Епоха слави і надії

– З пеперонi.

Нiколас уткнувся лобом в долоню, благаючи всiх богiв, щоб автобус iхав швидше.

– Приiжджай, якщо зможеш, – прошепотiла Ганна.

– А якщо не зможу? – Навiщось запитав Нiколас, хоча для нього все давно було очевидно. Звичайно зможе, звичайно приiде. Тому що любить, тому що не зможе без неi i нiколи не пробачить себе за бездiяльнiсть.

– Тодi вважай, що дiвчина просто помилилася номером, – на цих словах Ганна поклала трубку.

"Зроби все, що зможеш, а в iншому покладися на долю".

Втративши будь-яке терпiння через неквапливу iзду водiя, Нiколас вискочив з автобуса. До Москви залишалося триста кiлометрiв, i добратися треба було чим швидше. Проте машини проiжджали повз, нiби не помiчаючи його. Вiн безуспiху махав руками, виставляв руку з пiднятим вгору великим пальцем i вже починав зневiрятися. Нарештi, бiля нього зупинився автомобiль. Нiби по iронii долi – мерседес-купе бiлого кольору. Правда, цього разу не старий i дешевий, а бiзнес класу. Молода дiвчина-водiй привiтно махнула йому рукою:

– А я вас впiзнала. Ви вже кiлька годин не виходите в ефiр. Що я можу для вас зробити?

– Менi треба за годину дiстатися до Москви, – схвильовано випалив Нiколас.

– Але це неможливо! – Здивовано ахнула дiвчина.

– Можливо, пустiть мене за кермо.

– Нi, – похитала головою водiй. – Даруйте, але машину менi купив мiй хлопець i…

Нiколас зняв iз зап'ястка золотий "Ролекс ":

– Ось, для вашого хлопця.

Дiвчина взяла годинник, а потiм, зiтхнувши, перелiзла на пасажирське сидiння.

Нiколас зберiгав спокiй, незважаючи на те, що зараз в серединi нього бушував шторм. Вiн завiв машину i почав ii розганяти. Зараз йому треба було покласти стрiлку спiдометра, i тримати ii в такому положеннi, як можна довше. Дiвчина ввiмкнула у себе прямий ефiр, щоб показати своiм пiдписникам несподiваного водiя-пасажира.

Нiколас кинув на неi швидкий погляд.

– Де ви гальмуете, там я на газ натискаю, – посмiхнувся чоловiк.

– Одного разу це вас згубить, – дiвчина похитала головою.

Не пройшло i години, а вони вже в'iхали в Москву. Не звертаючи уваги на гнiвнi гудки, Нiколас мчав на червоний, виiжджаючи на зустрiчну.

– Так теж не можна! Господи, ви нас вб'ете, – дiвчина схопилися за серце.

– Послухайте, зазвичай я так не роблю, але зараз червоний наш, зелений – загальний.

Зупинившись бiля Великого театра, Нiколас вискочив з машини. Дiвчина встигла крикнути йому:

– Ви допомагаете iншим, але хто допоможе вам?

Нiколас лише знизав плечима. І нiби у вiдповiдь на слова дiвчини, помiтив бiля театра кiлька чоловiк. Це була його Банда". Один з них протягнув Нiколасу новенький айфон:

– Чув, ваш розбився.

До коробки була прикрiплена записка: "Справжнi брати без запрошення приходять не лише на свято, але i на допомогу". Швидко переставив картку в новий телефон, Нiколас ввiйшов до театру, де тут же зiрвався на бiг, на ходу звiряючись з вказiвниками, що вели до малоi сцени.

Вiн вiрвався до примiщення, i рiзко зупинився, оскiльки там панувала абсолютна темрява. В цей момент його з силою вдарили по потилицi, ноги пiдкосилися, Нiколас рухнув на пiдлогу. Очi злипалися, як би вiн не намагався тримати iх вiдкритими. Свiдомiсть спливала. І нiби крiзь, закладенi ватою вуха, вiн чув голоси. Акторiв? Потiм почувся чiткий звук, наче всi вставали з крiсел – разом, практично синхронно. Застукали пiдбори. Нiколас нарештi прийшов до тями.

