Епоха слави і надії

– І яка ж справа була тридцятою? – З непiдробним iнтересом запитав Стажер.

– Справа п'ятнадцятирiчноi давностi, – чесно вiдповiв Лангре.

– П'ятнадцять рокiв тому мiй батько бiг з Росii, кинувши нас з мамою, – Стажер нахмурив брови. – Зуб даю, що мова саме про його справу. Що вiн зробив? Що такого примудрився натворити? Розкажiть! – Майже зажадав Стефан, але швидко взяв себе в руки.

Лангре знизав плечима, запалив другу цигарку:

– Існують певнi внутрiшнi прiоритети по розкриттю. В тiй справi п'ятнадцятирiчноi давнини майже всi з дванадцяти чоловiк, були неповнолiтнiми.

– Хiба немае якогось термiну давностi, за рамками якого слiдство припиняеться? Стiльки рокiв пройшло, – Стажер здивовано пiдкинув брови.

– Для спiвробiтникiв мого вiддiлу тяжкi i особливо тяжкi злочини не мають термiну давностi, i вони розслiдуватимуться до тих пiр, поки особи, що iх вчинили, не будуть встановленi. Рано чи пiзно ми знайдемо iх всiх, i змусимо вiдповiсти перед законом, – твердо припечатав Лангре.

– Якi взагалi перспективи розслiдування справ, яким вже десятки рокiв? – Пирхнув Стажер.

– Скажу так: вони не безнадiйнi. Все залежить вiд наявностi речових доказiв i iх збереження – сьогоднi ми можемо iх дослiджувати за допомогою нових технологiй i методик.

– Ви постiйно працюете iз злочинцями i частково вивчаете iх. Яка причина могла бути у мого вiд… – Стефан обiрвав себе на пiвсловi. – В нього?

– Як правило, бiльшiсть випадкiв походять з особистоi неприязнi i в рамках побутових конфлiктiв. Часто злочини скоюються з необережностi.

– Ясно, – Стажер прикусив нижню губу, наiжачив волосся i, наважившись, сказав:

– Менi здавалося, що за мною стежать. Це взагалi законно?

– Закон "Про оперативно – розшукову дiяльнiсть" дозволяе правоохоронним органам стежити за громадянами, якщо е пiдстави вважати, що iх дii можуть бути небезпечнi для суспiльства i держави. Ти повинен був це вчити, – невесело посмiхнувся Лангре.

– В вас на мене нiчого немае, – Стефан розвiв руками. – Так, я його син, але на цьому все. Ви добу за мною спостерiгали – нiчого не знайшли. Якби щось було, я б ще вчора вранцi сидiв на цьому стiльцi. Ви завели на мене кримiнальну справу?

– Нi, – коротко заперечив Лангре.

– Адмiнiстративне?

– Мимо, – комiсар постукав пальцями по столу.

– Я свiдок?

– Знову помилочка.

– Це оперативно – розшуковий захiд?

– Бiнго! – Лангре хитро примружив очi.

– В такому разi я вiдмовляюся в ньому брати участь, – Стефан схрестив руки на грудях. – Тiльки подумайте! Ми за добу, зiбрали дванадцять чоловiк, повернули iх на п'ятнадцять рокiв назад i посадили в автобус "Москва -Петербург" до мого батька. Впевнений, що нам потрiбна ще одна доба, щоб розкрити цю справу. А найголовнiше в цьому…

– Що? – Лангре трохи нахилив голову до плеча.

– Що ви менi вiрите, – прямо дивлячись в очi комiсаровi, сказав Стажер.

– В тебе е думки на рахунок цiеi справи?

– Ввiмкнiть мiй телефон.

Лангре рухом пальця розблоковував екран.

– Читайте, – сказав Стажер.

– Що? Сторiз? – Недовiрливо перепитав комiсар.

– Саме так, читайте.

– Деякий Нiколас Романов пише, що на показi Ганни Шиян у Стамбулi Алекс Крамер особисто подаруе iй свою чотирнадцяту картину, – Лангре рiзко пiдкинув голову. – Це буде завтра!

Знову задзвонив телефон комiсара з проханням прийняти виклик "дорога".

– Нiяких результатiв. Пора передавати його в прокуратуру. Далi це не наша справа, – наказав керiвник.

Лангре на мить прикрив очi, стиснув двома пальцями перенiсся i через пару секунд мовчання сказав всього два слова:

– Особиста порука.

– Ви… – Приголомшено прошепотiв Стажер, коли комiсар закiнчив розмову. – Ви ручаетеся за мене? Ви ж в курсi, який штраф вас чекае, якщо…

– Якщо що? – Посмiхнувся Лангре. – Ти правильно сказав – я тобi довiряю. Так що не пiдведи мене, напарник.

Глава 20

"Лише дисциплiна i вправи ведуть до хоробростi".

Гай Юлiй Цезар.

Нiколас, схрестивши руки на грудях, похмуро дивився на Ганну, доки вони чекали таксi на темнiй вулицi бiля тату салону. Дiвчина мовчки, дивилася кудись вдалечинь. Вона здригнулася, коли тишу перервала гучна мелодiя ii мобiльного.

– Так, – тут же вiдповiла на дзвiнок Ганна. – Так, нiчого не вийшло. Пошукам кiнець, – ii ноги пiдкошувалися i вона вiдiйшла убiк, нервово жестикулюючи вiльною рукою. Дiвчина закинула голову вгору i часто заморгала, стримуючи сльози.

Нiколас не припиняв на неi дивитися. Не дивлячись на подiю i все, що вiн дiзнався, як вона водила його за нiс, Ганна, не переставала йому подобатися. І бажання захистити ii, пiдтримати, заспокоiти, нiкуди не пiшло. Вiн спокiйно дiстав з кишенi мобiльний i почав знiмати дiвчину на вiдео. Через деякий час, помiтивши, що вiн робить, Ганна, закiнчила розмову i пiдiйшла до нього.

– Навiщо ти це робиш?

– Для того, щоб коли я дощовим вечором сидiтиму один i думатиму, чому у нас з тобою нiчого не вийшло, включити це вiдео i згадати: а нi, все правильно!

Ганна посмiхнулася, нарештi, подивилася в його очi i, нiби прочитавши в них щось, помiтно заспокоiлася.

Нарештi, пiд'iхав старенький мерседес, з його вiкна висунув голову водiй:

– Це вам на Москву?

Заразом заснявши i водiя, i його машину, Нiколас закiнчив запис: