Епоха слави і надії

– Ще не все, як вилiкувати Ганну?

Машини поiхали далi. Нiхто iз спiвробiтникiв полiцii не надав цiй зупинцi нiякого значення. Їх начальство дало наказ, а тi його виконали. Нiколас i Альприм iхали вдвох в iншому автомобiлi, де iх розмова продовжилася.

– Ти чув, щось про стовбуровi клiтини?

– Зовсiм небагато. – Вiдповiв Нiколас i провiв рукою по обличчю, помацавши засохлу кров.

– Коротко кажучи, це унiверсальна клiтина, яка може стати тiею частиною органiзму, яка була пошкоджена. – Нашвидку пояснив сер Альприм – найпоширенiшi з них, це ембрiональнi.

Нiколас розумiв, про що говорить його попутник.

– Вагiтнiсть! – Пiдсумував Альприм. – Вагiтна може попрощатися з хворобою Бехтерева. Повне зцiлення органiзму жiнки.

Ловець випрямив спину i склав руки перед собою. Слова спiврозмовника здалися йому правдивими.

– Багатьом з нас доводилося чути фразу "народиш – i все мине", причому "все" означало i головний бiль, i запалення на шкiрi, i навiть безнадiйнi хвороби. Але чи е здраве зерно в таких рекомендацiях?

– Я не знаю. – Розгвбився Нiколас вiд несподiваного питання.

– Є! Навiть бiльш нiж. – Виплеснув радiсний порив емоцiй, до цього моменту стриманий, Альприм. – Вагiтнiсть i пологи дiйсно можуть понизити ризик майбутнiх захворювань або усунути прояв вже наявних. Пiд час виношування немовляти, органiзм жiнки мiняеться настiльки сильно, що навiть проблеми iз здоров'ям вiдступають, Бехтерева у тому числi.

Нiколас не встиг нiчого сказати, машина зупинилася, i дверi вiдкрив один з полiцейських. Сер Альприм одразу залишив автомобiль.

– Впевнений, що до вас не буде серйозних претензiй. – Сказав наостанок сер Альприм i, надiв свiй капелюх, пiшов.

Ловця вивели на вулицю, перед полiцейським вiддiлком. Захищена огорожею споруда мала три поверхи, побудованi з бетонних плит. Вiкна захищали сталевi грати.

– Серйозний заклад. – Подумав Нiколас, доки його вели до середини.

Подальшi подii сталися дуже швидко. Система правосуддя в цiй краiнi працюе чiтко, як швейцарський годинник. Акти були складенi, слова свiдкiв записанi, визнання почутi, i суд вже був готовий ухвалити вирок. Як i говорив Альприм, серйозних звинувачень Нiколас не отримав, але за бiйку i порушення громадського порядку, йому дали реальний термiн, хоч i невеликий, шiсть мiсяцiв колонii.

Час пiдступний. Коли ти поспiшаеш, вiн поспiшае разом з тобою i завжди його бракуе, а коли ти чекаеш i сподiваешся на швидкий хiд життя, час сiдае з тобою поруч i нiкуди не кваплячись насолоджуеться твоiм очiкуванням. Шiсть мiсяцiв у в'язницi йшли в рази довше, нiж в будь – якому iншому мiсцi. Навiть не дивлячись на те, що умови були не поганими, i було все необхiдне для життя, не було найголовнiшого – свободи. За час, вiдведений йому долею, Нiколас мiг багато що обдумати. По закiнченню свого термiну, вiн вийшов зовсiм iншою людиною.

Ганна була у Стамбулi. Перед нею: нi музей, нi вокзал, нi храм, нi вежа, нi фортеця – це в'язниця. Був суботнiй день. Свiжiсть повiтря i синява неба здавалися iншими за стiнами колонii. Зустрiчати його прибули не лише друзi i близькi, але i моделi яким вiн обiцяв побачення. Ворота вiдкрилися i чоловiк вийшов на свободу, залишивши позаду пiвроку свого життя, вiдданi, як плата за проступки перед суспiльством. В'язниця – едине мiсце, де час – реальна валюта. Першим хто його зустрiв, була Ганна. Вона була жива, здорова i вагiтна.

Їi батько, теж був там. Дiвчина кинулася в обiйми Нiколаса.

– Ось ми знову разом! – Прошепотiла вона йому на вухо.

– Знову i назавжди! – Вiдповiв iй Нiколас i притиснув ще сильнiше.

Едвард пiдiйшов до них неспiшним кроком, даючи час, насолодитися моментом.

– Тебе прийшли зустрiчати не лише ми – сказав Едвард i з посмiшкою подивився на натовп моделей, що чекали Нiколаса.