Вiн опритомнiв у порожньому залi, нiби чужа присутнiсть йому лише здалася. Здавалося всi тi люди не просто пiшли, а зникли, розчинилися в повiтрi. Цього разу горiло свiтло, освiтлюючи сцену i перший ряд. Вiн голосно кашлянув, звук вiддався луною, пiсля якоi знову настала дзвiнка тиша. Чому нiхто не привiв його до тями? Де ж всi люди? Охорона? Невже так просто залишили непритомну людину i пiшли? Звiвшись на ноги, Нiколас, трохи похитуючись i потираючи ниючу потилицю, рушив до единого виходу.

– Бiс! – Вилаявся вiн, посмикавши ручку. Дверi виявилися замкнутими. – Може за кулiсами е вихiд?

Нiколас обернувся i в жаху завмер на мiсцi. В центрi сцени хтось стояв. Стояв нерухомо, з опущеною головою, втупившись у пiдлогу. Статура явно була чоловiчою, але найголовнiше, на незнайомцевi був сiрий костюм, а його зовнiшнiсть була швидше схожа на маску "рептилоiда". Нiколаса перекрутило. Лише мить тому на сценi нiкого не було, вiн почув би кроки через акустику, не могла людина так швидко виявитися на тому мiсцi. Людина не могла, а ось iстота?

Придивившись, Нiколас побачив, що костюм на незнайомцевi роздертий, а видими частини шкiри блiдi, як у живого мерця. Треба було якось вiдвернути його увагу, спробувати сховатися або втекти чимдалi. Залишалося тiльки сподiватися, що за кулiсами е запасний вихiд iз залу. Намацавши в кишенi пару монет, Нiколас повiльно, намагаючись ступати, якомога тихiше, рушив через останнi ряди до правого краю залу.

Весь цей час, не зводячи погляду зi сцени, вiн йшов до середини, сiв навпочiпки i зiбрався, вже було кинути монети, щоб вiдвернути "рептилоiда", як помiтив силует, що стояв бiля виходу. Ще один! "Чорт, звiдки вiн там взявся"? – промайнуло в головi. По шкiрi пробiгли мурашки жаху i панiки. Вiн шпурнув фунтовую монету, та попала прямо у дерев'яний пiдлокiтник сидiння, тому пролунав гучний металевий звук. Оба "рептилоiда" пiдняли голови i, кiлька секунд постоявши на мiсцi, повiльним кроком пiшли до джерела шуму.

Скориставшись моментом, Нiколас слизнув уздовж стiни до кулiси, що закривала правий край сцени. Але звiдти до нього назустрiч вийшов ще один, перегородивши шлях до порятунку. Судорожно озирнувшись на всi боки, Нiколас помiтив, що iншi два стояли на тому мiсцi, куди вiн кинув монету i пильно дивилися на нього своiми жахливими очима, з вузькими витягнутими зiницями. Вони стояли, немов статуi, без единого руху. Спостерiгаючи за двома лiворуч вiд себе, Нiколас бiчним зором стежив i за тим, що стояв у сцени.

Вибору все одно не залишалося, "рептилоiди" могли накинутися на нього у будь-який момент, тому Нiколас побiг першим до виходу. Перемахуючи через сидiння, ящери кинулися за ним, третiй не вiдставав. Добiгши до задньоi стiни, Нiколас згорнув вправо i вiдчайдушно забив кулаками в дверi, в надii, що йому вiдкриють. Коли два чудовиська виявилися на центральному проходi, третiй вже пiдбiгав лiворуч, Нiколас кинувся в обхiд уздовж стiни по лiвiй частинi залу.

