1 2 3 >>

Подорож ловеласа
Ге Орій

Подорож ловеласа
Ге Орiй

Подii в романi для дорослого читача «Подорож ловеласа», вiдбуваються у часи коли кордони мiж п’ятнадцятьмя республiками, що входили до Союзу, iснували лише на географiчних мапах. У тi часи можна було автомобiлем, мотоциклом, навiть велосипедом, без перепон подорожувати неозорими просторами великого Союзу. Саме так i зробив герой роману – двадцятивосьмилiтнiй красень-киянин. Вiдчувши себе пересиченим нинiшнiм життям з легкими любовними пригодами, якi, виявляеться, в рештi-решт теж набридають, Володимир зважився на вiдчайдушний поступок. Наодинцi, (що принципово), моторолером помчати за тисячi кiлометрiв – вiд Киева до Балтiйського моря, а може й далi – якщо вистачить сил та бажання. Йому конче була потрiбна ця поiздка: аби без стороннiх подумати над сенсом життя, та свого iснування на цьому свiтi. А що з того вийшло, та з якими несподiваними пригодами наш киянин зiткнувся пiд час подорожi, читач дiзнаеться прочитавши захоплюючий роман «Подорож ловеласа».

Ге Орiй

ПОДОРОЖ ЛОВЕЛАСА

РОЗДІЛ 1

Пiсля недремноi робочоi доби, немов змiюка шкiру, стягую робочий одяг. Залишаеться помитися i зодягтися у чисте. Я стомлений. Як почалися з учорашнього дня болти-гайки, лише о шостiй сьогоднiшнього ранку закiнчилися. У нас завжди так: чим бiльше вiддаешся роботi, тим бiльше на тобi катаються. Але я не скиглю. Я просто констатую факт. Валерка, щоб не залишитися понаднормово, прикрився жiнкою й дитиною, я ж, неодружений i не хворий.

Я знаходжуся у кiмнатi, що слугуе працiвникам нашого холодильно-компресорного цеху за роздягальню, iдальню, та мiсце вiдпочинку чергового. Сиджу на довгiй лавi, за великим столом, що чимало мiг би розповiсти про наше життя-буття. Збитий з мiцних дощок якимось народним умiльцем, крiм усього iншого, стiл слугуе за мiсце для спання, i «спiлкування» з жiночою половиною людства, адже у цеху працюе чимало молодих-неодружених.

Чому для спання i «спiлкування»? Тому, що на нашому роздовбаному диванi, можна ненароком наштрикнутися на залишки пружини. І це, при кiнцi двадцятого столiття, коли навалом недорогих меблiв, на будь який смак. Та керiвництву наплювати. Навiть начальник цеху кiлька разiв наштригувався, та лише матюкався i пiв-пляшки зеленки з аптечки використав на причине мiсце.

Я занотовую у службових журналах зроблене i подii пройдешньоi змiни, щоб здати чергування прискiпливому Дмитровичу. Пишу, а руки трясуться, немов у алкаша – i це у двадцять вiсiм рокiв. Одне тiльки радуе – з сьогоднiшнього дня, я у вiдпустцi! Отже, посилаю всi проблеми подалi й на вiдпочинок.

Нарештi завершив iз писаниною. Можна йти – вiдсипатися.

Дмитрович з хлопцями бадьоро перевдягаються, а я продовжую сидiти немов прикутий до лави.

– Наш роботун так запрацювався, що й додому йти не хоче, – пiдколюе Грицько. – Може, Дмитровичу, я не буду перевдягатися? Краще за цього трудоголiка я все одно не спрацюю…

Дмитрович жартома штурхонув Грицька у плечi.

– Давай, давай – роздовбай! Перевдягайся! Нам ще пощастило, що на змiну Вiктора випав найбiльший кусiнь роботи, бо крутив би й ти болти-гайки до завтрiшнього ранку.

– А я б, на мiстi Вiктора, залишився, – не вгавав Грицько. – Повертатися у холостяцьку квартиру така нудота. По собi знаю.

– Нiчого. Скоро i його якась краля захомутае, – пiдморгуе менi Дмитрович. – Вiрно кажу? Пора визначатися – тридцятник на носi.

– Еге ж, – в’яло мотаю головою.

– Оце якраз його основна проблема! – зареготав Грицько. – Спробуй визначитися коли навколо товпляться одна одноi краща. Он, минулоi змiни, дзвонить якась: – Вiтю можна до телефону?

– Грицько вдало скопiював дiвчачий голос. – Довелося розкрити секрет, коли наш ловелас працюе. Я тобi не зашкодив?… – Це вже до мене.

– Все в нормi, – вичавив я, змусивши себе пiдвестися. – І як ви тiльки витримуете цього ляскотуна!

– Для контрасту i такi треба, – весело вiдповiв Дмитрович простягаючи на прощання руку.

