ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

Поруч iз ним сидiв незнайомий хлопчик i щось розповiдав, але Роберт чи то вiд подиву, чи, можливо, вiд несподiванки або вiд раптового шуму у вухах нiчого не мiг зрозумiти. Та вiн i не намагався вслухатися в мову незнайомоi йому людини. Здавалося, що все навколо вiн бачить уперше, усе було не те, усе було дивним, зовсiм незнайомим i незрозумiлим. На обличчi Роберта вiдкарбувалося щире здивування.

Вiн не розумiв, де вiн, на якому даху i що вiн тут робить. Роберт пiдвiвся на ноги i почав ретельно оглядати свiй одяг. Вiн був просто приголомшений: цей одяг, стодолу та, зрештою, i весь цей двiр вiн бачив уперше.

Роберт не мiг зрозумiти, що з ним дiеться, для нього все, що знаходилося навколо, було абсолютно чужим. Круглими вiд здивування очима Роберт подивився на небо.

Там, гордо розкинувши по всьому небосхилу гриву, плив кiнь з риб'ячим хвостом. Променi сонця то пробивалися довгими нитками з-пiд його гриви, то знову зникали. Кiнь немов усмiхався.

Перше, що спало на думку Робертовi, це те, що вiн марить. Вiн знав, що вiд сонячного удару можна втратити свiдомiсть, але ось так, щоб галюцинацii були водночас i реальними, i нереальними, Роберт усвiдомити нiяк не мiг.

Серце шалено закалатало в грудях. Якийсь первiсний страх почав опановувати ним.

Хлопчика не полишала думка про те, що це якийсь дивний, фантастичний, але разюче реалiстичний сон. З розтуленим ротом i широко розплющеними вiд подиву очима вiн розглядав усе навколо. Йому захотiлося негайно злiзти з цього даху на землю, i вiн, не зволiкаючи, зробив крок. Розпечена бляха даху боляче обпекла голу п'яту саме так, як кiлька днiв тому на пляжi в спекотнiй Паттаi, куди батько привiз iх iз мамою, щоб показати Сiамську затоку. Море кишiло медузами, i Роберт ненароком наступив на одну з них.

«Медуза. Це медуза, нiчого страшного», – сказав спокiйним голосом лiкар мiсцевоi клiнiки, куди хлопчика вiдвели з червоною, немов вiд жаливи, ногою. У головi дитини це слово поедналося з рiзким i пекучим болем. Ступня вкрилася червоними плямами i горiла.

Усе це тривало якусь мить. Вiд рiзкого болю Роберт заплющив очi i затамував подих.

– Ме-ду-за! Яка це конериба? – Йован сидiв поруч i голосно реготав. – Дивись, Робi, бач – отам голова, а там – волосся змii. Це медуза Горгона, як у пiдручнику з iсторii.

Кадри з далекоi спекотноi краiни миттю безслiдно зникли, так само, як i здивування, що застигло на обличчi Роберта ще кiлька хвилин тому.

Роберт з усмiшкою подивився на Йована, потiм знову на небо.

«І все-таки по небу плив саме кiнь, а не медуза», – подумав вiн.

Йован i Роберт, двое нерозлучних друзiв, i далi весело вдивлялися в хмари.

А в цей час по небу, усмiхаючись, пропливав кiнь з довгим риб'ячим хвостом.

Роздiл 2

Женева, Швейцарiя. (Тревор)

17.12.2011. 09:03

Яскравi променi сонячного свiтла, пробиваючись крiзь щiлину у зсунутих гардинах, вихоплювали з темряви частину широкого лiжка. На скляному столику бiля лiжка наполегливо дзвонив мобiльний телефон. З душовоi кiмнати доносився шум води. На пiдлозi були розкиданi чоловiчi шкарпетки, штани i жiноча бiлизна.

Телефон на мить замовк, але потiм знову подзвонив. Тревор у банному халатi i з рушником на головi пiдiйшов до лiжка i взяв його.

– Доброго ранку, Вiкторе… Так-так, через годину… Спасибi.

На iншому кiнцi дроту поклали слухавку. Помiчник Аманди нагадав Треворовi про час сеансу.

Тревор поклав телефон i розсунув гардини. З вiкон готелю Beau-Rivage, розташованого на березi Женевського озера, вiдкривалася панорама фонтану й заснiжених вершин швейцарських Альп. У кiмнатi одразу стало свiтло. На лiжку, розкинувши довгi чорнi коси, лежала молода дiвчина, вкрита лише сiрим шовковим простирадлом, що, немов друга шкiра, обгортало ii оголене тiло. Дiвчина спала, тихо посапуючи.