– А тепер вже можна iм заплатити? – Запитав Нiколас, випустивши Ганну з обiймiв. – Гадаю, що вже досить "А ти спробуй без грошей".

– Да.– Розсмiявся Едвард, в чому Нiколас його пiдтримав. Ганна теж заусмiхалася, чи то вiд слiв свого батька, чи то вiд зустрiчi з Нiколасом.

– Виходить все закiнчено? – Знову заговорив батько Ганни.

– Не все, а лише, якась частина.

– Нiколас, а насправдi, що з елiксиром? – Запитала його дiвчина, взяв за руку.

Вони йшли у бiк машини, де iх чекав водiй.

– В мене був час все обдумати. Якоюсь мiрою, ми його знайшли.

– Як це? – Здивувалася Ганна.

– Монферан зображував Цезаря зi своiм дiтищем на вершинi Ісаакiiвського собору. Що Цезар тримае в руцi?

– Копiю Собору.

– А в iншiй руцi? – Знову поставив питання Нiколас i тут же на нього вiдповiв. – Дитину, якоi ми не помiчаемо. Адже навiть сам Цезар, на нього не дивиться. Ось, що означае покласти на найвиднiше мiсце.

Нiколас помiтив замiшання на обличчях супутникiв. Вони думали над його словами, i збирали нову iнформацiю в одну цiлу картину.

– Римська Імперiя. Цезар. – Продовжив свою розповiдь Ловець Снiв. – Що вiн приховував? Вiд чого зрiкався i чого боявся? За що чоловiк, готовий вiддати життя? Поставити все на кон i ризикувати?

– Дитина. – Вiдповiв Едвард.

– Правильно. Спочатку батько в всьому за сина. Потiм син скрiзь за батька.

Нiколас посмiхнувся i продовжив:

– Вiн хотiв захистити свого сина. А це i е наше безсмертя. Продовження роду. Є лише два способи стати "безсмертним". Продовження роду i вища творчiсть, яка залишить слiд в iсторii. Не кожному дано творити, але безсмертя в нас уже е. Ми нiколи не народжувалися, тому нiколи не помремо. Будь-яка iз складових нас часток вже iснувала у наших батьках.

– ДНК. – Тихо прошепотiв Едвард.

– Я мав на увазi, як мiнiмум, культурне безсмертя, як повагу до своiх батькiв, дiдiв, прадiдiв i далеких предкiв. Я шаную своiх прабатькiв, якi дали життя менi i iншим моiм родичам. Їх дiяння, життя, про яке менi розповiдав дiдусь, з мого боку дае iм продовження життя в оповiданнях iншим людям i майбутнiм моiм дiтям.

Також i наша творчiсть залишаеться пiсля нас в культурi, культура i суспiльство – це е сукупнiсть вкладу кожноi людини протягом тисячолiть i цим вони залишають свое мiсце у життi пiсля смертi.

– Здаеться, я починаю розумiти, про що ти говориш. – Едвард говорив швидко i впевнено. – Особисте безсмертя неможливе. Перед людьми завжди було i стоятиме завдання продовження роду – вiдтворення собi подiбних. Вони повиннi народжувати i ростити дiтей.

– Саме так. Я багато про це роздумував. Дитина наслiдуе ДНК вiд обох батькiв, але частiше використовуе ДНК батька, так що генетично ми всi схожi бiльше на батька, нiж на матiр. Безсмертя не в людях, а в ДНК. Найбiльш банальною iдеею е уявлення про те, що дiти – це спосiб досягнення безсмертя батькiв. З iншого боку, розум людини – тiльки iнструмент, створений еволюцiею для збереження певних генiв. І якщо цi гени зберiгаються в нащадках, то безсмертя частково досягаеться.

Вони пiдiйшли до машини, водiй вiдкрив iм дверi. Едвард сiв попереду, а Ганна з Нiколасом позаду.

– Якщо вважати, що бiльшiсть властивостей людини визначаються його геномом, то виникае iдея про ДНК-безсмертя, тобто про вiдновлення людини шляхом клонування його з його ДНК. – Закiнчував свою думку Ловець Снiв. – В цьому випадку природним чином вирiшуеться проблема позбавлення вiд зайвоi i застарiлоi iнформацii, отриманоi у ходi навчання. І, навпаки, найцiннiше в людинi, ii потенцiал, який може бути максимально використаний.

– Можемо iхати? – Запитав з переднього сидiння Едвард.

Нiколас кивнув головою, i шофер зняв машину з ручного гальма.

Глава 26