– Бажаю добре вiдпочити.

– Не буде йому доброго вiдпочинку бо вiдпускного могорича не поставив! – у слiд менi горлае Грицько. Та я вже був за дверима i зiтхнув з полегшенням. Добре, що у моiй змiнi такого балабола нема. Хоча, якщо вiдверто, Валерiй не поступиться йому нi трохи у цьому. При кожнiй зустрiчi, аж iскри викрешують приколами один з одного. Та до Валерки, за шiсть рокiв у однiй змiнi, я вже звик, а до цього гицеля, не знаю, чи й змiг би.

Втома начебто трохи попустила. Видно зарядився Грицьковою енергетикою. У тролейбусi навiть стрiльнув очима по бокам. Менi iнодi подобаеться затриматися поглядом на якiй-небудь симпатульцi, чекаючи на реакцiю. Якщо усмiхнеться у вiдповiдь – можна пiдiйти i продовжити спiлкування. Таким, нехитрим способом, частенько вiдбувалися досить цiкавi знайомства. Проте цього разу, чи вигляд у мене надто змучений, чи з якоiсь iншоi причини, але зворотнього зв’язку не вiдбулося. Хоча я вiд того не дуже засмутився, бо на горизонтi замаячiв мiй будинок, а значить, попереду бажаний вiдпочинок.

Однокiмнатка зустрiчае мене холостяцьким незатишком. Взагалi-то, я не розстiбай – iнколи, ящо е настрiй, лад у квартирi наводжу. Особливо у тi днi, коли тут не ночуе Мiлка – Горошинка, котрiй завжди катастрофiчно не вистачае часу. «Горошинка» до речi, придумав я. Сталося це, коли вперше зустрiв невеличке кругленьке створiння, з короткою зачiскою i незрозумiло: сiрими, чи зеленими очима, та щiчками-пампушками. Одразу ж вiдмiтив i суперактивний темперамент, що вже другий рiк створюе у моему життi вулканнi обставини. Взяти хоча б учорашнiй ранок. Я на змiну, вона в унiверситет – зрозумiло поспiшаемо. Але прибратися ще встигаемо, коли б iй не «закортiло».

…Пiсля лiжка, швиденько по кавi та скибцi батону з сиром i вже на ходу завершуемо одягання. Вiдверто кажучи я краще б отi пiвгодини полежав у солодкiй дрiмотi, але Мiлка чи то вичитала, чи десь почула, що перед вiдповiдальним залiком обов’язково потрiбен iнтим. Як не вiдбрикувався, та дiвчисько умiе досягти свого. Якщо вiдверто – останiм часом, це мене вже починае дiставати бо хочеться врiвноваженостi якоiсь у вiдносинах. Може з тiеi причини, почав зустрiчатися з Нiною. Напевне закортiло протилежностi.

Нiна зовсiм iнша. У неi все склалося – закiнчила медiнститут, працюе лiкарем. Худорлява, зростом майже як я, пiд метр вiсiмдесят, з видовженим, гарними рисами обличчям. Я жартома навiть запитав: чи не з Кавказу ii, карооку, сюди занесло. Нi, вiдповiла смiючись, – корiнна киянка.

У Нiни двокiмнатка i ми частiше зустрiчаемося там. Горошинка, до речi, вiдчула появу ще однiеi постiйноi подруги, i, навiть влаштувала темпераментну сцену. Подебатувавши годину-пiвтори зiйшлися на тому, що ми не чоловiк i жiнка, i будь-якоi митi (за власним бажанням) можемо розбiгтися.

Хоча пiсля тiеi розмови Мiлка почала боротися за мене, а може менi так здалося? Проте, на столi почали частiше з’являтися: сало, гуска або курка – батьки Горошини живуть в селi, десь на вiнничинi. А одного разу, (це був вчинок!), навiть випрала мою бiлизну!

Отже, у мене проблема! З Мiлкою ми бiльше року зустрiчаемося. Притерлися так би мовити, хоча вона й непередбачувана. З Нiною ж спокiйнiше, не дивлячись на ii кавказьку зовнiшнiсть. Тож, якщо не брати до уваги iнших короткочасних знайомств, можна зупинитися на однiй з них i навiть одружитися. Хоча до останнього часу, на слово «одружитися», у мене виникала стiйка алергiйна реакцiя, але ненав’язливий, проте постiйний тиск вiд мами, та споглядання за щасливим подружнiм життям Валерiя брало свое – адже погляди у людей змiнюються, чи не так?

Я проходжу до кухнi. Заглядаю до холодильника. Пiсля стакану молока, нашвидкоруч роздягаюся i падаю у лiжко.

Мое лагiдне й миле лiжечко. Негiдник Валерiй прозивае його «траходром». Може у чомусь вiн правий – не сперечатимуся. Проте вiн мислить вузько, бо саме у цьому лiжку, перед сном, було прочитано силу-силенну купу книг. І, доречi, не лише технiчних та детективних. Адже не хочеться у спiлкуваннi з котроюсь iз подружок тупити, а вони бувають здорово пiдкованi у мистетствi, лiтературi та ще у всiляких речах.

Лежу я, намагаючись розслабитися на пахнучих свiжiстю простирадлах, доречi випраних Горошинкою, та сон не йде. Душею й розумом я ще на роботi. У мiзках перекручуеться: чи справляться хлопцi з ремонтом компресора, чи не пiдводжу iх своею вiдсутнiстю, бо саме моi технiчнi розробки використовуються при ремонтi. Але з iншого боку: якщо начальник вважае за потрiбне, саме зараз вiдправити мене у позачергову вiдпустку – йому виднiше.

Потiм заходився мiркувати: як цiкавiше використати вiдпустку, адже треба колись вириватися з щорiчноi одноманiтностi. Завжди одне й теж – дiвчата, якiсь культiрнi чи спортивнi заходи i поiзка до батькiв – все. Напевне час настав до змiн, щось нуртуе мене з середини, немов хоче сказати – пора, Вiкторе, переводити життя на iншi рейки! Може, саме тому, доля пiдкинула менi цю вiдпустку?

Пiсля сотнi перевертань з боку на бiк вирiшив – з роботою Дмитрович справиться – не вперше, до батькiв поiду перед завершенням вiдпустки, а що-до архiважливого… Я задумливо, незрячим поглядом, якийсь час вдивлявся у стелю. І раптом, (таки я не даремно поважаю свое лiжечко), у головi висвiтилася генiальна iдея: а що, як гайнути кудись де мене нiхто не знае! І там, спокiйно, без обридлого теленькання двiрних та телефонних дзвiнкiв, обмiзкувати цю нагальну проблему! Нещодавно я зробив профiлактичний ремонт моторолеровi – не пiдведе, пiдготуватися до подорожi можна за кiлька днiв. Тiльки треба вирiшити – куди податися…

Ще кiлька перевертань i рiшення визрiло – Прибалтика. А чому б i нi! Вiдколи придбав моторолера, закрадалася мрiя скупатися ще й у Балтiйському морi, бо до Чорного вже iздив. Кiлька тисяч кiлометрiв шляху, цiлком вистачить для копирсання у собi.

Пiсля цiеi думки полегшало на душi, а може втома взяла свое – не зчувся, як задрiмав.

* * *

Гадаете менi дали виспатися? Дзуськи! І хто цей бузовiр?… Слабо здогадатися з першого разу? Та не буду тягти коня за хвоста – звiсно баламутка Горошинка. Я в соте пожалкував, що дав iй ключа вiд квартири.

Дiвчина з розгону вискочила на лiжко i заходилася обцiловувати, стискувати, м’яти мое зморене тiло. Вона, немов м’ячик, перекочувалася вiд голови до нiг i навпаки, невпинно торохтячи при цьому:

– Вiтюнчику- пустунчику, я так скучила за тобою! Який ти запашний! Я так давно тебе не вiдчувала!..

Я розпрощався з вiдпочинком. В серединi кипiло, та назовнi не виходило, бо намагаюся нiколи з дiвчатьми не конфлiктувати, принаймi в голос – це один з моiх принципiв.

– Якщо ти пам’ятаеш рибко, ми лише учора вранцi з тобою розсталися.

– Нi, нi, i нi! – не пам’ятаю! Начисто забула! Та порадiй же за мене пустунчику – нарештi я здала той клятий залiк! Це треба обов’язково вiдзначити. Давай почнемо прямо зараз!

І, полетiли в рiзнi боки частини ii одежi. За мить, Горошинка осiдлала мене.

– Ну, пробуджуйся, ну давай!.. – це вже говорилося не до мене. – Потiм ресторан. Я пригощаю, – це вже до мене. Проте «ми» нiяк не могли пробудитися. Напевне тут зiбралися в одне: втома, настрiй та прохолода у вiдносинах, яку Мiла ще не вiдчувала, а може не бажала вiдчути.

Посовавшись на менi безрезультатно ще якийсь час дiвчина, надувши ображено губи вляглася поряд, але на вiдстанi долонi.

– Ти чого? Тiльки не кажи, що стомлений! Ранiше тобi це подобалося у будь-якому станi.

Я зрозумiв, що наступае мить iстини. Принципи – принципами, та треба вже щось вирiшувати.

– Я таки стомився – i це факт, – розпочав суворо i, зупинився. Ну, не можу бути з дiвчатьми жорстоким, а тому, лише сказав: – Ти не збираешся на канiкули? Це ж був останнiй залiк? Дома, напевне, зачекалися…
1 2 3 >>