Епоха слави і надії

– Вони взагалi ii вiдкривали?

Стажер обернувся до нього, тодi як комiсар дiставав з хлiбника пачку якихось документiв.

– Росiйський паспорт з друком про розлучення, лист. – Лангре примружився. – Вiд першоi дружини нiби. Отримання французького громадянства, права з всiма категорiями. Стажер, – покликав вiн. – Тут лист на росiйськiй, прочитаеш вголос?

– З чого ви взяли, що я знаю росiйську? Це досить складна мова.

– Бачив у твоему резюме. Якраз, тому що мова складна, вразився i запам'ятав, – Лангре протягнув йому пошарпаний, пописаний дрiбним почерком аркуш паперу.

– Зловили, – посмiхнувся Стажер. – Що ж, вона пише, даруйте, складно читати i вiдразу переводити вам на французький.

– Нiчого, – заспокоiв його Лангре, уважно дивлячись на напарника.

– Отже. "Коли ти сказав, що пiдеш працювати водiем мiжнародних рейсiв, я плакала, напевно, пiвроку, доки не змирилася. Не всi жiнки здатнi жити в таких умовах, адже iнодi доводиться негайно приймати рiшення з якогось серйозного питання, а порадитися не мае з ким. Такi речi треба було з'ясовувати i домовлятися про них заздалегiдь, до того, як йти до вiвтаря. Тодi у нас було б менше непорозумiнь i страждань. Але хто в цьому винен? Чоловiк, дружина або обое? До втечi з будинку я пiдготувалася заздалегiдь: пiд лiжком лежала зiбрана валiза з найнеобхiднiшим одягом, сумка з дитячими речами. Я знала, що ти не вiдпустиш мене по – доброму.

Тому просто дочекалася, коли нi тебе, нi свекра зi свекрухою не буде вдома, i пiшла потайки разом з нашим сином Степаном, – голос Стажера похолонув. – Тут трохи нерозбiрливо написано, секунду, – вiн кiлька разiв моргнув. – Пройшов час, але батьки, здаеться, так i не зрозумiли, чому я розлучилася. Твiй деспотизм, те, що я тебе розлюбила, що у мене змiнилися плани на життя – все це, iз iхньоi точки зору, було просто дурощами, якi потрiбно викинути з голови, i постаратися пристосуватися до "правил гри".

Головне, що чоловiк не п'е, не б'е i не зраджуе. Звичайно, батьки прийняли мене назад, але ще довго плакали, сперечалися, вмовляли одуматися. І досi вважають, що я занапастила свое життя. Та що там батьки – взагалi всi навкруги вважали своiм боргом сказати, що я даремно розлучилася".

По щоках Стажера покотилися сльози. Вiн плакав, абсолютно беззвучно, тiльки трохи тремтiли плечi i рука, що стискала лист. Лангре, не кажучи нi слова, забрав листок. На iншiй сторонi вiн помiтив коротку записку, вже на французькому. Мабуть, вiд другоi дружини Крамера.

– "Я люблю тебе товстого, лисого, з грошима i без, хоч водiем автобуса. Я люблю тебе такого, який ти е", – вголос прочитав Лангре i знову перевiв погляд на Стажера. – В мене ордер на твiй арешт. Я знаю, що ти його син, Стефан. Чи звати тебе Степаном Крамером? Ти звинувачуешся у тому, що намалював тi картини i довiв людей до самогубства.

Стажер над силу посмiхнувся, плавно, щоб не провокувати, пiдняв руки i витер мокрi вiд слiз щоки.

– І давно ви?

– Давно. Я знав це ще в першу нашу зустрiч в моему кабiнетi. Повинен був розговорити тебе, а потiм заарештувати на мiсцi, але… – Лангре похитав головою. – Смерть сера Альприма, що купив три картини Алекса Крамера i змiнила весь сценарiй.

– Зрозумiло, – довго видихав Стажер. – Що ж, пан напарник, не против попалити?

На вулицi вони посiдали прямо на ганку, на припорошенi листям сходинки. Здавалося, пройшла вiчнiсть вiдколи на цьому самому мiсцi Лангре власним тiлом прикрив Стажера вiд кулi.

– На тебе немае справи. Де вона? – Запитав комiсар.

– Татусь засунув за пояс, вийшов на вулицю i спалив за рогом, – Стефан знизав плечима. – На вiдновлення справи пiдуть роки, а пам'ять у людей коротка. Спочатку шукатимуть, потiм згадувати i забудуть, i врештi – решт… Мiкроавтобус, в якому затримали Грозного… Вiн же стояв i бiля лiкарнi Святого Петра?

– Так, – не став юлити Лангре. – Так. Зараз вiн теж неподалiк. А в ньому дванадцять оперативникiв, якi весь день чекають, поки ти зiзнаешся.

– Не дочекаються, – гмикнув Стажер i зробив затягування.

Лангре трохи повiв плечима, нiби кажучи – "твое право".

– Я не винен, але в мене е пару думок iз цього приводу, – тихо сказав Стажер.

Стажер, тим часом закинув голову вгору, ткнув пальцем в найяскравiшу зiрку на нiчному небi:

– Якось мiй батько показав цю зiрку матерi i сказав, що вона прилетiла звiдти. Сказав iй не сумувати, що колись, коли прийде час, вона туди повернеться. Потiм вiн ii поцiлував i попросив залишитися з ним на цiй планетi, тому, що завдяки iй, вiн вперше не почувае себе самотнiм. Я прочитав про це у старому щоденнику матерi. Таким ось було iх перше побачення, iй тодi було всього вiсiмнадцять.

– Щодо ii останнього листа. – Лангре глибоко зiтхнув, пiдбираючи слова. – Розлучення в Росii вважаеться для жiнки трагедiею, ганьбою, клеймом на все життя. Батьки переживатимуть, i ховатимуть очi вiд сорому, родичi – шкодувати, свсiди – розпускати плiтки i тому подiбне.

– Багато жiнок в Росii фiнансово несамостiйнi i повнiстю залежать вiд чоловiка або вiд батькiв. І якщо рiдня була проти ii розлучення, то жiнцi просто не було куди йти i нема на що жити, – Стефан стиснув руки в кулаки.

– На вiдмiну вiд старшого поколiння, молодь не сприймае брак, як щось священне i вiчне. Над молодими людьми вже не владнi старi цiнностi i установи, вони хочуть самi вибирати, як iм жити i вважають, що якщо брак не приносить щастя, то навiщо вiн взагалi потрiбен. По собi знаю, що зберегти всякий брак досить важко, – Лангре сумно посмiхнувся. – Дуже важливо думати про те, який твiй вклад у збереження стосункiв, як особисто ти вирiшуеш виникаючi проблеми.

– Проблем у них було багато, – стиснув губи Стажер. – Водiй, який повертаеться додому всього на кiлька днiв, почувае себе гостем, а не господарем.

– Важливо зрозумiти, що розлучення це травма i величезний бiль, який потрiбно винести, перетерпiти, пережити.

– В дев'яностi роки рухнув Союз. Мама ростила мене, як могла, коли батько кинув усе i втiк до Францii, вiн зовсiм не допомагав нам. Їi скоротили на роботi, перебивалася, як могла. Я часто згадую "пирiжки", – Стажер прикрив очi, нiби i дiйсно згадуючи. – Пирiжки – це був край нашого життя. Не пам'ятаю, скiльки днiв ми iли тiльки перепiчки з борошна i води…, мамi вже давно затримували зарплату. Одного разу, вона дiстала заповiтну скриньку зi своiми скарбами – сережки вiд бабусi, подарованi iй на вiсiмнадцятирiччя, обручка, прабабусине кiльце, браслетик i пiдвiска. І пiшла. Повернулася з пакетом продуктiв, i почалося чаклунство – через пару годин будинок наповнив чудовий запах випiчки. О, я тодi трохи з глузду не з'iхав, – Стажер прицмокнув губами, немов вiдчував на язицi, смак того давнього частування. Смак справжнього дива. – Але менi дiстався лише один пирiжок. А мама надiла фуфайку i пiшла в холодну зиму, прихопивши всi смаколики.

А коли повернулася, то обiймала мене, цiлувала, плакала i смiялася. Їй повезло – мама пiдходила до машин, що стояли на перехрестi, i пропонувала купити пирiжки. В однiй з машин був директор ресторану. Вiн купив пару, поiхав, а через якийсь час повернувся i запропонував мамi пекти для його ресторану. Пройшло вже багато рокiв, але i досi перед очима ця картина – мама в фуфайцi, в руках повний пiднос пирiжкiв, дбайливо укутаних в рушник, i я з голодними очима проводжаю ii.

В мами лице сумне – сумне, адже в неi в руках iжа, але вона не може менi ii дати, адже тодi вона не зможе заробити грошей – знову ж таки – на iжу, щоб прогодувати мене трохи подовше.

– А до того… до того, як мама пiшла вiд батька було краще? Хоч трохи? – Запитав Лангре.

– Трохи? Можливо, – знизав плечима Стажер. – Але наша сiм'я вже тодi перестала iснувати. Традицiйна сiм'я, що насолоджуеться сiмейним снiданком i спокiйними бесiдами пiсля закiнчення робочого дня – нездiйсненна мрiя далекобiйника. Мало того – сiм'я, а точнiше, згода в сiм'i, стае головним болем тих, хто проводить свое життя на колесах. З цiею проблемою стикаеться значна частина професiйних водiiв.

Однi сподiваються на те, що мудра i дбайлива жiнка не розлучатиметься, а якщо i пiде вiд чоловiка, то тiльки не тому, що така специфiка його роботи. Водii автобуса, що зiткнулися з цiею проблемою, радять своiм колегам частiше замислюватися про те, чим займаються дружини в той час, коли iх немае вдома, i поставити собi питання, що важливiше: сiм'я або трудовi нормативи.

– Щодня, вирушаючи на роботу на громадському транспортi, ми не замислюемося, який сьогоднi настрiй у водiя автобуса, тролейбуса або трамвая. А це важливо. Хороший настрiй – немае приводу для занепокоення, поганий – життя може знаходитися у небезпецi, – задумливо сказав Лангре. – Водiй автобуса i iншого громадського транспорту схильний до стресових ситуацiй, як нiхто iнший.

Неадекватнi водii на дорозi, зайнята видiлена смуга, небажання водiiв поступатися дорогою громадському транспорту, невдоволенi пасажири. Якщо до усього цього прикласти можливi особистi неприемностi, то до депресii рукою подати. А людина за кермом з депресiею – просто бомба уповiльненоi дii.

– Ви б жахнулися, якби побачили, що в моiй рiднiй краiнi робиться з автобусами. – Говорив Стажер. – Чим далi вiд Москви, тим гiрше. Автобуси старi, нi про яку технiку безпеки мова i не йде. Глянеш на автобус в провiнцii, i волосся дибки встае. У Францii, наприклад таку старизну не можна використовувати для пасажирських перевезень.

– Звучить дiйсно жахливо, – перекрутив плечима Лангре.

В цей момент в двiр забiгли п'ятеро у масках. Вiдсунувши лiтнього комiсара убiк, вони в чотири руки скрутили Стажера, ткнувши того лицем в холоднi запорошенi сходинки. Стефан охнув вiд болю, коли заламанi руки потягнули вище, до лопаток.

– Навiщо так жорстко?! – Голосно обурився Лангре. – Показали б посвiдчення, пояснили, у чому справа, вiн би пiшов з вами. До чого ця вистава?

– Та ми, розумiеш, так би i зробили, – похитав головою один з бiйцiв в масцi. – Але такий наказ – скрутити i пов'язати саме таким чином. Ти вже не осуди, комiсар.

– А то я не знаю, для чого це все робиться, – Лангре войовничо схрестив руки на грудях. – Чините неабиякий психологiчний тиск на пiдозрюваного, повторюю – пiдозрюваного злочинця! Сподiваетеся, таким чином, скорiше вибити з нього визнання?

Бiйцi нiчого не вiдповiли, бiльше навiть не дивлячись у бiк Лангре, вони жорстким ривком пiдняли Стажера на ноги. Комiсаровi залишалося тiльки спостерiгати, як його… "Пiдозрюваного" або "Напарника"? ведуть у залiзнi руки правосуддя .

Глава 18

"Прийшов, побачив, перемiг". Гай Юлiй Цезар.

Сидячи поряд з Ганною на задньому сидiннi таксi, Нiколас спостерiгав за тим, як дiвчина плавно вимальовуе олiвцем лiнii у блокнотi. Рухи пальцiв були витонченими i легкими, зайняття здавалося для неi вже давно звичним. Ганна змiнила олiвець на кольоровий, пiсля пари десяткiв штрихiв розтушувала малюнок.

– Дивися, – вона протягнула блокнот. – Я подумала, раз вже ми назвали показ "Тринадцятий знак зодiаку", то без тринадцятоi сукнi нiяк. Вона якраз пiдходить i до Змiеносця, i до картин Алекса Крамера.

Нiколас окинув поглядом темно-зелене, пiд колiр шкiри рептилii сукню: