ІНСОМВІТА. Психологічний трилер з елементами детективу

– Так, Роберте, дзеркальне вiдображення! Палiндром. До речi, а як ви вiдчуваете час? Вiн синхронний?

– Здебiльшого вiн майже збiгаеться. Там життя тече строго за правилами, навiть якщо тут я два днi не посплю. Але зазвичай у сновидiннi я нiби повертаюся на останню вихiдну позицiю. Інодi немов вливаюся в процес, але при цьому моя пам'ять миттево наповнюеться iнформацiею. Це я вже потiм розумiю, що так було, коли прокинусь.

– Значить, бувають моменти з того життя, якi ви не можете згадати?

– Так само, як i в цьому життi, лiкарю. Усi вiдчуття iдентичнi, – вiдповiв Роберт. – Зазвичай, коли я засинаю, я потрапляю саме в той момент, який ранiше був перерваний, немов вiдпускаю на вiдеомагнiтофонi натиснуту клавiшу паузи. Ну, крiм останнього випадку з Амандою. Там було по-iншому.

Доктор Фрiдман дивився на Роберта i щось обмiрковував. Його мучили сумнiви, i вiн немов намагався сам собi пояснити, що вiдбуваеться, перебираючи в головi всi знайомi йому випадки роздвоення особистостi, порiвнюючи iх з цим незрозумiлим станом свого нового пацiента. Пiсля тривалого мовчання, схрестивши руки на грудях, зiтхаючи, лiкар вимовив:

– Розумiете, Роберте, ваш стан, навiть беручи до уваги вашi фантазii про нiчнi подорожi у сновидiннях, не викликае у мене занепокоення, це цiлком вiдповiдае психiчним вiдхиленням у межах загальноприйнятих норм. Але мене турбуе ось що… – лiкар зробив паузу й уважно подивився на Роберта. – Вашi суiцидальнi намiри, що я вважаю наслiдком депресii, але, як я зрозумiв, ви з нею самостiйно намагаетеся боротися. І це дуже правильне рiшення. Адже пасивне перебування в депресii подiбне до того, як сидiти на березi рiчки в очiкуваннi, коли повз вас пропливе труп вашого ворога. Мене тiшить у цiй ситуацii те, що ви не чекаете, а намагаетеся самi знайти вихiд з неi, шукаете шляхи, аналiзуете.

– Ви не зовсiм мене зрозумiли, лiкарю. Думки про самогубство у мене виникають не через безвихiдь, i вони не е наслiдком якоiсь депресii. Мое життя тут, поза сновидiнням, мене повнiстю влаштовуе. У мене пристойна робота, кар'ера, кохана дiвчина. Але… – Роберт замовк i, зiтхнувши, приречено промовив: – Менi iнодi здаеться, що це все не справжне, не реальне. Я довго розмiрковував над цим, порiвнюючи цей свiт i той. А що, як це все – просто чийсь сон? Що якщо i я, i ви, i весь цей свiт – мое сновидiння, моя уява i не бiльше? І ось у цьому випадку самогубство виступае кардинальним способом вирiшення питання. Розумiете?

– Тобто ви вважаете, що, вбиваючи себе в цьому життi, ви просто прокинетеся в тому, нiби увi снi? Я правильно вас зрозумiв? – спитав лiкар i, не чекаючи вiдповiдi, продовжив: – Коли так, то дивiться, якщо ми з вами, як ви вважаете, знаходимося зараз увi снi, то що завадить вам знову повернутися сюди наступного разу? Це ж сон, сновиддя! І якщо навiть припустити, що ви маете рацiю i цей свiт – ваше сновидiння, чи впевненi ви, що не вбивали себе ранiше в цьому життi, яке ви тiльки-но назвали сновидiнням?

– Це тiльки мое припущення. А що стосуеться самогубства, то я, напевно, мав би пам'ятати це. Я ж пам'ятаю все те, що вiдбувалося зi мною вчора, мiсяць чи кiлька рокiв тому. Я пам'ятаю все вiд самого дитинства.

– Напевно, мав би… – обмiрковуючи ситуацiю, байдуже вимовив лiкар, а потiм подивився на Роберта i серйозно продовжив: – Припустiмо, що цей свiт – ваше сновидiння. Тодi що може перешкодити мозку сплячого Тревора моделювати нереальнi деталi вашого життя так, щоб ви iх брали як данiсть, незаперечний факт, бо вони вживленi тут у вашу пам'ять. Розумiете абсурд ситуацii? До речi, як давно ви почали думати про самогубство?

– Рокiв п'ять-шiсть. Одразу пiсля того, як я, зрештою, зрозумiв, що не знаходжу виходу i пояснення ситуацii, що склалася. Я часто обмiрковував це i чiтко пам'ятаю, коли пiдходив дуже близько до межi, але так i не зумiв зробити останнього кроку.

Роберт замовк. Лiкар продовжував уважно дивитися йому у вiчi, щось обмiрковуючи. У кабiнетi на деякий час знову запанувала тиша. В очах лiкаря вгадувався сумнiв разом iз зацiкавленiстю. Порушивши мовчання, вiн пiдсумував:

– Отже, голубчику, я вiзьму вас до себе. Завтра вихiдний, i тому сеанс ми проведемо у мене вдома в моему кабiнетi. Медикаментозна терапiя тут не допоможе. Ми покопаемося у вашому мозку, у вашiй свiдомостi. Усе почнемо спочатку. Як психотерапiю ми, справдi, застосуемо клiнiчний гiпноз, як i казала ваша Аманда. Але спочатку я прошу вас згадати ще бiльше деталей i розповiсти менi. Я чекатиму вас завтра ось за цiею адресою.

