Епоха слави і надії

– Обов'язково. Якi захочеш.

– Неважливо якi, головне вiд тебе.

– Розповiси, звiдки у жiнок така пристрасть до квiтiв?

– Ну-у-у, – задумливо протягнула Ганна. – Квiти для нас, як поцiлунки. Прокинешся, побачиш букет i нiби вся зацiлована тобою.

Ганна раптом насупилася i вiдiйшла до вiкна, за яким виднiлося похмуре небо Пiтера i невеликий скверик. Вона опустила руки, впустивши квiти на пiдлогу.

– Я здаюся. Бiльше немае сил, вiрити в те, чого не буде.

Нiколас пiдняв квiти, поклав на пiдвiконня i обiйняв ii зi спини:

– Улюблена квiтка – це, передусiм вiдмова вiд всiх iнших квiток, iнакше вона не здасться найпрекраснiшою.

– Мiй свiт, не схожий на твiй. Тут не про логiку. Не про систему правил. Тут про вiдчуття i сприйняття, про емоцii, – Ганна судорожно зiтхнула. – Тут не важливо, хто правий. І я вiдкриваю дверi, ризикуючи як нiколи. І дуже – дуже боюся, що впустила не ту людину в свое море i вона вб'е моiх риб. Заходь, але пам'ятай: мiй свiт, не схожий на твiй.

Нiколас похитав головою. Погляд впав на коробочку з ягодами, принесеними несподiваною гостею. Залишивши Ганну бiля вiкна, вiн вiдкрив кришку i висипав всi ягоди в смiттевий кошик.

– А я не люблю полуницю. Я iнший, менi до вподоби суниця. Вона насправдi краща i кожен це знае. Будь-хто може нарвати полуницi, а щоб зiбрати суницю, треба попрацювати, я б навiть сказав, докласти зусилля. Так от, ти – суниця. І мова зараз не про ягоди.

Обернувшись, Ганна зазирнула в його очi. Ганна дивилася на нього, як на переможця. Нiколас вже зустрiчав такi погляди у своему життi, але цей був найзначущий зi всiх.

– А дозволь, я тебе зацiлую? – Прошепотiв вiн.

– А дозволь, я тобi не дозволю, – посмiхнулася Ганна.

– Переспимо? – Нiколас пiдкинув брови.

– Кого? – Весело розсмiялася дiвчина. – Гаразд, – покликала вона, – йди сюди, цiлувати мене будемо.

Клацнувши дверним замком, Нiколас замкнув дверi i неквапливо обернувся. Ганна вже встигла зняти светр i тепер, трохи хвилюючись, намагалася розстебнути блискавку джинс, що заiла. Вiн накрив ii руки своiми.

– Я допоможу.

Дiвчина прикрила очi i, зарившись пальцями в його волосся, закинула голову вгору, вiдкриваючи доступ до своеi шиi. Нiколас припав губами до нiжноi шкiри, вдихаючи легкий квiтковий аромат бажаного тiла. Вжикнула блискавка…

Надiвши светр, Ганна почала розчiсувати волосся.

– А раптом у нас не вийде? – Вона подивилася на Нiколаса. – Мало що?

– Вийде, я точно знаю.

– А я ось не впевнена. В мене неприемний характер.

– Не вигадуй. Ти сама краща жiнка з всiх, кого я зустрiчав. І я хочу бути з тобою. Бути, розумiеш? Не просто переспати, а засинати i прокидатися поруч. І сидiти поруч на диванi ввечерi, коли вже немае сил навiть говорити. Просто мовчки бути.

Ганна закусила губу. Цей чоловiк, Нiколас, нiби читав всi ii думки. Читав ii, як вiдкриту книгу. Несподiвано, спонтанно вона знайшла свою людину, того, з ким хотiлося провести залишок свого життя. В очах Нiколаса вона бачила свое майбутне, i пiсля стiлькох рокiв самотностi iй вперше захотiлося замiж.

– Ти б одружився зi мною? – Пошепки запитала вона.

