ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

– Нi. Антидепресанти нiколи не потребував, – вiдповiв Роберт, – та й пiгулки приймаю вряди-годи. Щодо мiгренi, то навiть не знаю, що сказати, важко й згадати, коли була востанне.

– А сон? Можливо, страждаете на безсоння? – лiкар вочевидь був збентежений i навiть не намагався це приховувати. – Ви виглядаете дещо втомленим.

– Пане лiкарю, я засинаю, як немовля. Можу заснути скрiзь i в будь-якому положеннi, – усмiхнувся Роберт. – Я тiльки-но з вiдрядження. Не спав майже добу – чуже мiсто, перелiт.

– Перевтома? Недосипання? Багато працюете?

– Та нi, лiкарю. Зi мною все гаразд. Питання зовсiм в iншому. Я хотiв дiзнатися, чи траплялося вам щось подiбне?

– Наркотики ранiше вживали? Травичкою бавилися? – не звертаючи уваги на поставлене Робертом запитання, продовжував свiй допит лiкар.

– Док, та нiчого подiбного. Я навiть алкоголь не сприймаю, тому майже не вживаю i нiколи не палив.

Роберт спробував говорити рiвним, спокiйним голосом, щоб переконати психiатра у своiх словах, позаяк його очi просвердлювали Роберта пiд час цього допиту наскрiзь.

– Так-так-так… Зрозумiло… Зрозумiло… Усе зрозумiло! А ранiше до лiкарiв зверталися з цiею проблемою?

– Я вам уже казав, тут нi до кого нiколи не звертався. Менi порадила до вас звернутися Аманда. Саме вона запропонувала це.

– Так-так-так… Аманда, – протяжно та вiдсторонено промовив лiкар i, не звертаючи уваги на останнi слова Роберта, пiдвiвся i повторно почав обмацувати його череп. – Кажете, що нiяких травм голови у вас не було. А у дитинствi? Можливо, стреси, психiчнi розлади, фобii чи якiсь дитячi тривоги?

– Пане лiкарю, нiчого подiбного. Я взагалi нiчим серйозним нiколи не хворiв.

Психiатр пильно подивився Робертовi у вiчi i знову почав обмацувати його потилицю. Його пальцi, як масажний прилад, приемно ковзалися по волоссю, не залишаючи недослiдженим i дюйм черепа пацiента.

– Якщо це допоможе, док… Я не знаю, фобiя це чи нi, але я вiдчуваю у потязi нестерпний дискомфорт.

Лiкар зовсiм не звернув уваги на слова Роберта i продовжував обмацувати його голову, потiм задумливо вимовив:

– Чому так? Як менi вiдомо, залiзничний транспорт – найбезпечнiший.

Але зненацька зупинився i, не знiмаючи рук з голови Роберта, нахилився до його обличчя впритул i швидко запитав:

– А чим вас так лякае потяг?

– Це все через трощу пiд Ленброук Гроув у Лондонi.

– Так-так-так, – швидко промовив психiатр, – розповiдайте.

– Це було давно, здаеться, у жовтнi 1999 року. У Редiнгу вранцi перед самою посадкою у вагон менi рiзко стало зле просто на перонi. Сталося сильне запаморочення, i менi здалося, що на мить я навiть втратив свiдомiсть. І тут у мене виникло видiння. Я побачив, що лежу серед загиблих людей помiж нагромаджених уламкiв вагона, повного закривавлених трупiв. Я навiть вiдчув вогонь на обличчi вiд полум'я, що охопило вагон. І раптом у головi чийсь голос дав менi чiтку установку не сiдати в цей потяг. А ввечерi з новин я дiзнався, що на четвертому кiлометрi вiд лондонськоi станцii Педдiнгтон трапилася моторошна залiзнична троща, у якiй зiткнулися два потяги, що призвело до загибелi понад тридцяти осiб, понад п'ятсот отримали поранення. І саме перший вагон, куди я мав увiйти, постраждав найбiльше.

– Педдiнгтонська троща, – згадав доктор Фрiдман, – я читав про цю подiю в газетах.

– Так. Вiдтодi я уникаю потягiв. Я думаю, що то було для мене застереження з неба, знак. У мене i зараз перед очима стоiть той вагон – гора понiвеченого металу й обгорiлi тiла. То було жахливо.

Доктор Фрiдман слухав розповiдь Роберта, не припиняючи обмацувати його голову.

– Видiння, кажете, – вимовив лiкар пiсля того, як Роберт замовк. – Там, здаеться, усе сталося через свiтлофор? Та-а-ак… А бiльше нiяких видiнь у вас не було?

– Нi, пане лiкарю, – невпевнено вiдповiв Роберт. – Ось тiльки сни…

Тим часом пiсля ретельного обстеження черепа психiатр знову перейшов до очей та язика пацiента.

– Розтулiть ще раз, будь ласка, рот… Ширше, будь ласка, i покажiть менi язика.

Здавалося, що вiн шукае дiагноз, написаний десь у ротовiй порожнинi.

– Так-та-а-ак… То що ви кажете? Нiчим серйозним не хворiли? – спитав лiкар, розглядаючи горло Роберта. Вiдповiдi вiн i не очiкував, оскiльки рот Роберта був широко розтулений.

Роберт звернув увагу, що у лiкаря, немолодоi вже людини, очi не просто блищали, вони сяяли юнiстю та життям. Так виглядають очi у дiтей, коли iх вiдривають вiд гри.

– А що Аманда? – несподiвано i швидко спитав лiкар, рукою показуючи, що рот можна стулити. – Давно ви знайомi з нею?

– Аманда? Нi. Я, тобто Тревор… Тобто я познайомився з нею тiльки минулоi ночi.

– Тревор… – задумливо мовив лiкар. – Вибачте, а як виглядае ця ваша Аманда? Скiльки iй рокiв?

– Я ii не бачив, та дуже чiтко вiдчував i чув… Але чомусь саме зараз я зрозумiв, що знаю, як вона виглядае. На вигляд iй, напевно, близько тридцяти. Можливо, менше. Чорношкiра, висока, дуже приваблива. І ось ще… очi… – Роберт замислився i, перевiвши погляд на лiкаря, вимовив: – у неi якiсь неймовiрнi казковi очi зеленувато-блакитного кольору. Вони…

– Ви розумiете, що це, можливо, ваше друге «я»? – з нетерпiнням обiрвавши Роберта, раптом запитав доктор. – І це вона сама вам порадила прийти до мене?

– Ну не зовсiм до вас. Вона наполягла, щоб я тут, у цьому моему свiтi, звернувся до хорошого психiатра або, зрештою, до психолога i розповiв йому все. Вона сказала, що iй знадобилася допомога з цього боку для того, щоб розiбратися, що зi мною вiдбуваеться там. Тобто з Тревором…

– Дивно все це, вам не здаеться?

– Згоден, ось тому зараз я тут. Адже я давно цiкавлюся питанням дисоцiативних розладiв, менi бiльше, нiж будь-кому, хочеться зрозумiти все.

– Овва! Ви читаете медичнi журнали? – здивовано промовив лiкар, пiднявши брови. – Розумiете, голубчику, дисоцiацiя багатьма психiатрами i мною, мiж iншим, теж розглядаеться як симптоматичний прояв у вiдповiдь на травму, критичний емоцiйний стрес, вона пов'язана з емоцiйною дизрегуляцiею. Але, як менi здаеться, нiчого подiбного з вами не траплялося, окрiм випадку першого рецидиву i вашоi реакцii на нього.

– Так, лiкарю, але багато вчених схиляються до того, що дисоцiативний розлад мае надуманий характер.

– Так, шановний, ви абсолютно правi. Саме ятрогенний характер або, як ви зволили висловитися, надуманий. Я теж переконаний у цьому!

У кабiнетi запанувала тривала тиша. Лiкар Фрiдман напружено обмiрковував ситуацiю. Вiн уперше зiткнувся з подiбними симптомами i перебiгом, як вiн гадав, хвороби.

– Ось ви, Роберте, говорите про дисоцiативнi розлади. Як на мене, ваш стан – це дещо iнше. Розумiете, щоб дiагностувати множинну особистiсть або, iнакше кажучи, розлад множинних особистостей, окрiм наявностi хоча б двох особистостей, якi регулярно i по черзi контролювали б вашу поведiнку, потрiбна також втрата пам'ятi, що виходить за межi нормальноi забудькуватостi. У цьому випадку втрата пам'ятi зазвичай вiдбуваеться як перемикання каналiв. Але у вас зовсiм iншi симптоми. І потiм цей Тревор… – доктор задумався. – Розумiете, ваша пам'ять чiтко транслюе все те, що з вами вiдбуваеться i тут, i там. Проявiв вашоi iншоi особи – Тревора – не спостерiгаеться. Контроль над вашими вчинками здiйснюете тiльки ви, i я не бачу нiякого стороннього втручання з боку вашого другого «я». І саме це мене дивуе. Я не знаю жодного подiбного випадку, описаного в медичнiй практицi.

Вiн стиснув пальцi на руках i доторкнувся ними до пiдборiддя. Вiд видимого напруження пальцi побiлiли.

– До речi, Роберте, ви звернули увагу на iм'я Тревор?

Лiкар з цiкавiстю людини, яка тiльки-но розкрила якусь таемницю або максимально наблизилася до ii розкриття, пильно подивився на Роберта.

– А що з ним не так?

– Як що? Це ж палiндром! Тобто слово, яке однаково читаеться як злiва направо, так i справа налiво. Дивiться, – лiкар узяв аркуш паперу i написав на ньому великими лiтерами. – Ось, як це виглядае. Тревор – це дзеркальне вiдображення вашого iменi, Роберте.

– Так, – вiдповiв здивовано Роберт, – я нiколи на це не звертав уваги, але це, насправдi, так.