Епоха слави і надії

– А ви не проти зйомки? – Нiколас помахав мобiльним.

Погодившись на ефiр, «Председатель» заговорив:

– В 1930 -тi роки пройшла чутка, що американцi, захопившись красою Ісаакiiвського собору, чимось вiн нагадуе iм Капiтолiй, запропонували радянському уряду викупити його. За легендою, храм повиннi були розiбрати i по частинах на судах переправити в США, а вже там зiбрати наново. В якостi плати за безцiнний архiтектурний об'ект американцi нiбито пропонували заасфальтувати всi брукiвки Ленiнграда, яких на той час було немало.

Що ж, як ви бачите, Ісаакiiвський собор i понинi стоiть на своему мiсцi, – екскурсовод обвiв рукою простiр навкруги. – Угода зiрвалася. Проте приводи для появи цiеi легенди були небезпiдставнi. Як вiдомо, на початку тридцятих на фонi iндустрiалiзацii i колективiзацii, краiну охопив страшний голод, що забрав життя, за рiзними оцiнками, вiд двох до восьми мiльйонiв людей. Поки селяни помирали вiд голоду, експорт хлiба збiльшувався. З чуток, за кордон продавалися i музейнi цiнностi – картини, iкони, антикварiат.

Це все, плюс нелюбов радянських громадян до Заходу, i породили чутки про продаж собору. Мовляв, таким чином, американцi бажали скористатися скрутним становищем Радянського Союзу. Крiм цього, Ісаакiiвський собор дивом вцiлiв при бомбардуваннях Ленiнграда пiд час Великоi Вiтчизняноi вiйни, – екскурсовод кивнув на одну з колон, на якiй було виразно видно слiди реставрацii. – Нiмцi прямим наведенням не стрiляли у купол будiвлi, хоча його було видно з будь-якоi точки мiста.

Це дозволило врятувати безлiч витворiв мистецтва, захованих в пiдвалах собору напередоднi наступу фашистськоi армii. Передбачив такий розвиток подiй нiбито вiдставний артилерiйський офiцер. Коли загроза окупацii Ленiнграда стала реальною, виникла необхiднiсть термiново кудись сховати скульптури, меблi, книги, фарфор з музеiв мiста. Це питання вирiшувалося на екстренiй нарадi в виконкомi Ленмiськради.

Лiтнiй вiйськовий, що був присутнiй там, запропонував в якостi сховища використати Ісаакiiвський собор: вiн припустив, що нiмцi, почавши обстрiл Ленiнграда, скористаються куполом собору, як орiентиром i будуть намагатися зберегти цю найбiльш високу точку мiста для пристрiлки. З пропозицiею колишнього артилериста погодилися, i вiн виявився правий. До речi, – екскурсовод кивнув у бiк схiдцiв, – на схiдцях i колонах захiдного портика залишилися слiди вiд уламкiв снарядiв. Кiлька таких вiдмiтин, до речi, спецiально зберегли на будiвлях i скульптурах Петербургу, як данину пам'ятi блокади.

– Продажнi iсторики i фальсифiкатори просто не здогадуються, що навiть при сьогодняшньому рiвнi розвитку будiвельноi iндустрii, iсторичнi об'екти типу Ісаакiiвського собору i Адмiралтiйського шпиля, не можуть бути побудованi, – сказав Нiколас, уважно спостерiгаючи за реакцiею «Председателя» на його слова. – Навiть звичайну полiгональну кладку з каменю, сучаснi будiвельники не можуть виконати, а нам намагаються довести, що селяни iз зубилом вирубували статуi атлантiв.

Всi цi об'екти були побудованi iншою цивiлiзацiею, нашими предками.

– Так що це, тодi по-вашому? – гiд вигнув брову, йому дiйсно цiкава була вiдповiдь Нiколаса.

– Колись Петербург був единим мiстом на землi. Звiдси i назва така "вiчне мiсто", i в людськiй пам'ятi збереглося, що вiн завжди був столицею свiту. Ісаакiiвський собор – храм Солару або, як нам звичнiше його називати – Сонця, – Нiколас накрив долонею одну з блискучих мармуром стiн, прислухався до чогось, нiби будiвля була живою iстотою i могла вiдгукнутися на його дотик. – Коли не було Богiв, люди поклонялися Сонцю.

Християнська церква, якiй нинi належать всi церкви i храми, давно i наполегливо поширюе версiю про те, що все це побудовано самими християнами для християн. Що стосуеться сучасних, безумовно, це так. А, як щодо стародавнiх храмiв? Чи так це насправдi?