"Рептилоiд", що з’явився з – за кулiс, побiг так само, як i вiн, а iншi два знову вирiшили зрiзати шлях через крiсла. Забiгши за завiсу, Нiколас побачив, що з правого боку, е невеликий коридор, бiля якого стояли риштування i, радiючи несподiванiй удачi, побiг через сцену прямо до них. Виявившись на серединi, краем ока помiтив, що зал повний! Звiдки тут люди? Нiколас повернув голову, зiницi розширилися вiд жахливого видовища, що пробивало до тремтiння. В глядацьких крiслах сидiли вони i дивилися прямо на нього! Блiдi, з гримасами, що леденять душу, нерухомi, як мерцi – рептилоiди.

Не чекаючи, доки вся ця орава встане зi своiх мiсць i кинеться за ним в гонитву, Нiколас забiг в коридор, перевернувши за собою риштування, перегороджуючи тим самим, шлях. Опинившись бiля дверей з написом "запасний вихiд", вiн з розмаху врiзався в неi плечем, сподiваючись вибити. Але вона раптом рiзко вiдкрилася, i Нiколас буквально вивалився до свiтлого затишного примiщення.

–Ти хто такий? П'яний чи що? – Нiколас пiдняв погляд i побачив багрове вiд злостi обличчя охоронця театру.

– Нi, з чого ви взяли? Я прийшов за Ганною. Там, там. – Нiколас кивнув собi за спину. – Рептилоiди!

– Яка Ганна? Якi рептилоiди? В тебе голова розбита! – Перебив його охоронець i дiстав з кишенi телефон. – Алло? Швидка?

Нiколас на секунду прикрив очi, борючись з нудотою, що пiдступила, а коли вiдкрив, його вже клали на ношi санiтари. Не вже вiн примудрився знову втратити свiдомiсть?

– Як ти туди взагалi потрапив? – Схвильовано запитав один з працiвникiв швидкоi допомоги.

– Просто ввiйшов, там було незамкнено, – якик Нiколаса заплiтався.

– Вiдкрито? – Вигукнув охоронець. – Там ремонт йде повним ходом! Ти що, фарби надихався?

Перш нiж знову втратити свiдомiсть, Нiколас побачив Ганну, що стояла над ним. А потiм настала темрява.

Глава 21

Стрiлки на годиннику показували сiм ранку. Багрянi променi сонця забарвили кiмнату лiтнього комiсара в новi вiдтiнки, пройшовшись мазками по меблях, стiнах i пiдлозi. Життя за вiкном вже кипiло щосили, стукали по рейках електрички, у вiдкрите вiкно спальнi доносився шум гудкiв автомобiлiв i вiддалених розмов.

Щось бурмочучи собi пiд нiс, Лангре поклав у сумку останню сорочку i, закрив ii, почухав за вухом собаку, що заважала пiд ногами. Випрямившись, вiн поправив комiр пальто, пригладив волосся, окинув швидким поглядом свое вiдображення в дзеркалi.

– Дорогий, – дружина, що пiдiйшла, змахнула з його плеча невидимi порошинки, – ти головне не накручуй себе. Подумаеш, перелiт. Цей хлопчик без тебе не впораеться, тiльки ти зможеш йому допомогти. Не вiдпускати ж його зовсiм одного у Стамбул?

Лангре голосно зiтхнув. Народившись у Монмартрi, вiн так за все життя нiде i не побував, крiм Парижу i його околиць. Хоча ще з пiдлiткових рокiв мрiяв побувати в рiзних куточках свiту, прогулятися по вуличках Стамбулу, побачити своiми очима пiрамiди Єгипту та Китайську стiну. І ось, хто би мiг подумати, в його шiстдесят це все ж станеться – перша подорож. Лангре струсив головою, пiдхопив дорожню сумку i вийшовши iз будинку, дав собi обiцянку, що в наступну поiздку обов'язково вiдправиться у компанii дружини.