Епоха слави і надії

– Головне в мерседесi – сидiти за кермом, а не лежати пов'язаним у багажнику, – вiн вiдкрив переднi пасажирськi дверi i кивнув Ганнi, щоб та сiдала. Хоча зазвичай вони сидiли разом на задньому сидiннi, зараз все було iнакше, мiж ними багато що змiнилося за останнi кiлька годин правди. – Пережити можна все, – тихо сказав Нiколас, – але не можна пiсля цього залишитися тим самим.

Розташувавшись на задньому сидiннi, Нiколас занурився у свiй телефон, краем ока помiтивши, як Ганна дiстала з сумочки блокнот i почала щось захоплено записувати на його сторiнках – можливо, промова для майбутнього показу.

Машина плавно виiхала з провулка.

– Вам не дме? – Раптом спiвчутливо поцiкавився водiй, з посмiшкою подивившись на Ганну.

– Нi, дякую, все добре, – дiвчина похитала головою.

– Точно? Не замерзли?

– Нi – нi, правда, все добре.

– Хочете цукерок? – Чоловiк, не зводячи погляду з дороги, пошарудiв i дiстав пакет. – Я iх тiльки що купив в однiй популярнiй кондитерськiй. Такi смачнi! Желейнi. Обожнюю iх! Зазвичай я не пропоную пасажирам, це не тактовно. Але з вами ось прямо захотiлося подiлитися. Я все зрозумiю, якщо вiдмовитеся. Хочете?

– А знаете, хочу! – Променисто посмiхнулася Ганна.

– Тепер зрозумiло, чому в вас такий високий рейтинг, – весело пирхнув Нiколас.

Автомобiль зупинився перед свiтлофором, де, незважаючи на досить пiзнiй час, бiгали мiж рiдкiсними машинами хлоп’ята у пошарпаному одязi.

– Любите квiти? – Знову звернувся водiй до Ганни.

– Дуже, – кивнула дiвчина.

Висунув голову з вiкна, чоловiк окликнув одного з хлоп’ят i, вiдрахувавши пристойно завищену суму, забрав букет. Ганна вражено ахнула i трохи почервонiла вiд знiяковiння, коли водiй протягнув iй жоржини – нiжно рожевi, з великими бутонами.

Нiколас на все це лише пiдвiв брови, намагаючись зрозумiти, що вiдбуваеться. Спалахнув зелений i вони поiхали далi.

– Ось знаете, Ганна. Я такий щасливий, що у мене е сiм'я, трое дiтей. Дружина, робота – менi все це дiйсно подобаеться, – водiй щасливо зiтхнув. – Двое синiв тут, зi мною, а дочка вчиться на другому курсi в унiверситетi у Польщi. Вона частенько дзвонить менi, нудьгуе, ну i грошей просить на якiсь речi. А я кладу iй на картку i так добре на душi стае. Просто вiд того, що я дитинi своiй зробив щось добре, чимось допомiг. Я уявляю, як вона там якiсь хусточки собi купить, пiцу замовить з друзями, iй на все вистачить.

І менi прямо тепло. А ще, знаете, ось коли я дружину вiдвожу на манiкюр, завжди сам розплачуюся. І так приемно! Вона ж потiм цей манiкюр менi ще два тижнi показуватиме i посмiхатиметься. І менi так приемно вiд цього, ви собi не уявляете. Я ж для сiм'i щось добре зробив!

Нiколас вiдклав телефон убiк, вирiшив, що на повiдомлення, що входять, можна вiдповiсти i потiм, i почав прислухатися до розповiдi таксиста.

– А ось ще, знаете, так мало щасливих людей на вулицях! Я дивлюся на пiшоходiв i практично не бачу усмiшливих. Всi такi тьмянi i смиканi. Ви, взагалi-то, перша, хто посмiхнувся менi за останнi пару днiв, – на цих словах водiй i сам розплився в посмiшцi. – Зустрiв нещодавно знайомих, у них двое дiтей вчаться в першому i другому класi. І вони скаржилися, як дорого дитину в школу зiбрати, "а приладдя купити, а пiдручники, а форму, а курси"… Хвилин п'ятнадцять тiльки про це i говорили, i лиця на них не було. А я запропонував рiшення.