– Чому храми i церкви побудованi саме так, як побудованi? – Запитала Ганна.

– Я впевнений, що саме цей, в якому ми зараз стоiмо – перший. – Пояснив Нiколас. – Вiн е оригiналом i еталоном колонiального стилю, iншi лише копii i реплiки.

– Хотiлося б дiзнатися вашу думку щодо того, звiдки взявся сам принцип i архiтектура, яких кiлька? Хто це придумав? – ввiчливо поцiкавився «Председатель».

– Будiвля була викликом для самого архiтектора. Я впевнений, що вiн впорався, – Нiколас прибрав руку зi стiни. – Чому ж в нiбито християнських храмах суцiльно нехристиянська символiка? Офiцiйна iсторiя запевняе нас, що цей собор, побудований Монфераном. А де ж у ньому християнство? Нi Христа, нi християнських хрестiв, нi бiблейських сюжетiв. Проте – не бiблейських, хоч вагонами вантаж. І що це тодi? В Новому Заповiтi сюжетiв таких немае! А нам про пророка Ілiю, то ще про якихось старозавiтних персонажiв розповiдають. Ну ж бо, розплющте очi!

– Нiколас схвильовано пiдiйшов до однiеi з фресок. – Чи я повинен повiрити якимось тлумачам, а не власним очам? Велетенський храм побудований християнами, але при цьому в римському стилi i зi свастичними вiзерунками на пiдлозi? При повнiй вiдсутностi християнських хрестiв? При янголах в римських обладунках? З такою архiтектурою? Це що – бiблейський народ, бiблейськi люди? Бiблейський одяг, бiблейськi риси осiб? – Вiн обвiв рукою навкруги. – Монферан просто впхнув кривий i косий хрест у руку статуi з iдеальними пропорцiями i якiстю.

По сути, вiн займався дрiбним ремонтом i адаптацiею собору пiд християнство. Пiдмiняючи окремi деталi, "втрачаючи" i переписуючи незручнi фрески. Це едине мiсце з таким хрестом: повернiться до янголiв i побачите, якi були тодi хрести. Щоб не переробляти, впхнули, що змогли i куди змогли. Тому що виготовити так, не зумiли б. Так велося "будiвництво" майже всього Петербургу – просто переробка i пiдмiна iсторii. І Вiри у тому числi. Ну i? Перед вами храм сонцешанувальникiв. Сонце – той самий Бог, якому цей храм присвячений.

І всi iншi храми, всi до единого – теж.

Нiколас знову пiдiйшов до Ганни, зупинився праворуч вiд неi i вже спокiйнiшим тоном продовжив:

– Всi просто слiпо повiрили. Але скiльки рокiв астрономii i скiльки стародавнiм храмам, про якi досi нiчого до ладу невiдомо. Ким вони побудованi? Як? Чому битком набитi сонячною символiкою? Ясно, як божий день, що Петербург не будувався, а вiдновлювався. Спотворенi факти формують спотворене уявлення про краiну i мiсце людини в iсторичному процесi. При цьому виникають спотворенi психологiчнi реакцii людей на великi iсторичнi перiоди або великi iсторичнi подii.

В бiльшостi випадкiв докази знаходяться буквально перед очима, проте люди, навченi бiльше вiрити офiцiйним джерелам, проходять повз реальнi факти, за звичкою не помiчаючи iх. Тотальний обман привчив громадян не бачити реальностi за вигаданими образами.

Нiколас подивився в камеру телефона, звертаючись до численних глядачiв:

– Що стоiть за словом, "вiдтворити"? Вiдтворюеться те, що було повнiстю втрачено. Ісаакiiвський собор завжди стояв в незмiнному виглядi, його лише трохи переробили на початку дев'ятнадцятого столiття, i не було нiяких iнших церков на його мiсцi. Давайте заглибимося в будiвельну конструкцiю собору, вона пiдкаже нам його справжнiй вiк. Отже, пан «Председатель», ви непроти розповiсти?

– Зрозумiло, – кивнув екскурсовод. – Зараз у Ісаакiiвського собору три сходинки. На макетi установки колон, ось вiн, – «Председатель» вказав в його сторону, – схiдцiв дев'ять. Шiсть з них пiшли пiд землю на глибину в пiвтора метри.

– Але будiвлi йдуть в землю не тому, що занурюються пiд своею вагою, а тому що наростае культурний пласт, вiрно? – Запитав Нiколас. – Так от. Розкопки культурного пласту на Палацовiй площi дали дуже цiкавий результат: нижнiй пласт – нижня брукiвка, далi пiвтора метри культурного пласту у виглядi звичайного грунту. Верхнiй пласт – верхня брукiвка, далi вже сучасний щебiнь i асфальт. Звiдки на Палацовiй площi взявся шар грунту в пiвтора метри? – Нiколас сам же вiдповiв на свое питання:

– Виходить, у результатi якоiсь катастрофи все мiсто занесло брудом, можливо, сталася повiнь. Чи може культурний пласт нарiс сам, природним чином, але тодi мала пройти не одна сотня рокiв, i Пiтер повинен був би залишатися безлюдним, оскiльки бруд, що скупчився, двiрники з Палацовоi площi вже точно би прибрали.

Нiколас пошепки звернувся до Ганни:

– Так от, що тобi снилося? Про катаклiзм у Петербурзi? Не знаходиш, що цей збiг занадто значимий? Їй богу, я готовий вже i в реiнкарнацiю повiрити.

Нiколас подивився на «Председателя»:

– Нав'язана версiя iсторii Ісаакiiвського собору повнiстю не вiдповiдае реальностi. Будiвництво i виготовлення будiвельних конструкцiй велося iз застосуванням високого рiвня технологiй, недоступного у наш час в таких масштабах. Вони клали каменi без розчину i без щiлин в кладцi. Вмiли пiдганяти кам'янi блоки один до одного з вражаючою точнiстю. І взагалi обробка i будiвництво iз каменю були доведенi до рiвня недоступного для нашого розумiння i зараз.

Розмiр культурного пласту в пiвтора метри залишае вiдкритим питання вiку Ісаакiiвського собору i самого Пiтера. Письмовi свiдчення на цю тему сфальсифiкованi. А пiд фальшиву версiю написанi науковi працi, випущенi книги за кордоном, намальованi картини, створенi мiфи, – вiн криво посмiхнувся. – Це справжня система обману, такi обмани супроводжують iсторiю мiста Пiтера, Росii i всiх росiйських народностей. Виходить, що вся iсторiя, яку навчають у школi, в iнститутi, показують по телебаченню – мiф, що мае у своiй основi реальнi подii. Ми думаемо, що нам недомовлюють в деяких дрiбницях, а насправдi нас обманюють у головному! Особливо сильно мiстифiкованi кiнець вiсiмнадцятого i почало дев'ятнадцятого вiкiв. Це повнiстю закрита для обговорення тема. Ну, раз закрито – обговорюватимемо.

– Гаразд! Ваша взяла, я згоден! – Вигукнув екскурсовод. – Згоден з тим, що Петро Перший не збудував, а вiдкопав Петербург iз землi. Ось так, взяв лопату, копнув, а там виявився гранiт. Ще трохи в землi подлубався, i прямо в руки йому впали фрагменти бронзовоi капiтелi. "Ух ти" зрадiв Петро Перший. Зiбрав працiвникiв, привiз на мiсце розкопок, i через пару рокiв здивованi аборигени вже могли там все оглядати, а власне, що вони там оглядали? Що саме викопав Петро Перший iз землi?

Пiдсумовуючи ствердження "супротивникiв офiцiйноi iсторii", в глибинi петербурзьких болiт чекали археологiв наступнi "нез'ясовнi артефакти": кiлька кiлометрiв гранiтного парапету i кiлька десяткiв колон iз гранiту, мармуру i пiщанику. Ось, власне i все, якщо не рахувати ще "викопаного" Петром "Мiдного вершника", його бронзового пам'ятника самому собi.

– Банда! – Нiколас з посмiшкою звернувся до своеi аудиторii. – І так ми дiйшли висновку, що на цьому мiсцi, задовго до 1703-го року iснував великий мiський центр високорозвиненоi iмперii, що мала деякi супертехнологii, якi згодом виявилися втраченi. Ось таким, зовсiм несподiваним чином, проявився зв'язок Санкт – Петербургу з найзначнiшими спорудженнями старовини i географiчними параметрами Землi.

– Цей зв'язок частково пояснюе египетську мiстику Санкт – Петербургу, прагнення Петра, вiдродити мiсто саме в цьому, незручному з практичноi точки зору мiсцi, i багато iнших не пов'язаних на перший погляд фактiв. І найголовнiше, дае сенс античнiй версii спорудження Петербургу, – вперше за той час, що вони знаходилися в соборi, подала голос Ганна. – До Петра Першого на Рвсi також велося лiточислення з часiв Створення Свiту. Виникае питання – коли ж насправдi був "створений" свiт? І взагалi, який свiт був створений?

