ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

– Нi, на кiлька днiв. Рiздво хочу провести десь у горах, ближче до снiгу, бо тут його, напевно, цього року годi й чекати.

– Так, погодка не зимова, спекотно як для грудня. Ну, Треворе, розповiдай, де ти, що ти, з ким ти, як ти? – скоромовкою весело вимовив Йован.

Але Анна взяла Йована за руку:

– Любий, ви тут спiлкуйтеся, а ми з хлопчиками пройдемося набережною, погуляемо. Вам без нас буде набагато веселiше, – i вона пiднялася зi свого стiльця.

Тревор допомiг Аннi надягнути пальто i звернув увагу на маленький клаптик паперу бiля комiрця з внутрiшнього боку пiдкладки, прищеплений до неi залiзною скобою. Це був ярлик з номером з хiмчистки. Такий самий ярлик був пiдколотий i до пальта Йована. На мить Тревор замислився, але голос Йована вiдволiк його вiд думок.

– Розкiшна жiнка, чи не так?

– Так, – якось вiдчужено вiдповiв Тревор i подивився назирцем за Анною. Двое дiток дрiботiли за нею, i за мить усi трое загубилися в натовпi на площi.

– Ти навiть не уявляеш, як менi з нею пощастило! Ми вже десять рокiв разом.

– Росiянка?

– Нi, сербка, але все життя прожила в Каталонii. Та що ми все про мене та про мене. Як ти, чи одружений, де працюеш?

Друзi, справдi, не бачилися дуже давно i iм було що розповiсти один одному.

Тревор познайомився з Йованом на початку вiсiмдесятих ще в школi в Парижi, куди сербська сiм'я Йована переiхала з Югославii, тiкаючи з Косова пiсля трагiчних подiй 1981 року. У дитинствi Йован багато розповiдав Треворовi про тi подii, коли потоки бiженцiв попрямували з Косова до Сербii, покинувши своi будинки i села через албанських нацiоналiстiв. Село, де жила сiм'я Йована, ущент спалили албанцi, i сотнi людей перетворилися на бiженцiв.

З Йованом Тревор здружився одразу ж, як тiльки той переступив порiг школи. Спочатку Треворовi було шкода цього скромного, тихого i завжди голодного хлопчика, який до того ж дуже погано розмовляв французькою. Але через деякий час вони стали друзями-нерозлийвода, а Йован – частим гостем у будинку тiтки Ханни Фрашон.

Пiсля закiнчення школи друзi вирiшили разом вступити до Легiону, але на вигляд здоровань Йован за результатами медичноi комiсii несподiвано отримав статус «до стройовоi служби непридатний» через вроджену плоскостопiсть. Вiдтодi iхнi шляхи розiйшлися.

У ресторанi вони просидiли допiзна, пiсля чого вирушили до невеличкого готелю на протилежний бiк Лемана[10 - Леман (фр. Lac Lеman, Le Lеman, Lac de Gen?ve) – друга назва Женевського озера.], де Йован зупинився з сiм'ею. Далi постояли на мосту Мон-Блан, що з'еднував двi частини мiста, милуючись неспокiйною гладдю Женевського озера.

Нiчне мiсто iскрилося барвистим свiтлом, що райдужними блискiтками вiдбивалося на дзеркалi схвильованоi води, немов на живописах Вiнсента ван Гога. Фонтан, що викидае в небо стосорокаметровий густий струмiнь води, гордо височiв над невеликим рукотворним мисом.

– Тео, ти знаеш, ми тут не зовсiм заради вiдпочинку, – пiсля невеликоi паузи вимовив Йован. Пiд час цiеi розмови вiн намагався не дивитися Треворовi в очi, блукаючи поглядом по темнiй водi озера. – Я тут проходжу психологiчну адаптацiю пiсля лiкування вiд алкогольноi залежностi.

Гуркiт водограю дещо приглушував слова Йована, але той продовжував, пiдвищивши голос:

– Я вже втрете лiкуюся, Тео. Утрете! Але сьогоднi вже дев'яносто четвертий день, як я в повнiй зав'язцi. Тут, у Женевi, е дуже гарний психолог, який допомагае менi. Я тут буваю раз на три мiсяцi впродовж тижня. І щоранку у мене сеанс.

Тревор мовчки дивився на нього.

– Життя, Тео, така штука! Мрiеш про одне, а виходить зовсiм iнше, – з гiркотою продовжував Йован. – Воно якось само по собi втягнуло i затягнулося. Але зараз я сподiваюся, що вже напевно зав'язав. Допомагала менi одна молода жiнка, чудовий психолог, яка мае здатнiсть гiпнотизувати. Менi ii порадили, коли я майже все втратив. Тодi я вже пiвроку жив сам i був практично на смiтнику. А нинi у мене знову все налагоджуеться.

Тревор вирiшив помiняти тему розмови, вiн вiдчував, наскiльки важко Йовановi говорити про це, йому й самому стало нiяково.

– Йоване, а пам'ятаеш, як ми з тобою на гiпноз ходили, коли до нас у мiсто приiжджав якийсь гастролер-гiпнотизер? Пам'ятаеш, вiн нас тодi начебто тiльки одних не змiг загiпнотизувати, i нас виставили з клубу? – Тревор усмiхнувся i продовжив: – Вiдтодi я впевнений, що у мене стiйкий iмунiтет на гiпноз та iншi навiювання.

– Треворе, ти не розумiеш, у неi колосальнi здiбностi! Та й зовнi… – Йован пiдморгнув Треворовi i продовжив: – Якщо хочеш, познайомлю. Дiвчина просто видатна в усiх сенсах. У мене завтра вранцi вiдбудеться останнiй сеанс. До речi, вона дуже ефектна i самотня.