– Так, – без роздумiв вiдповiв Нiколас.

– Ти тiльки не кидай мене, – попросила дiвчина. – Інакше це розiрве мене на частини.

– Назавжди.

– Не люблю слово "назавжди". Воно брехливе i лицемiрне, – Ганна похитала головою. – Ти краще пообiцяй менi, що будеш зi мною сьогоднi, до ранку або до вечора. Обiцяй це щодня.

– Обiцяю, – м'яко посмiхнувся Нiколас.

Хтось смикнув за ручку, але дверi були все ще зачиненi. Нiколас поспiшив вiдкрити iх.

– Вiтаю, – до палати ввiйшов сивий чоловiк у халатi лiкаря. Нiколас швидко прочитав напис на бейджику. До них завiтав завiдувач вiддiленням.

– Вiтаю, доктор, менi ж не пора наглядати собi труну? – Нiколас округлив очi в удаваному жаху.

– Що ви таке кажите? Знаете, як нас за це лають? – Посмiхнувся у вiдповiдь доктор. – Ну, згортання в вас повiльне, але ви не хвилюйтеся! В усьому е своi плюси – якщо вас пiдстрiлять, помрете швидко, без зайвих мук. Насправдi, – тон лiкаря рiзко змiнився, ставши серйозним, без краплi веселощiв, – я затримався, оскiльки чекав результату ще одних аналiзiв.

Лiтнiй чоловiк подивився на Ганну i, кивнувши в бiк Нiколаса, запитав:

– Вiн в курсi?

На очi дiвчини навернулися сльози, вона похитала головою i знесилено, опустилося на краечок лiкарняного лiжка. Абсолютно не розумiючи, що вiдбуваеться, Нiколас тут же виявився поряд з нею, заспокiйливо взявши ii за руку i переплiв iх пальцi.

– На жаль, результати такi ж, – iз спiвчуттям сказав доктор. – Нiяких змiн.

– Що вiдбуваеться? – Не втримався Нiколас. – Про що вiн говорить, Ганна?

– Скажiмо так, – дiвчина зробила глибокий вдих, збираючись з силами, – я з тих, хто не доживе до своеi старостi. – Помiтивши здивований погляд Нiколаса, вона тихо додала:

– Я помираю.

Вона на секунду примружилася:

– Я тебе люблю.

В ii словах були суцiльнi безнадiйнiсть, вiдчай i упокорювання.

– Я, правда, дуже тебе люблю i моi почуття до тебе абсолютно божевiльнi.

– Розкажи менi все, – тихо попросив Нiколас.

– Менi б хотiлося змiнити у своему минулому не вибiр хлопця, iнституту, професii, не помiняти зачiску або мiсце проживання, нi, а просто той момент, коли всi закрилися вiд мене в кiмнатi, мама повiдомила свiй дiагноз, i я пiдслуховувала це чортове слово "рак". Менi було дванадцять, i вони вирiшили, що я занадто мала, щоб зрозумiти. Я б все вiддала, щоб тi пiвроку знати, що вони в мене з нею останнi. Несправедливо, що знали всi, крiм мене. Для мене ii смерть стала шоком.

– Мами бояться за наше життя. Але вони не знають, як сильно ми боiмося, життя без них. – Нiколас, що пережив смерть батькiв, розумiв ii, як нiхто. Вiн уткнувся носом iй у скроню.

– В двадцять рокiв мое життя перевернулося в другий раз, – продовжила дiвчина. – Коли тобi двадцять, ти не думаеш про смерть. Але все мiняеться, варто тiльки вiдчути ii поряд з собою. Я була у лiкарнi. Дiзналася дiагноз – вирок. Я повернулася додому, як завжди, мене зустрiв батько. І тут я подумала, адже не важливо, на скiльки я йду з будинку – на цiлий день або за покупками, вiн проводжае мене, як востанне i радiе, навiть якщо я повернулася через десять хвилин. Вперше в життi я подумала, що я правда можу пiти з будинку i не повернутися.