ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

– Ну що ж, я дуже чекаю на тебе завтра об одинадцятiй тридцять в офiсi, там i поспiлкуемося. А поки вiдпочивай. Завтра в аеропорту тебе зустрiне Йован, – i Роланд поклав слухавку.

Лiтак вiдлiтав рано-вранцi, а Хлоя так i не взяла слухавку. Вiн подивився на годинник i ще раз зателефонував. На тому кiнцi – знову автовiдповiдач.

Годинник показував о пiв на другу ночi.

«Вилiт з Лондона о сьомiй годинi п'ятнадцять хвилин, – розмiрковував Роберт, – три години льоту. Ще кiлька годинок i вдома, а там подивимося. Добре, що Йован зустрiчатиме».

Роберт повнiстю i беззастережно довiряв Йовановi.

Вони дружили вiд самого дитинства, разом вступили до Карлового унiверситету i планували стати адвокатами. Але Йован завалив вступнi тести, що, втiм, не завадило йому одразу ж вступити до Полiцейськоi академii Чеськоi республiки i, закiнчивши ii з вiдзнакою, вступити на службу до полiцii Праги молодшим детективом.

У полiцii Йован працював майже п’ятнадцять рокiв i вiд простого iнспектора вiддiлу кримiнальних справ дослужився до полковника на посадi старшого радника. Але пiд час корупцiйного скандалу, що розгорiвся в урядi Станiслава Гросса, який до свого прем'ерства очолював Мiнiстерство внутрiшнiх справ Чеськоi республiки i був близьким товаришем та безпосереднiм керiвником Йована, вiн подав у вiдставку, зневiрившись у порядностi свого друга i керiвника. А чотири роки тому за активноi участi Роберта в долi свого товариша вiн очолив службу безпеки компанii.

Йован був невисокого зросту, кремезний, голомозий, з ретельно пiдстриженими довгими вусиками.

У своi трохи за сорок Йован був дуже приемною й усмiхненою людиною. Хто його не знае, нiколи б не запiдозрив, що вiн очолюе службу безпеки компанii, а колись обiймав високу посаду в полiцii. Його зовнiшнiсть видавала веселу, доброзичливу i незлостиву людину. Вiн якось казав Робертовi: «Є два типи полiцейських: хороший i поганий. Так ось я – вiкарiй хорошого полiцейського». У компанii його називали «наш Пуаро», i це було, насправдi, так. Крiм того, що вiн у минулому справжнiй детектив, вiн був душею будь-якоi компанii, завжди вiдзначався дотепнiстю, сипав жартами i розповiдав рiзнi цiкавинки з життя полiцейських.

За весь час роботи вiн нi з ким не мав жодного конфлiкту, нiколи не пiдвищував голос на своiх пiдлеглих, його нiхто нiколи не бачив у поганому настроi.

Особисте життя вiн ховав за сiмома замками, але всi в компанii знали, що Йован самотнiй, його едина дружина пiшла вiд нього через рiк пiсля весiлля, не витримавши важкого тягаря дружини полiцейського, зокрема його постiйноi вiдсутностi вдома. І тiльки Робертовi було вiдомо, що десь на околицi мiста у Йована е якась молода панi, що з'явилася в його життi зо два роки тому. І Роберт з Хлоею з нетерпiнням очiкували, коли Йован познайомить iх зi своею нареченою. Натомiсть той тiльки вiджартовувався.

У спiлкуваннi з колегами Йован був завжди привiтний, але единою людиною, з ким вiн, справдi, дружив i кому мiг довiритися, був Роберт. Вони, як старi друзi, часто проводили час разом у Роберта вдома або в пабi за келихом пива, яке Йован обожнював. Хлоi подобався цей веселий i життерадiсний чоловiк, i дверi iхнього будинку для нього були завжди вiдкритi.

Роберт лежав у номерi на лiжку i намагався вкотре додзвонитися до Хлоi. Але на тому кiнцi дроту телефон був вiд’еднаний вiд мережi. Коли його почав зморювати сон, Роберт вiдклав слухавку i заплющив очi.

Зненацька вiн вiдчув спершу невелике запаморочення, а потiм – неймовiрну силу, яка притиснула його до лiжка i не давала поворухнутися. Роберт розплющив очi, вiн мiг спостерiгати все навколо, але решта тiла була йому непiдвладна. Якась невiдома сила все мiцнiше i мiцнiше втискала його тiло в лiжко.

Роберт почав задихатися. Вiн спробував напружити м'язи або хоча б закричати, але тiло так само йому не корилося. Раптом усе навколо потемнiло. Роберт опинився в суцiльнiй темрявi, не вiдчуваючи нi свого тiла, нi запахiв, нi звукiв. Вiн немов повис у повiтрi, хоча мозок продовжував конвульсивно шукати можливiсть звiльнитися з цього моторошного полону. Роберт не мiг зрозумiти, що з ним вiдбуваеться, адже свiдомiсть не покидала його. І тут вiн почув рiвномiрний звук, який виходив звiдкись iзсередини його пiдсвiдомостi, поступово заповнюючи весь навколишнiй простiр. За мить уже здавалося, що вiн пульсуе навiть у його венах. Звук вiддалено нагадував роботу маятника годинникового механiзму. Але вiн був чистiшим, рiзкiшим i чiткiшим. Опиратися раптовому зацiпенiнню не було нi сил, нi сенсу. Роберт хаотично намагався зрозумiти, що з ним вiдбуваеться.