Знаете яке? Сказав iм йти в найближчий дiтбудинок i здати туди своiх дiтей, раз вони для них такий тягар. І не буде тодi жодних проблем нi з школою, нi з формою, нi з пiдручниками. Вони у вiдповiдь: "не, ну як це, так не можна, ми ж iх любимо, це ж нашi дiти". Ну ось вашi дiти – одже будьте вдячнi за те, що Бог послав вам iх здорових i гарних. Багато людей можуть лише мрiяти про це i готовi вiддати всi грошi свiту за таку можливiсть, а у вас цей дар вже е. Подарунок долi. Любiть iх i робiть для них усе. І робiть так, щоб вони про це "все" навiть не дiзналися. Не любите – вiддайте до дiтбудинку. Чого скаржитися?

– Так, ви правi, – кивнула Ганна.

– Настiльки щасливi люди, а зовсiм не помiчають свого щастя. І в бiльшостi так, правда? Ось якби люди вмiли…

Чоловiк занурився у мiркування про те, що треба ловити момент i цiнувати маленькi радощi. А Нiколасу в свою чергу його недавнi вчинки перестали здаватися такими вже дивними. Вiн просто зрозумiв, що ця людина вiдрiзняеться. Вiн нi пiдприемець, нi iнвестор, нi полiтик. Вiн не входить в "ТОП 100", як бiльшiсть знайомих Нiколаса. Його немае на обкладинках журналiв, у нього не беруть iнтерв'ю i заробляе вiн зовсiм небагато. Але життя в ньому бiльше, нiж в всiх iнших разом взятих! Любовi, свiтла – справжнього свiтла, не телевiзiйного, бiльше, нiж в всiх людях, яких вiн колись зустрiчав. Взагалi. Бути постiйно з кислим виразом обличчя, не посмiхатися, бути вiчно зайнятим i незадоволеним, не вмiти радiти, або вiдноситися до життя, як до боротьби i випробування. Ця проста людина була i гарним чоловiком, i батьком. Його дiти, зiткнувшись зi складнощами, не думали "Не, батько мене вб'е". Вони думали зовсiм iнакше, що батьку можна подзвонити i попросити про допомогу. Адже виховувати дiтей в страху, означае бути не батьком, а деяким строгим наглядачем.

Треба вмiти правильно будувати стосунки зi своiм чадом i пiклуватися про нього до тих пiр, доки вiн не зможе робити це самостiйно.

– Ось тому, ми i боiмося, кажуть люди по – сьогоденню близькi, коли iм е про що помовчати, – кинув водiй фразу, що притягнула увагу Нiколаса. І вiн знову був повнiстю згоден з цiею людиною.

Роздумуючи про слова чоловiка, Нiколас знову дiстав телефон i продовжив вiдкривати непрочитанi повiдомлення. "Це ваш водiй Uber, я чекаю вас зовнi". Серце пропустило удар, Нiколас кинув швидкий погляд у бiк водiя, потiм нахилився до сидiння Ганни i, легенько торкнувшись ii плеча, показав повiдомлення, коли та обернулася.

Ганна розгублено i трохи перелякано подивилася на Нiколаса. Вона судорожно вдихнула i мiцно стиснула блокнот, що лежав на ii колiнах.

– У вас бензин закiнчуеться, – звернувся Нiколас до водiя. – Треба заiхати на заправку.

– Заiдемо, – кивнув чоловiк, – але тiльки не на цю, – вони промайнули повз, заклично миготливу вогниками, заправну станцiю. – Там деруть в тридорого.

– Я оплачу, якщо ми… – договорити Нiколас не встиг. Голосно вискнувши гальмами, розгорнувшись боком, iм перегородила дорогу iнша машина. Все вiдбувалося дуже стрiмко. Буквально за лiченi секунди, двое хлопцiв у масках пiдбiгли до дверей з боку Ганни i витягли ii з автомобiля. Дiвчина закричала, Нiколас зiбрався було кинутися iй на допомогу, але водiй, заблокувавши дверi, перегнувся мiж сидiнь i схопив його за рукав.

– Сидiти! – Крiзь зуби прошипiв вiн i, розмахнувшись, стукнув кулаком у вилицю. Удар вийшов несильним i змащеним через незручне положення водiя, але на кiлька секунд оглушив Нiколаса. Чоловiк пiдтягнувся вперед, знову завдаючи удару, але цього разу Нiколас встиг перехопити кулак i просунув водiевi ногою кудись у грудну клiтку. Той ахнув, смачно вилаявся i, дотягнувшись, струсив Нiколаса за грудки.

Ловець безуспiшно пробував дотягнутися до кнопки розблокування дверей, в занадто тiсному просторi було майже нереально вирвбити супротивника.