На мить зупинивши на нiй погляд, Тревор згадав учорашнiй вечiр у нiчному клубi, який вiн повсякчас вiдвiдував пiд час вiдпочинку в Женевi.

Цiеi ночi в клубi виступала якась, напевне, вельми популярна група, що двi сотнi молодих осiб стояли бiля сцени i голосно пiдспiвували разом iз солiстом пiд оглушливий акомпанемент ударних.

Синi i жовтi густi променi прожекторiв вихоплювали з натовпу обличчя й руки шанувальникiв. Лазерна свiтломузика час вiд часу заслiплювала Тревора, i вiн, вiдвернувшись од сцени, попрямував до майже безлюдного бару. Молодий бармен з вибiленим коротким волоссям i кольоровим татуюванням прийняв замовлення i налив Треворовi вiскi. На iншому боцi барноi стiйки самотньо сидiла дiвчина i спостерiгала за Тревором. Коли iхнi погляди зустрiлися, вона усмiхнулася й опустила очi. Але за мить знову подивилася на Тревора чiпким, проникливим, дещо допитливим i водночас зухвалим поглядом. Тревор залпом спустошив склянку i впевнено попрямував до неi.

На ранок вiн не пам'ятав нi ii iменi, нi того, звiдки вона, нi про що, загалом, вони вели розмову в тому клубi. Кiлька склянок вiскi змiшали спогади минулоi ночi, i все зайве, неважливе, як легкий туман, розтануло в глибинi його пам'ятi назавжди. Але час вiд часу в головi Тревора виникали i зникали рванi, перемiшанi мiж собою кадри iхнiх обiймiв i поцiлункiв. Вiн не мiг пригадати, як вони залишили нiчний клуб, як опинилися тут, у готелi, у його номерi, але пам'ять безсоромно малювала прожитi моменти близькостi. Тревор згадав ii освiтлене вузьким променем блiдого мiсячного сяйва слизьке вiд поту пристрасне тiло в його руках i усмiхнувся.

«Хлоя!», – раптом згадав iм'я незнайомки. – «Здаеться, саме так вона себе назвала. Так, саме Хлоя».

Тревор одягнувся i вiдкрив гаманець. Усерединi, у прозорiй кишеньцi, виднiлося посвiдчення, на якому великими лiтерами було написано слово «ПРЕСА». Вiн вийняв iз гаманця чотириста швейцарських франкiв, поклав iх на тумбочку бiля дiвчини i швидко вийшов iз номера, а потiм на вулицю.

Наближалося Рiздво, а в Женевi стояла тепла осiння погода. І тiльки вночi термометри iнодi фiксували мiнус п'ять. Давно тут не було так тепло о цiй порi. Але для Тревора, який прилетiв iз Сахари, це були дуже прийнятнi умови. Вночi в пустелi температура теж не пiднiмалася вище трьох-чотирьох градусiв за Цельсiем.

Вiд Beau-Rivage Hotel до Rou du Cendrier – хвилин зо двадцять тихим кроком уздовж мiськоi набережноi.

Перед другим сеансом Тревор дуже нервувався. До цiеi митi вiн не повною мiрою усвiдомлював, що з ним трапилося напередоднi. За останнi двадцять годин вiн кiлька разiв подумки виринав у кабiнетi психолога Аманди i вслухався у свiй голос, який лунав з динамiкiв маленького портативного диктофона, оповiдаючи неймовiрну iсторiю прихованоi десь глибоко в пiдсвiдомостi, невiдомоi нiкому частини його життя.

А розпочалося все кiлька днiв тому пiсля несподiваноi зустрiчi i безневинноi, здавалося б, пропозицii.

***

– Так, Треворе, дуже гарнi камiнчики, – гаркавлячи заявив лiтнiй ювелiр, вдивляючись крiзь товсту лупу у великий круглий дiамант завбiльшки з лiсовий горiх. – Ось цей – то е сама досконалiсть.

Невисокий сивий еврей з пiднятими на волосся роговими окулярами ось уже зо п'ять хвилин розглядав крiзь лупу дiамант, затиснувши його тоненьким пiнцетом у руках у бiлих бавовняних рукавичках.

