<< 1 2 3 >>

Подорож ловеласа
Ге Орій


– Зрозумiло, – пiдiбрала вона губи у нитку. – Кохання закiнчилося – гуд бай май лав. А якщо скажу, що вагiтна. Як зреагуеш?

На цей закид, я зреагував миттево. Прибравши найщирiшого вигляду сказав, що я не проти того, але нам потрiбен якийсь час щоб прояснити наскiльки мiцнi нашi вiдносини.

Горошинка скотилася з лiжка i почала хапливо вдягатися.

– Так от! Щоб ти знав! Це не ти хочеш позбавитися мене! Я залишаю тебе! – Дiвчина покопирсалася у сумочцi. – І, тримай свого iржавого ключа, бо вiн менi вже не потрiбен!

Напевне iржавим ключем вона хотiла дiстати мене ще бiльше, та звiдкiля iй було знати що метал-латунь не iржавiе. Проте я вже налаштувався до серйозноi розмови.

– Мiла, будь ласка. Я тебе не проганяю i розставатися з тобою не хочу, але, давай зробимо перерву одне вiд одного…, хоч на мiсяць. Я впевнений, що все стане на своi мiсця. Мiсяць, хiба це так довго?

– Та йди ти, пiд три чорти, вибриком! – Горошинка, вiдвернувши вiд мене збуряковiле обличчя, майже бiгцем попрямувала до виходу. Гепнули дверi i я залишився сам-на-сам зi своiми думками.

Я пiдвiвся з лiжка. Залишки сна, пiсля того гепання, зникли. Мене гризло сумлiння – не такою бачив я цю розмову, а з iншого боку: не таку дiвчину бажав би мати за дружину, хоч ви мене вбийте. Внутрiшнiй голос, проте, заспокоював: потрiбно ж колись ставити крапки над «І». А ще: такi гепання дверима вiдбувалися неодноразово. Тому, якщо ми матимемо потребу одне у одному, то пiсля вiдпустки обов’язково зустрiнемося. Що ж до мене, то на вiдстанi буде легше розiбратися з почуттями.

Та-а-к. Із Квасолиною поки-що завершилося. На черзi Нiна? Що ж… Якщо вже так повелося: вiдведу сьогоднiшнiй день для розбiрок з милими, а завтра вiзьмуся за пiдготовку до подорожi, вирiшив я, i почав налаштовуватися на розмову з Нiною.

* * *

Я вийшов з метро на Хрещатику i пiдземним переходом попрямував до зупинки тролейбуса, що мав мене везти до мiсця зустрiчi з Нiною. Пiдбираючи до купи вагомi аргументи для розмови з нею, я так зосередився, що вiд несподiванки мало не гепнувся на брукiвку, коли хтось темпераментно обхопив мене зi спини.

– Вiтосику! Ой, як славно, що я тебе зустрiла! Я вже думала, що з нудьги подохну. Бо з цими дебiлами, точно можна здохнути! – заторохтiла Альона.

Вже й не згадаю, за яких обставин познайомився з цiею десятикласницею без гальм, але мороки вiд того знайомства зазнав чимало. Енергii дiвчини цiлком вистачило б на десятьох, та нiкому було направити ii у потрiбному напрямку, тому й розкидалася щедро нею у всi боки.

Ледве вдалося вiднадити ii вiд вiдвiдин мене на роботi. Вона завжди з’являлася близько опiвночi. Щоб дiстатися до холодильно-компресорного цеху, де я працював, iй потрiбно перелiзти бiльш нiж двометрову огорожу, що оточувала плодоовочеву базу. І що цiкаво, за нею завжди тягся хвiст з кiлькох недоросткiв. Вони слугували капризi у всiх ii забаганках. Це ж треба?! Допомагати подружцi перелазити через огорожу для побачення з суперником i терпляче чекати повернення.

Юнiй, швидковизрiлiй екстремальцi подобався секс, при тому у найнесподiванiших мiсцях. На роботi, вона тягла мене до цеху де ii стогони та зойки ледве притишував неслабий шум компресорiв. Видумщиця навiть примудрилася звабити мене у роздягальнi бази де я тренувався з веслування. Ми тодi заледве встигли, хоча я не впевнений, що вона отримала б менше кайфу навiть при наявностi несподiваних глядачiв.

Незрозумiло, чим я припав Альонi до душi, проте дiйшло до того, що вона мало не завалила екзамени за десятий клас. Очевидно лише тодi, заклопотанi собою батьки згадали, що мають дитину. Не бачились ми кiлька тижнiв. Потiм вона повiдомила, що зi школою повний порядок i вона вже одинадцятикласниця.

Дiвчина, чи ii свита, очевидно, якимось чином слiдкували за мною. Варто прийти менi з роботи – i вона могла з’явитися будь-якоi митi. Нашi вiдносини були легкими i нi до чого не зобов’язували. Їх навiть Горошина не вiдчувала. З цим дiвчиськом ми об’iздили на моторолерi майже всi околицi Киева: пляжi, кафешки, парки. Проте, ii феерична натура була не для мене.

– Вiтосику! Напевне ти вже забув мiй вигляд, а я обновилася. Ось, поглянь, який модерновий прикид! – Альона забiгла наперед мене. Я мало у друге не осiв на пiдлогу: навпроти мене стояло густо, без смаку розмальоване юне створiння. З голови дiвчини, в рiзнi боки, стирчало безлiч тоненьких кiсок. Додавали безладу потертi й подертi джинси, що, проте, ефектно вiдтворювали ii звабливi форми. Завершувала дикий букет, кофтина з вiзерунками незрозумiлого кольору, зв’язана вузликом на животi. – Ну, як? Це з Францii, тiтонька пiдкинула. – Показала пальцем i поглядом на «модерновий прикид» .

Я лише спромiгся вимовити:

– Жах!

– От-от! Саме тому я тебе залишила. Обросли ви мохом Вiтольде! Куди вам зрозумiти сучасну молодь!

Ну, ще не вiдомо хто кого залишив, – лише подумав я, та в голос не сказав, знаючи ii непередбачуванiсть. Лише запропонував:

– То, що розбiгаемося?

– Нi! І ще раз – нi! – безапеляцiйно вигукнула дiвчина i оповила мою шию руками. – Менi розповiли про дуже цiкаве мiсце на Трухановому островi, але туди можна дiстатися лише на твоему моторолерi, бо Ромчикiв «мерс» там не котить, – давай, поiдемо. Там буде славно, – i приставивши уста майже до мого вуха, немов-би у гаморi переходу хтось мiг ii почути, солодко додала: я знову хочу тебе. Думала, вiдкинула на вiки, а як побачила – знову хочу! Хочу, i все тут!

– А як же вони? – я показав очима на двох патлатикiв, що притулилися до стiни з другого боку переходу.

– Та ну iх, придуркiв. Зачекають. Еге ж Ромчику? – помахала рукою в бiк юнакiв. Хлопцi, хоча нiчого не почули за шумом навкруги, та дружно помахали у вiдповiдь.

І що iх тiльки змушуе триматися мов примагнiченими бiля неi? Я бiльш нiж упевнений, що iнтиму з Альоною у них не було. Таки, напевне, я вже застарий щоб зрозумiти оцю непередбачувану молодь. Проте, час вiдкараскуватися вiд цiеi несамовитоi юнки.

– Альона, ти мене умовила, чесно. Давай зустрiнемося…, на днях. Сьогоднi ж, ну нi як! Справа життя й смертi.

– Не бре…? – кинула пiдозрiлий погляд.

– Стервом буду! – сяйнув щирим поглядом на неi, i не чекаючи коли опам’ятаеться, рвонув з мiсця.

* * *

З Нiною ми зустрiлися, як i домовилися, неподалiк вiд полiклiнiки, де вона працювала. Нiна, звично запiзнилася. Хоча десять хвилин для неi запiзненням не вважаеться. Будучи вiдповiдальним, я не раз зауважував iй на це, але сьогоднi пiсля поцiлунку у пiдставлену щоку, лише запитав:

– Може до тебе? Поiмо чогось та вiдпочинемо? – (це так у нас зветься iнтим).

Нiна, глянувши уважним поглядом менi в очi, немов намагаючись упевнитися там у щиростi мого бажання i вiдповiла:

– Ти ж знаеш, що у мене лише напiвфабрикати. До того ж, ми вiдпочивали позавчора. – Напевне помiтивши, якийсь порух у моему поглядi, швидко додала: – Ну-у-у, хiба-що, коли тобi дуже хочеться… Нi? Тодi, поiхали на схили?

І ми поiхали на схили Днiпра, у кафешку, котру з якогось часу облюбували.

У вiдносинах з Нiною, менi щось подбалося, а щось i нi. Подобалася ii врiвноваженiсть, передбачуванiсть i сiмейнiсть. Вiдносно сiмейностi – за тиждень чи два, нашого знайомства, ми вже iснували немов давно одруженi. Тут i готування iжi, що непомiтно перейшло до мене i розмiрений iнтим з демократичними позами, а також зустрiчi з чеканням. Пiсля шаленноi Квасолинки це було, до деякоi мiри, вiдпочинком. З iншого боку, саме це, вже починало дратувати.

У кафе, Нiна в першу чергу витерла серветкою стiльцi. Дiстала з сумочки ще i простягла менi.

– Поклади на колiна.

Їли мовчки. Коли перейшли до десерту, я зробив пробний закид.

– Нiна, мене спровадили у вiдпустку.

Я уважно спостерiгав за реакцiею на сказане. Нiна пiдвела очi вiд тацi з морозивом. У поглядi було здивування i ще щось.

– Чому тiльки зараз я дiзнаюсь про це?

– Розумiеш, це стало несподiванкою навiть для мене. Один з наших, повинен пiти, за сiмейними обставинами, саме на час моеi вiдпустки. Розумiеш?

– А те, що я кiлька тижнiв гризла голову завiдуючому за путiвки для нас i, таки дiстала. Нiчого не означае?

Я зробив здивовано- винувате обличчя.

– Але ж ти про путiвки нiчого не казала.

– Бо знала коли твоя вiдпустка, а путiвки повиннi були стати сюрпризом i подарунком на наш медовий мiсяць! Чи може ти вже передумав!?.

Я дивився на Нiну, а в головi чомусь виникло порiвняння у схожостi ii з Квасолиною. Напевне всi жiнки коли iх переповнюе гнiв, та ще жалiсть до себе за не виправданi надii, на диво схожi мiж собою.

– Але ж, я не знав про те… – i намагаючись бути врiвноваженим швидко додав: – а зараз немае нiякоi можливостi щось помiняти – наказ пiдисаний i, я вже у вiдпустцi.
<< 1 2 3 >>