– Та вiдчепися ж ти, бiс тебе дери! – Люто прогарчав Нiколас. В цей час повернулися двое в масках i, витягнувши Нiколаса на трасу, кiлька разiв вдарили його кулаком по головi. Всi трое, разом з водiем, застрибнули в автомобiль i забрали з собою Ганну в невiдомому напрямку, залишивши Нiколаса лежати на узбiччi, поряд з покинутим стареньким мерсом.

Вiн рiзко сiв, трохи скривився вiд тупого болю у потилицi, здавив пальцями вiскi, намагаючись прийти до тями i, пiдхопившись побiг до машини. Сiв за кермо, сподiваючись, що ще не пiзно, що встигне наздогнати викрадачiв, але ключiв не виявилось нiгде, як i на пiдлозi, як i мiж сидiнь. Вiн зло вдарив долонями по керму. Треба було щось робити, щось вирiшувати. Нiколас дiстав телефон, але той розбився пiд час бiйки i не включався. В головi набатом стукала лише одна думка: "Ганну викрали". Їi викрали, а вiн зараз абсолютно безпорадний i не знае, як iй допомогти.

Приiзду полiцii Нiколас чекав у тому самому мерсi, вже бiльше години не знаходячи собi мiсця вiд хвилювання. Вiн встиг сходити на заправку, вiд якоi, на щастя, вони не встигли далеко вiд'iхати. Там подзвонив у вiддiлення, коротко змалювавши подiю, i навiть викупив у одного iз спiвробiтникiв його робочий телефон. Звичайний кнопковий, але ж з нього можна було дзвонити. Проте вся важлива i потрiбна iнформацiя залишилася в розбитому айфонi. На його iнстаграм пiдписувалося по кiлька мiльйонiв людей в годину. На даний момент його акаунт був найпопулярнiшим в iнтернетi, але зараз, коли це було так життево необхiдно, вiд його вiрноi "Банди" не було нiякоi користi. З ними було неможливо зв'язатися.

Нарештi явилися полiцейськi у компанii декiлькох журналiстiв. Нiколас на камеру переказав, як невiдомий водiй вивiз iх за мiсто, а потiм iх зупинила друга машина, i двое в масках викрали Ганну. Полiцейськi почали обшукувати автомобiль на предмет доказiв, а журналiсти продовжили зйомку репортажу.

Нiколас сiв у автобус, що проходив повз: "Петербург-Москва". Пасажирiв майже не було, так що йому дiсталося мiсце бiля вiкна. Автобус iхав повiльно, i легкi похитування дiяли, як снодiйне. Нiколас не спав бiльше доби, але через адреналiн, що ще не вщух, i переживання, не мiг заснути, все думаючи про подiю. В якийсь момент вiн все ж вiдключився, але його розбудив дзвiн мобiльного, в який вiн встиг переставити свою сiм-карту.

– Вiтаю, я хочу замовити «Пеперонi».

Нiколас подивився на екран телефону, потiм на всi боки – мабуть хтось помилився номером. Коли вiн купував кнопковий телефон, то розраховував, що у Ганни е його номер, i якщо iй вдасться втекти, вона зможе йому подзвонити, дати знати, що з нею все гаразд.

– Нiколас Романов слухае, – сказав вiн. – Ви впевненi, що не помилилися?

– Так, я б хотiла замовити пiцу на адресу.

– Ви дзвоните Ловцевi Снiв, щоб замовити пiцу? – Продовжував не розумiти Нiколас.

– Ну да, площа Театральна один, Великий театр, мала сцена.

– Проте це неправильний номер, дiвчина, я не доставляю пiцу. Кладу трубку, – Нiколас вже зiбрався було натиснути кнопку завершення дзвiнка, але на тому кiнцi судорожно заторохтiли:

– Нi-нi-нi. Нi! Ви не розумiете…

Автобус зупинився пiдiбрати ще одного пасажира, шум двигуна стих, i Нiколас, нарештi, змiг як слiд розчути голос тiеi, що дзвонила. Серце пропустило удар, залишки сонливостi, як рукою зняло, Нiколас вiд хвилювання пiдвiвся над сидiнням i знову опустився назад.

– Тепер зрозумiв, – видихнув вiн в трубку. – Ганна, це ти? Викрадачi поруч?

– Так, менi потрiбна велика пiца.

– Добре. А лiкарi потрiбнi? Подзвонити лiкарям?

– Нi, – сказала дiвчина i знову додала: