ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

У той день усi весело святкували iменини Тревора. Святкування закiнчилося вечiрньою прогулянкою на човнi-гондолi каналами Бангкока.

Човен був довгий i вузький. У ньому могло вмiститися лише кiлька осiб. Зверху була натягнута жовта тканина, що захищала пасажирiв вiд сонця. Для зручностi одна гасова лампа знаходилася всерединi пiд навiсом, а попереду на довгiй палицi висiла iнша, яка свiтила гондолi шлях уперед по каналу.

Час наближався до опiвночi, але повертатися додому в задуху готелю нiкому не хотiлося. На човнi запалили ще лампи, i всерединi зав'язалася невимушена розмова. Тревор примостився на днi човна бiля батька, i його вже зморив сон. Йому марилося, що вiн пливе на великому пiратському кораблi по хвилях бурхливого океану. Бризки води, що випадково потрапляли на його обличчя, тiльки пiдсилювали намарену реальнiсть фантастичноi картини. Увi снi вiн усмiхався. Тревор згадував день, що минув, з усiею повнотою веселощiв, подарункiв та iгор.

У тривалi вiдрядження колеги батька зазвичай подорожували з сiм'ями, тому друзiв у Тревора не бракувало. Але в цей день уся увага була прикута тiльки до нього. Йому дарували солодощi та подарунки, упакованi в яскравi коробки. Батько зробив найрозкiшнiший подарунок – конструктор зменшеноi копii величезного бiлого лiтака. На кольоровому зображеннi коробки цей лiтак виглядав надзвичайно, i Тревор не мiг дочекатися тiеi митi, коли вiдкриють коробку i вiн зможе почати збирати деталi.

Але пiсля святкування батьки вирiшили провести залишок часу, мандруючи на гондолi каналами Бангкока. І ось зараз вiн мiцно притискав коробку конструктора до грудей, притулившись до батька, i втихомирено засинав.

Тревор чув невимушенi розмови батькiв, плескiт човна i води, вiдчував запах водоростей i смаженого рису, як раптом усе миттево зникло i вiн, немов у казцi, перенiсся на дах якоiсь стодоли. Зразу довкола якось усе стихло, але картинка була дуже реалiстичною, чiткою й яскравою. Дах стодоли був укритий червоною вiд iржi бляхою. Тревор сидiв босонiж навпочiпки i дивився на хмари.

Вiд несподiванки такого перемiщення Тревор звiвся на ноги i почав оглядатися. Поруч iз ним сидiв зовсiм незнайомий йому хлопчик i про щось белькотiв незнайомою мовою. Тревор з неприхованим острахом та подивом дивився на цього хлопчика, намагаючись зрозумiти, хто це, i що з ним вiдбуваеться.

Неподалiк од стодоли, куди його занесло, стояв старий довгий будинок, укритий червоною черепицею, що вже позеленiла вiд часу. У деяких мiсцях на стiнах будинку було видно трiщини, у дворi бiгали кури, а бiля дерев'яного паркану спав великий собака на ланцюгу зi скуйовдженою довгою шерстю.

З даху стодоли вiдкривався краевид на сiльськi городи, невеликi будинки з червоними дахами i далi в перспективi – на гори, густо вкритi, наче килимом, зеленими лiсами. Було дуже спекотно i пахло гарячим бiтумом, як на будiвельному майданчику у батька.

Пiсля гамiрливого Бангкока тут немов усе зупинилося. Не вiдчувалося навiть непомiтного пориву вiтру, повна тиша пiдкреслювала спокiй навколишньоi мiсцевостi.

«Де човен, де мама? Куди все подiлося?» – з жахом запитував себе Тревор i все нiяк не мiг збагнути, як вiн тут опинився i що, урештi-решт, трапилося.

Тревор звернув увагу на свiй одяг.

Синi напiвшерстянi спортивнi штани з вшитою по центру вертикальною стрiлкою та з дивними вiдтягненими колiнами. Бiла майка з вишитою внизу чорними нитками буквою «Р». І майка, i штани були, немов з чужого плеча, не за розмiром великими.

Усе навколо було до божевiлля реалiстичне. І це дуже налякало Тревора. Вiн спробував щипнути себе, але це не допомогло. Тревор заплющив очi, затамувавши подих, i сильно стиснув кулаки. Потiм обережно розплющив спершу одне око, потiм iнше, але видiння не полишало його – все та ж стодола, червоний дах i цей незнайомий хлопчик.

Тревор вирiшив якнайшвидше покинути це мiсце i зробив крок.

Розпечена сонцем жерсть даху умить обпекла п'яти. Вiд рiзкого болю вiн здригнувся i… розплющив очi.

– Заберiть керосинку! – Тревор почув батькiв оклик. Той схопив у руки гасову лампу i передав ii на нiс гондоли.

Тревор прокинувся вiд болю, бо голою п'ятою пiд час сну торкнувся скляноi колби гасовоi лампи, i та впала на дно човна, ледь не розбившись.

– Ти обпiкся? – спитала мати, оглядаючи п'яту. – Слава Богу, усе обiйшлося. Усiх нас налякав. Прокидайся, сонечко, нам ось-ось виходити.

Це незвичайне сновидiння, це дивне перемiщення не давало йому спокою, але наступного дня трапилося те, що надовго змусило його забути про все.

Саме наступного дня пiсля цiеi подii трапилася трагедiя. Автомобiль, в якому iхав вiн разом iз батьками, потрапив в автотрощу, батьки загинули, а вiн понад мiсяць знаходився мiж життям i смертю.

Пiзнiше, уже пiсля трагедii, це дивне перемiщення i моторошне вiдчуття реальностi, що довго не давало йому спокою, вiн почав сприймати як щось на кшталт знамення прийдешньоi трагедii, як попередження, яке вiн, на жаль, не зрозумiв i не змiг завчасно всiх попередити. Вiн довго вiдчував провину за те, що тодi не розповiв про сновидiння батькам. Можливо, вони б у ньому побачили знамення i тiеi страшноi автотрощi можна було б уникнути. Почуття провини надовго оселилося в серцi Тревора.

Згодом страхи зникли, трагiчнi спогади були замiненi враженнями прожитих днiв, а все пережите пiд час автотрощi якось само собою стерлося з пам'ятi хлопчика.

І ось зараз Тревора дуже здивувало просте запитання про сновидiння i змусило його замислитися та подумки повернутися в той далекий час. Адже, власне, з моменту трощi вiн перестав бачити сновидiння взагалi. Тревор, як зазвичай, лягав спати, а прокинувшись, нiчого не пам'ятав. Вiн не мiг сказати, снилося йому що-небудь чи нi. Зрештою, вiн не пам'ятав своi сни, як то зазвичай бувае у багатьох людей пiсля виснажливого дня.

Спочатку вiн не звертав на це нiякоi уваги. Але потiм, подорослiшавши, рокiв з двадцяти, зрозумiв, що снiв, справдi, не бачить. Але для нього це було природно.

– Знаете, Амандо, менi сни не сняться вже дуже давно. Взагалi. Здаеться, що вiд самого дитинства, – вiдповiв Тревор i, подумавши, нiби згадавши щось дуже важливе, вигукнув: – Кольоровi! Певно, кольоровi! Це було дуже давно. Але те, що сни були кольоровими, я пам'ятаю напевно.

Аманда здивовано подивилася на Тревора i вимовила:

– Це неможливо, щоб сни взагалi не снилися. Навiть слiпi вiд народження люди бачать сновидiння, хоча конкретно зоровi образи присутнi рiдко, бо зазвичай задiянi iншi вiдчуття. Можливо, ви iх просто не пам'ятаете?

– Нi, Амандо. Я точно не бачу снiв. Я спробував зараз що-небудь згадати, але зi спогадiв сплив тiльки один епiзод i все. Сон з мого дитинства. Навiть важко сказати, що то було. Навряд чи це був повноцiнний сон. Але, окрiм нього, я нiчого згадати не можу.

Тревор подивився на Аманду i раптом зрозумiв, що його це теж дещо здивувало. Начебто сни мають снитися всiм, а у нього наразi щось не так. Ранiше це його нiколи не турбувало. Ранковий стан людини, що прокинулася, у нього був, як i в iнших людей, якi пiсля пробудження нiяк не можуть згадати свое сновидiння i навiть не обмiрковують це. Але якщо iншi люди згодом iнодi могли згадати свiй сон, то Тревор навiть не думав про це. І зараз вiн не хотiв розповiдати Амандi про трагедiю, що сталася з його родиною у минулому.

