

– Так я не збирався його вбивати! – Раптом пiдвищив голос Грозний. – Просто ми трiшки посварилися i так вийшло. Ненавмисно. Вiн мене перший вдарив, потiм я його. А далi. Коротше прибив я його кулаком. Але я навiть i не вiдразу зрозумiв, що вiн конi просунув. Затягнув до себе додому на четвертий поверх. Вважав, вiн прикидаеться просто, почав його трясти, намагався привести до тями, тiльки потiм усвiдомив, що це кiнець.

– Вiтаю, – кивнув Посол, помiтивши присутнiсть Лангре. – Сьогоднi у мене вечiр непроханих гостей. Приеднаетеся до нашоi пiзньоi вечерi?

– Дякую, – Лангре сiв мiж Послом та Грозним, почуваючи себе дещо незатишно в такiй помпезнiй, химернiй обстановцi.

Все той же мовчазний однолiток комiсара принiс ще прилади i наповнив келихи вином. Випий за зустрiч, втiм сам Посол обiйшовся соком.

– З деяких пiр я не п'ю, – пояснив той. – Одного разу син свсiда впав зi сходiв i сильно вдарився головою. Йому термiново треба було в лiкарню, швидкiй iхати далеко, час йшов на хвилини. Але мiй свсiд не мiг сiсти за кермо, оскiльки випив за вечерею. Я сам тодi вiдвiз дитину, все обiйшлося, але… з того дня я жодного разу не доторкнувся до спиртного. Вирiшив, що не дозволю своiм дiтям опинитися в такiй ситуацii.

Лангре з розумiнням кивнув i, для годиться, наколов на виделку пару стручкiв квасолi. Прожувавши, вiн мовчки, поклав на стiл список з тринадцяти чоловiк, який вмiщував Алекса Крамера.

– Коли вони були в Росii?

– Нi, – мотнув головою Посол. – Вiд мене допомоги не чекайте. Я не збираюся втручатися в цю справу, менi дороге мое життя i мое положення.

Що ж, Лангре нiскiльки не здивувався вiдмовi. Саме тому у них iз Стажером був заздалегiдь пiдготовлений запасний план. Виниклу напругу перервав впевнений стук у дверi. Не чекаючи вiдповiдi, до iдальнi ввiйшов кур'ер. На його очi насувалася кепка так, що обличчя було не розглянути, але Грозний чогось напружився, нiби впiзнав в ньому когось. Помiтивши це, Лангре i сам приготувався дiяти, прикидаючи, як далi розгортатимуться подii цього вечора.

– В мене лист. Особисто в руки Пословi. Хто з вас? – Вiн повiв головою з одного боку в iнший, розглядаючи присутнiх.

– Вiн, – Лангре кивнув у бiк Грозного.

Обстановка розжарилася ще бiльше, здавалося, що напружену тишу можна рiзати ножем, як бiфштекс.

– Я не кур'ер, – спокiйним i холодним, як сталь голосом, порушив тишу черговий непроханий в Посольствi гiсть. Вiн зняв кепку. – Я спiвробiтник полiцii. Близькi, кличуть мене Стажером. Ти вбивця, що штовхае наркоту. – Прошипiв вiн. – І я не дам тобi пiти безкарним, сволота!

Вiн у два кроки перетнув iдальню. Вiдкинувши вбiк кепку i мiшкувату кур'ерську куртку, що заважала йому, схопив за комiр шокованого Грозного. Той спробував було чинити опiр, зло зашипiв крiзь зуби, але Стажер рiзким рухом прибив його носом у стiл. Дезорiентований вiд удару Грозний в'яло клiпнув очима. Не кажучи бiльше нi слова, Стажер потягнув його до виходу.

Лангре зустрiвся поглядом з Послом.

– Ви… – Голос Посла похолонув, вiн вiдпив зi свого келиха. – Ви тiльки що врятували мене, комiсар. Що ж, – взявши себе в руки, вiн пiдвiвся зi стiльця, пiдхопив список, який так i залишився лежати на столi.

З хвилину покопавшись у ноутбуцi, Посол сказав:

– Ви врятували мене, i це менше, що я можу для вас зробити. П'ятнадцять рокiв тому, всi дванадцять чоловiк з цього списку були в Росii. Вони провели там всього два днi вихiдних. Крамер теж там був, по роботi. Ранiше вiн був громадянином Росii. На цьому все.

– Дякую, – кивнув Лангре. – Не буду бiльше зловживати вашою гостиннiстю. Прощавайте.

Лангре не довелося довго шукати Стажера. Той стояв бiля ворiт Посольства i палив, байдуже розглядаючи Грозного, прикутого кайданками до вуличного лiхтаря. Зупинившись поруч, Лангре чиркнув сiрником i на мить прикрив очi, насолоджуючись першим затягуванням.

