Епоха слави і надії

Нiколи не могла вiдповiсти на питання, ким хочу стати. Вищу освiту здобувала за принципом "у чому розбираюся". Інтерес до своеi спецiальностi втратила ще до третього курсу i, якщо чесно, дуже хвилювалася про свое майбутне. А пiсля дiагнозу всi страхи, як рукою зняло.

Повисло мовчання, яке порушив лiтнiй доктор :

– В Ганни хвороба Бехтерева. Анкiлозуючий спондилоартрит. Захворювання е запаленням мiжхребцевих суглобiв, яке призводить до iх зрощення, через що хребет опиняеться, як би в жорсткому футлярi, що обмежуе рухи. Хворобливiсть i напруга м'язiв спини, зменшення об'ему рухiв у хребтi. По мiрi прогресування захворювання, вiдбуваеться посилення больового синдрому i розширення його меж на весь хребет, з'являються болi i в тазостегнових суглобах.

– Медицина рухаеться вперед! – Нiколас рiзко пiдкинув голову. – Невже немае нiякого лiкування?

– Своечасне лiкування лише уповiльнюе розвиток хвороби i пiдвищуе якiсть життя, але при цьому не усувае причину розвитку захворювання, – доктор похитав головою.

Нiколас судорожно вдихнув повiтря. Лiкар зiбрався вже було йти, але поглядом слизнув по смiттевому кошику, де лежала коробочка з ягодами полуницi, i раптом сказав:

– Якщо в геном полуницi ввести ген антифризового бiлку полярноi риби, то вийде супер ягода, якiй нiякi морози не страшнi. Якщо перекласти мову науки на загальнозрозумiлу, то ГМО – деякий органiзм, в геном якого були "вбудованi" стороннi гени. Подiбна "операцiя" робиться, зрозумiло, тiльки з кращих мотивiв. Адже отримати продукт, невразливий для шкiдника або здатний протистояти посвсi i морозам, продукт, врожайнiсть якого пiсля "модифiкацii" збiльшуеться в десятки разiв – чи не це мрiя Мiчурiна?

На цiй несподiвано-дивнiй нотi лiкар покинув палату, залишивши приголомшеного новинами Нiколаса i пригнiчену Ганну наодинцi, шукати розради в обiймах один одного.

Нiколас поправив шарф Ганни, прикриваючи голу шию вiд поривчастого вiтру, який трохи не збивав iх з нiг, як тiльки вони вийшли з будiвлi лiкарнi.

– В нашоi iсторii обов'язково буде щасливий кiнець, чуеш? – Вiн проникливо заглянув дiвчинi в очi. Та вiдсторонено кивнула, нiби витаючи думками десь далеко звiдси.

– Я все улагоджу i розпочну з гонки за часом, – швидко пiдключившись до прямого ефiру, Нiколас коротко змалював пiдписникам ситуацiю зi своею вiдсутнiстю, пiсля чого додав:

– Банда! Менi потрiбний зелений коридор до аеропорту. Без вас я не впораюся.

Мабуть, це стало iх маленькою традицiею – вести довгi розмови, поки водiй таксi мчить iх до черговоi точки. Пригоди, на якийсь час вiдступали i пiд мiрний звук мотора, в теплi салону, хотiлося поговорити. Подiлитися думками i почуттями, чого вони часто не встигали зробити в вiчному поспiху i гонитвi за таемницями.

– Знаеш, я завжди мрiяла вiдправитися у подорож. Одна або з тим, кого я люблю. Хотiла втекти, дослiджувати мiсця, спати в машинi. Зупинятися, просто, щоб помилуватися видом. Вiдвiдувати музеi i всiлякi кафе. Слухати улюбленi альбоми по дорозi. Мати «Полароiд». Робити гарнi фотографii сходу сонця. Фотографувати себе. Бiгати через лiс. Гнатися за туманом i сонцем. Витрачати час на полi, щоб зробити вiнок з квiтiв. Вiдчувати вiтер у волоссi. Купувати сувенiри. Зустрiчати людей. Спостерiгати.

Хотiла створювати спогади, – Ганна задумливо провела пальцями по вiкну, за яким проносилися тротуари, дерева i рiдкiснi перехожi.

– Хороша мрiя. І ми ii скоро виконаемо. Розпочнемо життя з чистого аркуша, – Нiколас мiцно стиснув ii руку.

– Менi б хотiлося побачити Рим, побувати в Парижi, Лiсабонi, Неаполi. Купити будинок в Тосканi i вирощувати виноград. Вiдправитися на Гаваi i зникнути з виду приблизно на мiсяць. Побачити кориду. Створити парфюм на пiвднях Францii, прочитати якомога бiльше книг i хоч одну написати. Хочу купити спорт кари i iхати по гладкiй дорозi, з крутими гiрськими кручами на фонi морського бризу. Нiчого не боятися, намагатися бути мудрiше, займатися кiнним спортом, альпiнiзмом i серфiнгом. Пожити в Альпах, знявши будиночок на околицi лiсу. Врятувати життя хоча б однiй людинi. Говорити на п'яти мовах. Хочу любити прекрасного чоловiка i бути матiр'ю чотирьох дiтей. На заходi свого життя поiхати на Батькiвщину. Побудувати будинок в горах бiля рiчки i, коли прийде мiй час, помираючи, усвiдомлювати, що прожила прекрасне життя, i нi за чим не шкодую.

– Я зроблю все. Все, щоб кожна твоя мрiя збулася.

– Ми подорожуватимемо свiтом?

– Останнi днi ми тiльки цим i займаемося, – тепло посмiхнувся Нiколас.

Вони все ж встигли на лiтак. Ганна вiдкинулася на м'яку спинку сидiння, кинула короткий погляд на Нiколаса, який, як не боровся зi сном, заснув через пiвгодини польоту. Все ж позначилося потрясiння i напруга останнiх днiв. До того ж, хоч i невелика, але травма. Не хотiлося занадто часто тривожити його душу розмовами про те, щоб вона хотiла зробити, про те, що нiколи не зробить через хворобу. Як би не храбрував цей чудовий чоловiк, як би не хотiв все виправити, ii тiло на жаль, було не полагодити, а хворобу не викоренити.

Дiвчина дiстала з сумочки свiй блокнот з ескiзами i, перегорнувши його до середини, де починалися чистi сторiнки, почала писати.

"Це життя. Таке крихке, дорогоцiнне, непередбачуване. Щодня – безцiнний подарунок, а не данiсть. Зараз менi двадцять два. Я не хочу помирати. Я дуже люблю життя. Я безмiрно щаслива у ньому i кожноi митi готова дякувати за це щастя близьким. Але, на жаль, вiд мене бiльше нiчого не залежить. Цей лист я пишу не тому, що менi страшно. Поки ми живi, ми не усвiдомлюемо, що таке смерть i наскiльки вона близька. І менi це подобаеться.

За винятком тих випадкiв, коли нам з якоiсь причини хочеться поговорити про це, ми робимо вигляд, що смертi не iснуе. Що вона не станеться нi з ким з нас. Це таке табу. Про нього не розмовляють. Менi теж складно це даеться. Занадто важко. Занадто незрозумiло.

Кожного разу, коли вам хочеться понервувати по дрiбницях, поскаржитися на свое життя, просто подумайте про тих, хто зiткнувся iз справжньою проблемою. Такою, яку не здолати. Такою, вiд якоi не втекти. Такою, яка перекреслюе все. Згадайте про мене. І подякуйте життю, що вашi проблеми – суща дрiбниця. Їх, на вiдмiну вiд смертi, можна здолати. Пам'ятайте про це. Ви живi – i це вже щастя. Ви можете вийти на вулицю i вдихнути свiже повiтря. Можете побачити, яким блакитним бувае небо i якими зеленими дерева.

Можете, а я зовсiм скоро вже не зможу. Вам пощастило. Дiйсно пощастило. Я ось дивлюся на свое тiло, як воно тане на очах, i нiчого не можу з цим поробити. Все, чого б я хотiла – це не iдеальнi форми, а ще один день народження або Рiздво, проведене з сiм'ею. Чи ще один день ( лише день!) наодинцi з коханим.

А ще будьте вдячнi за кожен день, коли в вас нiчого не болить. Менше скаржтеся, люди! І бiльше пiдтримуйте один одного. Вiддавайте, вiддавайте, вiддавайте. Це свята правда: ви вiдчуете себе щасливiшими, якщо допомагаете комусь. Шкода, що я робила це не так часто.

Знаете, це було б дуже дивно: маючи грошi, почати витрачати iх в кiнцi, перед смертю. В цей час абсолютно не хочеться йти в магазин i купувати, наприклад, нову сукню, хоча я дуже любила шопiнг ранiше. Сукнi втратили сенс. В кiнцi ти абсолютно чiтко усвiдомлюеш: безглуздо витрачати грошi на новий одяг або iншi речi. Якщо хочете витратити грошi – витрачайте iх на враження. Чи хоч би не примушуйте себе вiдмовлятися вiд вражень, витративши все на матерiальну, по сутi непотрiбну вам нiсенiтницю.

Витратите день, щоб поiхати, нарештi, на пляж – вибратися в поiздку, яку ви давно вiдкладали. Пориньте в воду, зарийте пальцi в пiсок. Вiдчуйте солону воду на своему обличчi. Вiдчуйте себе частиною природи.

Вiдчуйте цей момент, насолодiться ним, а не намагайтеся впiймати це в камеру вашого смартфону. Безглуздо витрачати життя через екран, безглуздо витрачати час на пошуки iдеального кадру! Просто насолоджуйтеся цим моментом. Самi! А не намагайтеся впiймати його для когось iншого.

Так ось риторичне питання. Час, який ви щодня витрачаете на макiяж i укладання – воно дiйсне того коштуе? Нiколи не розумiла цього в жiнках.

Серйозно: робiть тiльки те, що примушуе ваше серце битися швидше, а вас – почувати себе щасливим. Хочете торт? З'iжте – i нiякоi провини!

Скажiть "нi" тому, чого ви не хочете. Перестаньте думати про те, що подумають про вас i ваше життя iншi. Так, у них можуть бути iншi уявлення про те, як потрiбно i правильно. Але ви можете побажати прожити найзвичайнiше, зате повне щастя життя – i будете абсолютно правi!

І останне. Якщо можливо, зробiть добру справу для людства (i мене) – станьте донором кровi. Цим ви врятуете чиесь життя, а заразом i самi вiдчуете себе краще. Кожна здача кровi може врятувати життя! Це величезний вклад, який доступний кожному".

Нiколас розглядав Ганну, гладив ii по руцi i сказав iй прямо в очi:

– Всiм завжди вiд мене щось було потрiбно. Я мiг дати iм це, i вони пiшли б. А тобi треба лише моя присутнiсть в твоему життi. І ти нiколи мене не залишиш, скiльки б я себе тобi не вiддавав.

Глава 23

"Великi справи, потрiбно здiйснювати нероздумуючи, щоб думка про небезпеку, не послабляла би вiдвагу i швидкiсть".

Гай Юлiй Цезар.

Жовтневий Стамбул зустрiв iх легкою осiнньою прохолодою i жвавими, навiть вечiрньоi пори, вулицями. Попри те, що оксамитовий сезон закiнчився, потiк туристiв, здавалося, не вичерпувався в цьому мiстi нiколи. Почалася пора книжкових ярмаркiв i авангардних виставок. До того ж мiсто готувалося до головного свята – Дня Республiки.

До початку показу залишалося всього нiчого, так що Ганнi довелося приводити себе до ладу прямо в лiтаку. Їй навiть вдалося переодягнутися в тiснiй кабiнцi в приталену закриту сукню в пiдлогу. Щоб вiддати данину поваги мiсту, що приймало iх, i шейховi, Ганна вибрала наряд з традицiйними елементами – золотистою вишивкою по краю подола i рукавiв, що розширювалися вiд згину лiктя. Якби Нiколас не знав, вирiшив би, що вона вийшла прямо з салону краси, а не з лiтака. Вiн був закоханий в неi, як хлопчисько.

Вони промчали по колишнiй столицi iмперiй на максимально допустимiй швидкостi. Взагалi весь iхнiй шлях iз Росii до Стамбулу нагадував одну суцiльну гонку за часом, який вже йшов на хвилини. Здавалося, вони вже i забули, яке це – жити в розслабленому розмiреному ритмi, не перехоплюючи рiдкiснi хвилини спокою ривками – недовгими прогулянками та вимушеному вiдпочинку в лiкарнi.

– Твоя тринадцята сукня. – Задумливо сказав вiн, постукавши пальцями по пiдборiддю. – Я вважаю, ти повинна представити ii сама, особисто.

– Та яка з мене модель? – Дiвчина здивовано пiдняла брови. – Я жодного разу не виходила на подiум. Про що ти взагалi?

– Менi надiслали фотографii готового образу i, повiр, змiiний принт у поеднаннi з пiр'ям, як у ловця снiв, нiкому не пiдiйде краще, нiж тобi, – завiрив ii Нiколас.

– Як у ловця снiв? – дiвчина вигнула брови. – Знаеш, я не замислювалася, але тепер, коли ти сказав, у цiй сукнi…

– Ти будеш, як…

– В твоiх обiймах! – Схвильовано вигукнула Ганна. – Тепер я точно знаю, як вона називатиметься – "Обiйми".

– Значить, ти згодна? І навiть думати не смiй, що в тебе не вийде.

– Я згодна, згодна, але до нього йдуть дуже незручнi туфлi. Красивi, але, боюся, що…