Останне слово Йован вимовив змовницьким тоном i знову пiдморгнув Треворовi.

«Справжнiй гiпнотизер, – мiркував Тревор, – ефектна дiвчина, хороший психолог. Чи не забагато епiтетiв для однiеi людини?»

– А як твоя робота? Як я пам'ятаю, ти колись мрiяв пов'язати свое життя з полiтикою, – знову спробував змiнити тему розмови Тревор, а потiм, нiби щось згадавши, продовжив: – Ти ж, здаеться, у Москвi МДІМВ закiнчив?

– Так, – ствердно кивнув Йован, – до речi, з вiдзнакою! У тебе чудова пам'ять, друже. Пiсля закiнчення унiверситету працював, потiм одружився, потiм – двое дiток i невелика юридична контора в центрi Праги. Спокiйне розмiрене життя дещо розслабило мене, i я ледь не втратив усе. Але сподiваюся, усе це вже в минулому.

– Так, Йоване, життя коригуе нашi плани. Інодi здаеться, що ми простi спостерiгачi за тим, як усе тече i проходить повз нас. То ти кажеш, що завтра iдеш? О котрiй?

– Вiд'iжджаемо потягом в обiд одразу пiсля сеансу. Вiдпочили, пiдлiкувалися i доста, труба кличе. Завтра в цей час я вже буду в Празi, але ти не хвилюйся, ми завтра з тобою ще поспiлкуемося. Головне – ми знайшли один одного! – вiдповiв Йован, поплескавши по-дружньому Тревора по плечу.

– Так, я теж дуже радий цьому. Це, справдi, дуже дивно, що ми ось так несподiвано…

– У тебе в Женевi ще справи? – запитав Йован.– Ти тут сам чи з дамою серця?

– Нi, Йоване, зi справами цього року вже покiнчено. Я тут тiльки вiдпочиваю. До речi, у нас е привiд випити хорошого брендi, – Тревор кивнув у бiк центру. – Ходiмо, я знаю тут одне чудове мiсце. Можливо, не вип'еш, то хоч подивишся i порадiеш за товариша.

– Нi-нi, Тео, – запротестував Йован, – я б iз задоволенням, але у мене режим. Через пiвгодини я вже маю бути в лiжку. І бажано натщесерце.

– Раз мусиш бути в лiжку, то йди, – усмiхнувся Тревор. – А я ще хочу потусити трохи. От подобаеться менi цивiлiзацiя! А то щось останнiм часом усе одно нормально заснути не можу, мучить безсоння.

– Ось тобi ще одна причина поговорити з гарним психологом, – зрадiв Йован. – Тобi просто потрiбне перезавантаження мозку. Навiть пiсля одного ii сеансу спатимеш, як немовля. Що ти втрачаеш? Година релаксацii, i одразу вiдчуеш полегшення.

– О’кей, Йоване, – трохи помiркувавши, вiдповiв Тревор. – Нехай. Усе одно час е. Завтра сходимо до неi. Коли там у тебе сеанс?

– Дивись, у мене розпочинаеться о дев'ятiй, триватиме хвилин сорок, не бiльше. Я з нею домовлюся на десяту i там на тебе чекатиму. Добре?

– Добре, – погодився Тревор i, прощаючись, обiйняв друга, – подивимося на твою «ефектну дiвчину». До речi, Йоване, як ii звати?

– Аманда. Їi звати Аманда.

Прощаючись, друзi домовилися зустрiтися наступного дня вранцi на Rou du Cendrier 19.

Роздiл 4

Прага, Чехiя. (Роберт)

16.12.2011. 17:15

Кажете «Інсомвiта[11 - Insomvita (вiд лат. in- – «в-», «по-», лат. somnum – «сон», лат. vitae – «життя») – життя в сновидiннi.]»,? «Життя у сновиддi»? Так-так… Цiкаво… Дуже цiкаво… Кхе-кхе… «Інсомвiта»… Самi намудрували чи хтось напоумив? – чоловiк рокiв шiстдесяти у бiлому халатi i з тоненькою сивою борiдкою оглядав Роберта. Вiн замовк i пильно з напiвпосмiшкою, не приховуючи недовiру, подивився Робертовi у вiчi. – Пане Роберт, якщо все, про що ви тут говорите, е правдою i в цьому немае нi крихти брехнi, то ви унiкальна особистiсть, ви справжня знахiдка для психiатра!

На лiкаря-психiатра доктор Олександр Фрiдман зовсiм не був схожий. У розумiннi Роберта психiатр – це серйозний огрядний чоловiк у дорогому костюмi з музичними, охайними руками пiанiста, з високим чолом та обов'язковою акуратною широкою бородою вiд бакенбард.

Але перед Робертом сидiв невисокий, худий лiтнiй чоловiк з невеликою, ретельно пiдстриженою сивою борiдкою i короткими вусами. Обличчя, зрешечене павутинкою тоненьких зморщок, було дуже доглянутим, якимось мiнiатюрним та жiночним. Його сиве волосся ретельно пiдстрижене i гладенько зачесане назад.

Рухи лiкаря швидкi, майже блискавичнi. Коли вiн говорив, а говорив вiн дуже швидко, то сильно жестикулював. Водночас дикцiя його була правильна, кожне слово вiн вимовляв дуже чiтко.

Психiатр послiдовно здiйснював свiй ритуал: вiд очей вiн перейшов до язика i гортанi, пом’яв кистi рук i легенько постукав по колiнах гумовим молоточком.

– Нiяких вiдхилень! Антидепресанти приймаете? На мiгрень страждаете?