Вiн обережно поклав камiнь i взяв iнший iз жменьки майже однакових за розмiром i формою каменiв, що розсипом лежали на чорному лаковому столi.

– Чудово! – i далi захоплювався вiн. – Гранування дивовижне! В усiх рундист, немов лезо… Кольори i чистота – як Божа роса…

З Левом Гольденбергом, ювелiром, емiгрантом з Радянського Союзу, Тревора кiлька рокiв тому познайомив головний редактор Les Mondes Рошфор, який часто замовляв у нього ювелiрнi вироби.

Лев Гольденберг робив дивовижнi копii найкращих колекцiй ювелiрних домiв Європи.

«Покажiть менi фото шедевра, i я зроблю вам у сто разiв краще i вдвiчi дешевше», – любив повторювати старий еврей щоразу, як до нього зверталися потенцiйнi клiенти. І справдi, майстром вiн був неперевершеним.

– Є в мене один замовник, який усе це може взяти одним лотом, – не вiдриваючи очей вiд чергового каменя, сказав ювелiр. – Якщо з ним добре поговорити, то мiльйонiв п'ять за лот виплатить одразу. А можливо, i бiльше.

– Леве, я поки не думав продавати. Менi б iх десь заховати на певний час.

– Тео, ти не зрозумiв, – вiдвiвши очi вiд дiаманта i спрямувавши свiй колючий погляд на Тревора, м'яко сказав ювелiр. – П'ять мiльйонiв не доларiв, а еврiв. Це дуже великi грошi, друже мiй.

– Леве, менi треба тiльки надiйне мiсце на кiлька днiв, до Рiздва. Я живу в готелi, i тримати iх у сейфi вкрай необачно.

– Тов[6 - Тов (iдиш) – добре, гаразд.], мiй друже, гаразд, – дещо засмучено промовив ювелiр, збираючи всi каменi в зелений оксамитовий мiшечок. – Ти знаеш, що надiйнiшого мiсця тобi не знайти. Але якщо надумаеш продати, то тiльки скажи, i я все влаштую впродовж двох-трьох годин.

Через деякий час пiсля розмови з ювелiром Тревор сидiв на вiдкритiй терасi невеликого ресторану в самому центрi Женеви, читаючи за фiлiжанкою кави свiжi газети.

У минулому залишилися вiйськова служба, про яку нагадувало блiде татуювання у формi черепа на лiвому плечi, як абревiатура розвiдувального батальйону бригади морськоi пiхоти Французького iноземного легiону, розквартированого в Алжирi, i факультет Французького iнституту журналiстики при унiверситетi «Париж Пантеон-Ассас». Нинi вiн значився особливим вiйськовим кореспондентом газети Les Mondes.

Про свое дитинство Тревор пам'ятав мало й уривчасто, оскiльки родина весь час кудись переiжджала.

Батько Тревора родом iз Пiдкарпатськоi Русi[7 - Пiдкарпа?тська Русь (чес. Podkarpatskа Rus, Zeme Podkarpatoruskа; також Карпа?тська Украiна з вересня 1938 року – чес. Zeme Zakarpatskoukrajinskа) – назва одноi з п'яти (пiзнiше чотирьох) земель, якi входили до складу першоi Чехословацькоi Республiки 1919—1938 (з 26 жовтня 1938 року перейменована на Карпа?тську Украiну – автономний край у складi другоi Чехословацькоi Республiки). Обiймала територiю сучасноi Закарпатськоi областi Украiни.] (це територiя сучасноi Закарпатськоi областi Украiни), украiнський русин[8 - Руси?ни (руте?ни, русна?ки) – назва украiнцiв до XVIII столiття; на захiдноукраiнських землях – до початку ХХ столiття. Донинi збереглася на Закарпаттi. Первiсно слово «русин» уживалося тiльки в однинi як похiдне вiд форми множини «русь». Багато хорватських iсторикiв ототожнюють русинiв з бiлохорватами, вважаючи iх нащадками бiлохорватського племенi.]. Але на початку Другоi свiтовоi вiйни, коли Закарпаття, що входило на той час до складу Чехословацькоi республiки, було окуповано угорськими вiйськами, його сiм'я емiгрувала спершу до Праги, а пiсля вiйни – до Францii, де на початку сiмдесятих i народився Тревор. Батько розмовляв з ним винятково русинською, щоб той пам'ятав свое корiння. А мати Тревора, вчителька французькоi мови та лiтератури, наполегливо прищеплювала йому любов до всього французького.