– Добре, спробуймо з'ясувати причину цього дивного явища. Розумiете, сновидiння потрiбнi людинi, щоб розслабити мозок вiд вражень реальностi. Сон – це розвантажувальна, захисна програма для нього, – сказала, усмiхнувшись, Аманда i запустила метроном. – Хоча увi снi з людиною вiдбуваються подii, якi на певний час залишають у ii пам'ятi, у серцi незабутне враження, але все це лишень сновидiння, створене для захисту мозку вiд перевантажень. Надалi все може забутися.

Кiмната наповнилася механiчним звуком годинникового маятника. Але, незважаючи на монотонну однорiднiсть ритму, звук був дуже приемний на слух, i через деякий час склалося враження, що метроном пульсуе разом iз серцевим м'язом Тревора.

– Ну що, Треворе, розпочнiмо. Лягайте он на ту кушетку, – запропонувала Аманда.

Тревор почувався трохи скуто, але йому самому було цiкаво слухати Аманду i вiн слухняно пiдiйшов до кушетки.

– Інодi людям здаеться, що сновидiння не було, що iм нiчого не снилося, хоча, насправдi, сни сняться щоночi, – продовжувала Аманда, – просто коли ми прокидаемося, то забуваемо не тiльки сон, а й сам факт його наявностi. Усе тому, що надто вже складний людський мозок i занадто мало ми про нього знаемо. Зараз разом iз вами ми спробуемо все це збагнути. А заодно я трохи попрацюю i з вашим безсонням.

Тревор лiг, як сказала Аманда, i почав спостерiгати за нею. Вiн не вiрив, що ось так завиграшки людина, яка вважае себе гiпнотизером або психологом, може змусити iншу людину заснути, i потiм пiд впливом гiпнозу та почне здiйснювати будь-якi дii, говорити щось навiюване або згадувати щось iз минулого. Вiн завжди вважав це шарлатанством чистоi води. А тi одиницi, якi могли, зрештою, щось навiяти людинi, користуючись ii довiрливiстю, були, на переконання Тревора, просто талановитими шахраями.

Аманда взяла невеличку подушку i пiдклала Треворовi пiд голову, а сама присунула до кушетки стiлець, сiла й увiмкнула диктофон.

– Розслабтеся, Треворе. Заплющте очi й уважно слухайте, що я вам говоритиму.

Пiсля невимушеноi паузи Аманда повiльно продовжила рiвним голосом:

– Ви вiдчуваете тиск подушки на вашу голову, на вашу потилицю i на вашi плечi. Ви вiдчуваете кушетку пiд усiею вашою спиною. Тепер звертаете увагу на своi стегна i вiдчуваете, що кушетка пiдтримуе все ваше тiло. Ви дуже, дуже розслабленi, як нiби ваше тiло занурилося у м’який диван… занурилося туди цiлком.

Тревор слухав ii приемний низький голос i звук метронома, що вiдбивав рiвномiрний ритм.

– Уявiть собi, що ви вдома або в iншому затишному мiсцi, де найкраще заснути. Можливо, це берег моря або лiс, або прохолодна волога лука бiля рiчки спекотного лiтнього дня.

Тревор раптом знову згадав той вечiр на каналi в Бангкоку. Вiн лежить на днi гондоли, i тiльки десь там, угорi, над ним чуеться чийсь голос, який усе тихiшае й тихiшае, супроводжуючи його у свiт марення.

– Ви дихаете не часто, але глибоко. Ваше тiло м'яке i розслаблене… Ви дуже спокiйнi, дуже, дуже розслабленi… Усе ваше тiло розслаблене… А тепер можна засинати… Спiть, спiть спокiйно, глибоко, спокiйно i глибоко спiть… Ви засинаете все глибше, глибше i глибше. Спiть i слухайте мiй голос, – голос Аманди лунав усе тихiше й тихiше, а потiм став вiддалятися все далi i далi, аж поки не зник зовсiм…

Тревор отямився вiд голосу Аманди. У кiмнатi було все так само, як i декiлька хвилин тому, рiвномiрно вiдбивав такт метроном.

– Прокиньтеся! – владно наказала вона, i Тревор розплющив очi.

У поглядi Аманди вiдчувалися тривога i збентеженiсть.

– Ну що? Вам удалося покопирсатися в моiй головi? – спробував пожартувати Тревор.

– Що вам снилося? Ви бачили сновидiння? – замiсть вiдповiдi запитала вона.

– Амандо, я ж вам казав, що сни менi нiколи не сняться i я… – Тревор зiтхнув i спробував ще щось сказати, але Аманда рiшуче перебила його.