Наша планета, космос, галактика, а може просто деякий мирний договiр?

– А можна побачити могилу Монферана?

– Його поховали не тут, – похитав головою «Председатель». – І навiть не в Росii. Монферан – великий архiтектор, людина мистецтва, був, поза сумнiвом, iстинно вiруючою людиною, народженою i хрещеною в католицтвi. Для нього вiра була не просто безглуздою "конфесiею". Архiтектор помер майже вiдразу пiсля того, як храм був освячений. Є безлiч чуток i припущень, чому ж вiн помер. Одно з них – нiбито зневажливе вiдношення з боку нового государя, Олександра Другого.

– "Вiйськових вусiв"? – Здивовано перепитала Ганна.

– Рiч у тому, що Петербург дев'ятнадцятого столiття був вiйськовою столицею. І на балу, i на вулицi мундир можна було зустрiти частiше, нiж сюртук або фрак, – пояснив екскурсовод. – Тодi ж i ввiйшла в моду приказка: "Славна Москва калачами, а Петербург – вусанями", тому що вiдмiтним привiлеем вiйськових, в порiвняннi iз цивiльними, було носiння вусiв, iми в тi часи пишалися. Цивiльним особам, носити вуса забороняв i закон, i етикет.

Так от, згiдно з однiеi iз версiй, Олександр Другий на церемонii освячення Ісаакiiвського собору раптом помiтив, що Монферан носить вуса, будучи абсолютно не вiйськовою людиною, та ще i французом… Імператор публiчно, в досить рiзкiй формi зробив йому зауваження. Нiбито, вiдчувши себе ображеним, Монферан пiшов додому до закiнчення церемонii, впав в депресiю i незабаром помер.

– А яка друга версiя? – Запитав Нiколас, прочитав в коментарях до ефiру безлiч питань на цю тему.

– За iншою легендою, пiд час урочистого освячення собору, один з наближених Олександра Другого, звернув увагу царя на скульптурну групу святих на фронтонi храму. В нiй була присутня скульптура самого Монферана з моделлю собору в руках, – вiдповiв екскурсовод. – Зображувати себе в подiбному оточеннi само по собi було досить зухвалим кроком, але цього мало, всi святi покiрливо схилили голови перед Ісакiем Далматським, i тiльки архiтектор залишився з гордо пiднесеною головою.

Імператор Олександр Другий нiчого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав i не подякував. Архiтектор дуже засмутився, вiд розпачу захворiв i помер… Версiя гарна, але за офiцiйною Монферан помер вiд запалення легенiв.

– Так, а що ж щодо мiсця його поховання? – Нагадала про свое питання Ганна. – Невже вiн не хотiв знайти вiчний спокiй тут? У Ісаакiiвському?

– Хотiв, – кивнув гiд, – але в цьому йому було вiдмовлено ще за життя . Росiйський цар, як i французький архiтектор, вiдносився до вiри серйозно. Тому не змiг прийняти те, що суперечить канонам рiшення про поховання католика Монферана, у створеному iм православному Соборi, i упокоiвся Монферан у рiдному Парижi. Хоча урочиста церемонiя проводiв цього шанованого католика була проведена на найвищому рiвнi – iз заупокiйною службою в Ісакii, з обнесенням труни навколо Собору.

Та i Росiйська Церква вiднеслася до пам'ятi Монферана з величезною повагою – його бюст, виготовлений з матерiалiв, що застосовувалися при будiвництвi храму, був встановлений в соборi – поряд iз скульптурними зображеннями святих i святими iконами.

Передбачаючи наступне питання Ганни, екскурсовод посмiхнувся, бачачи ii нетерпiння, сказав:

– Тiло покiйного було помiщене в металеву труну, залите воском i вiдправлене до Парижу, де похованням на Монмартрському кладовищi зайнялася тiтка Огюста Пуаро. Пiсля багатьох рокiв, iм'я Монферана на батькiвщинi забули, так само, як i забули мiсце його поховання. Якщо опинитеся в Парижi i заглянете на Монмартрське кладовище, зможете вiдшукати пам'ятник, де французькою мовою написано: "Тут похована Луiза Фiстiонi, що померла двадцятого травня 1823-его року".