І тут вiн чiтко почув жiночий голос…

«Спiть спокiйно, глибоко… Ви занурюетеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше», – чийсь владний голос усе голоснiше i голоснiше лунав у головi Роберта.

Несподiвано вiн усвiдомив, що цей голос звучить iзсередини його сну, i вiн його чуе, незважаючи на те, що пам'яттю i своею сутнiстю все ще знаходиться по цей бiк сновиддя. Це почуття було зовсiм новим для нього, i Роберт не мiг повiрити в реальнiсть того, що трапилося, i прислухався. Навколо лунали голоси. Вiн чiтко чув тiльки жiночий голос. Другий, чоловiчий, вiдгукувався лише луною в його головi, але розiбрати слова чоловiка наразi чомусь було дуже важко, i Роберт вирiшив повнiстю розслабитися i спробувати розiбратися, що ж вiдбуваеться з ним насправдi. Зненацька все почало прояснюватися, i голоси стали цiлком зрозумiлi. На мить Робертовi здалося, що вiн сам бере участь у дiалозi.

Аж раптом вiн усе зрозумiв…

Роздiл 8

З портативного диктофона, що самотньо стояв на столi перед Тревором, доносився м'який голос Аманди:

«Спiть спокiйно, глибоко… Ви занурюетеся в глибокий сон… Глибше… Ще глибше…»

Зробивши невелику паузу, Аманда продовжила:

– Треворе, ви можете говорити, то говорiть. Скiльки вам рокiв?

– Сорок… один… – повiльно i невиразно вiдповiв Тревор.

– Добре… Добре… – розмiрено i рiвно промовила Аманда, – а як вас звуть?

– Тревор, – голос звучав невиразно i ледь чутно.

– Добре, Треворе. Зараз ми повернемося на два днi в минуле. Де ви знаходитеся?

– Женева, – тихо вiдповiв Тревор. – Готель… Великий номер…

– Що ви бачите навколо себе? – запитала Аманда.

– Дiаманти… Сейф… – невиразно промовив Тревор, ледве ворушачи губами.

У цьому мiсцi почулося якесь клацання. Це був дефект плiвки або запис тут було перервано. Та за мить запис вiдновився.

– Добре, Треворе. А зараз ми повернемося до вчорашнього дня. Ранок… – упевнено i твердо вимовила Аманда.

Несподiвано з диктофона почувся чiткий голос Тревора:

– Аманда?! Я нiчого не бачу… Що трапилося? Як вона це зробила? – здивовано запитував голос.

– Треворе, я ввела вас у гiпнотичний сон. Ви пiд впливом мого навiювання, – голос Аманди звучав повiльно i твердо. – Я хочу, щоб ви повернулися у вчорашнiй день…

– Амандо, Амандо, усе о’кей, до бiса вчорашнiй день! Я нiчого не бачу… Я тут… Це сон? Ви – мiй сон? Я так розумiю… – схвильовано вимовив Тревор.

Аманда ввела Тревора в гiпнотичний сон, але вiн чомусь повiвся не так, як поводяться зазвичай пацiенти. Його тiло напружилося, повiки почали пульсувати, i вона вирiшила негайно припинити сеанс.

– Треворе, ви в гiпнотичному снi. Спробуйте заспокоiтися. Усе добре, – голос Аманди був також схвильованим, але залишався твердим. – Я зараз почну вiдлiк, i ви прокинетеся.

– Стоп, Амандо. Зупинися! – запанiкував Тревор. – Не треба! Як вам пояснити?… Це для мене единий шанс iз тисячi! Навiть якщо вiн прокинеться, переконай його ще на один сеанс.

– Хто – прокинеться? – перепитала здивована Аманда. Сеанс вочевидь пiшов не за сценарiем, i треба було щось робити.

– Тревор… Тобто я… Тобто… Менi треба тобi дещо пояснити.

– Добре, Треворе, не хвилюйтеся так. Заспокойтеся, ваше тiло дуже напружене. Так важко утримати контроль. Розслабтеся. – Аманда провела рукою перед очима Тревора. – Що ви бачите перед собою?

– Я ж казав, що нiчого. Нiчогiсiнько не бачу, очi ж заплющенi… Ну ти молодчина! Нам треба негайно спокiйно поспiлкуватися. Я так чiтко тебе чую!

Аманда подивилася на Тревора. Той спокiйно, розслабившись, лежав на кушетцi без жодноi емоцii на обличчi.

Вона була здивована. Тревор iз гiпнотичного сну з нею розмовляв на подив голосно i чiтко. І найголовнiше, здавалося, що вiн не був пiд ii навiюванням. Вiн нiбито сам намагався спiлкуватися, а не тiльки вiдповiдати на запитання, як зазвичай бувае в роботi гiпнотизера з пацiентом.

Вона обмiрковувала ситуацiю, що склалася. В ii практицi психолога таке трапилося вперше.

А тим часом Тревор продовжував:

– Амандо, ми з тобою мусимо розiбратися в тому, що вiдбуваеться зi мною. Або з ним… Коротше, ми маемо розiбратися i з’ясувати, хто е хто.

Аманда чула й дивувалася. Їi очi були широко розплющенi, i вона не розумiла, що вiдбуваеться.