– За час роботи в полiцii, в мене було близько чотирьох з половиною тисяч виiздiв, – першим заговорив вiн. – Кожен виiзд – ризик, але що робити? Взагалi нам не належить думати про страх. Боiмося ми чи нi, але наказ е наказ. Дисциплiна – це найсильнiша форма самоповаги. Це вiдмова вiд поточного комфорту в обмiн на бiльш гiдну нагороду в майбутньому.

Випустивши останнiй клуб пари, Стажер кивнув у бiк фургона, припаркованого на iншому боцi дороги :

– Швидко приiхали, так?

В цей же час, Лангре вiдправив смс, з одним лише словом: "Грозний". Дверi фургона рiзко вiдчинилися, i кiлька одягнених за формою полiцейських пiдбiгли до них. Дiючи злагоджено, як единий органiзм, вони взяли пiд руки Грозного, що вже не чинив опiр, i повели у бiк фургона.

– Лангре! – Зло випалив Грозний. – Ти обiцяв допомогти, чортов флiк!

Вискнула полiцейська сирена, через пiвхвилини машини i слiд пропав, нiби нiчого i не було.

– Ми з тобою доки не розходимося, – не дивлячись на Стажера, сказав Лангре. – Зараз же iдемо назад до маетку Крамера, не можна вiдкладати. Дванадцять iноземних туристiв i Алекс Крамер сильно комусь насолили п'ятнадцять рокiв тому. І цей хтось мстить. А ми з тобою щось упускаемо.

Глава 16

Доiвши останнiй шматок пiци, Нiколас вiдклав столовi прилади i вiдсунув тарiлку убiк. Промокнув серветкою куточки губ, вiн подивився на Ганну:

– Ну що, все ще сперечатимешся, що е щось краще за пiцу? – З посмiшкою запитав вiн.

– Ну, хiба що кава, – вона зробила ковток гарячого гiркуватого напою i з насолодою прикрила очi. – Завдяки йому у мене, ще залишилися сили на пригоди.

І дiйсно, дiвчина, що зовсiм недавно виглядала втомленою, значно пiдбадьорилася.

– Вибач, – Нiколас прикусив губу. – Я б i радий дати тобi час на вiдпочинок, але хвилююся, що в нашому випадку потрiбно йти за гарячими слiдами. До того ж – до показу залишилося менше доби.

– Я розумiю, – кивнула Ганна. – Викличеш таксi?

Таксi не змусило себе довго чекати, час був пiзнiй i на дорозi не було заторiв. Влаштувавшись в салонi автомобiля, Нiколас пiдключився до прямого ефiру:

– Банда! Я не iсторик, не академiк i не архiтектор. Я просто блогер, гiсть цього мiста, який, дивлячись на будови Пiтера, не вiрить офiцiйним казкам iсторикiв. Менi вже набили оскомину небилицi екскурсоводiв, що читають по одному папiрцю. Вони твердять, що одного разу на болото прийшов Цар i саме вiн перетворив його в Пiвнiчну Пальмиру. Але коли iм кажеш, що мiсто iснувало задовго до Петра Першого, вони губляться, i продовжують вводити в оману мiльйони туристiв, втираючи iм брехливу iсторiю про великих рвсiв.

Нiби одному з найкрасивiших мiст у свiтi, якихось там жалюгiдних триста рокiв. А насправдi воно стоiть на землi тисячолiття, подiбно до старогрецького мiста Дельфи. Вiд нас намагаються приховати щось дуже важливе, нам нахабно брешуть все життя. Спотворено абсолютно все, – Нiколас переклав телефон в iншу руку. – І сьогоднi я вирiшив дати ще один шанс мiському гiдовi. Вiн з нашоi Банди, i погодився провести екскурсiю по закритому на нiч Ісаакiiвському собору.

"Председатель", як вiн себе називае, впевнений, що якщо таемниця елiксиру безсмертя i схована в Петербурзi, то саме в цьому соборi. Послухаемо, що вiн нам розкаже? – Нiколас вийшов з машини, подав Ганнi руку.

– Нiколас, Ганна, – привiтав iх бiля входу в собор екскурсовод.

– Пан «Председатель»? – Перепитав Нiколас.

– Так, – кивнув той. – Якщо ви не проти, я б хотiв залишитися iнкогнiто. Ходiмо?

Ледь вони опинилися всерединi, Нiколас, не втримавшись, закинув голову вгору, вражений розмахом i пишнiстю собору. Ганна здивовано ахнула.

– Бажаете, я розповiм трохи з iсторii?