Лiкар акуратним, калiграфiчним почерком, не властивим людям його професii, написав на вiзитiвцi свою домашню адресу i вручив ii Робертовi.

– Не тягнутимемо з iнтригою. Я чекатиму вас завтра о десятiй годинi ранку. Так, i передайте Амандi вiд мене полум'яний привiт.

Лiкар спровадив Роберта до виходу i бiля самих дверей раптом пильно позирнув йому у вiчi i холодним голосом вимовив:

– Я вам не вiрю, шановний. Не вiрю нi на секунду жодному вашому слову. І вам доведеться дуже сильно постаратися, щоб переконати мене в протилежному. Але я заiнтригований, аж надто неймовiрна ваша брехня. Настiльки неймовiрна, наскiльки неймовiрною може бути тiльки сама правда.

Роздiл 5

Татри

24.12.2011. 03:23

Роберт стояв над урвищем i мовчки слухав розмiрений шум рiчки. Вiн спостерiгав, як через великi валуни пробивалися чорнi потоки води, i згадував. У головi спливали фрагменти його дитинства й юностi. То з'являлися, то зникали чиiсь обличчя, рiднi, близькi чи просто знайомi. Однi усмiхалися, iншi дивилися з докором. А вода все мчала i мчала швидким потоком, кружляла у вирах, ревiла вiд безпорадностi перемогти вкритi снiгом пласкi кам'янi валуни, якi перетинали iй шлях до волi.

Але Роберт нiчого цього не помiчав. У думках вiн був далеко вiд цiеi рiчки i вiд цього заснiженого мiсця.

Хто вiн? Тревор зi сновидiнь, до якого вiн прирiс i думками, i спогадами, i, здаеться, навiть тiлом, чи Роберт, що, безумовно, було ближче i реально вiдчутнiше ще кiлька днiв тому, але не зараз. Цiеi митi спогади змiшалися, у головi все вирувало i клекотiло, як унизу бiля пiднiжжя скелi. В один i той же час спогади життя Тревора i реальностi змiшалися i короткими кадрами малювали прожитi образи i сцени. Раптом пам'ять Роберта повернула його в той перший день, коли все сталося вперше. Усе нiби зупинилося, стихло i спогад давно пережитого стану обволiк Роберта теплом i тужливим почуттям чогось давно забутого i втраченого.

***

…Нiч. Рiздво. Дитяча кiмната. Посеред кiмнати великий стiл, на якому стоiть прикрашена невеличка ялинка. Золотi та срiбнi нитки дощику з фольги спадали вiд верхiвки по гiлках до самого низу. Круглi кульки з вати, що нагадували великi снiжнi пластiвцi, прикрашали гострi гiлочки новорiчного дерева.

Ялинка сяяла гiрляндами у виглядi бiлих снiжинок i рiзноманiтних iграшок у формi космiчних об'ектiв. Усерединi гiрлянд рiзними кольорами свiтилися лампочки. Вiд цього свiтла на стелi з'являлися фантастичнi вiдблиски, що надавало святу ще бiльшоi казковостi.

Пiд ялинкою – кiлька помаранч i бiлий Дiд Мороз iз пап’е-маше з посохом i червоним лантухом для подарункiв на плечах, який з року в рiк з'являвся пiд кожною новою ялинкою зi староi пожовклоi картонноi коробки, де його зберiгали разом iз iграшками, гiрляндами, кульками, пожовклою вiд часу ватою i довгими нитками дощу з рiзнокольоровоi фольги.

Запах свiжоi смереки заповнював усю кiмнату, а з кухнi доносився аромат ванiлi i свiжоi випiчки.

Роберт не розумiв, чому вiн прокинувся. Вiн просто дивився сонними очима на ялинку, що виблискувала вогнями. Десь далеко на вулицi лунали дзвiночки, грав акордеон i долинали рiздвянi колядки.

Рiздво було в самому розпалi. Люди, переодягненi в костюми героiв рiздвяного вертепу, просто на заснiженiй вулицi розiгрували спектакль. Вони були одягненi у шкiряний, вивернутий хутром назовнi одяг, пiдперезанi ременями на поясi i хрест-на-хрест на грудях, на ногах – грубi штани, заправленi у валянки, на ременi начепленi залiзнi дзвiночки – великi i маленькi. Пiд час бiгу i тупцювання на мiсцi вони видавали рiзнi за тоном, глибиною i тривалiстю звуки. Грубо зробленi чорнi маски з прорiзами для очей закривали обличчя, на голови надягнутi чорнi тюрбани з червоними стрiчками, а в руках – дерев'янi кривi палицi-ключки або мiтли. Розмовляти iм за традицiею було заборонено, вони тiльки гарчали i гавкали, як собаки, лякаючи перехожих i розважаючи дiтей. Іншi учасники вертепу – колядники – були одягненi в гуцульськi костюми – киптари, сардаки чи козячi кожушки. Вони несли попереду велику зiрку на довгiй жердинi i спiвали рiздвянi колядки.

Театральнi дiйства влаштовувалися майже бiля кожного двору. Четверо дякiв несли зменшену копiю сiльськоi церкви i скриню для пожертвувань з одного двору до iншого. Господарi дворiв, послухавши колядки i псалми, обдаровували колядникiв i робили пожертви на церкву.

Навколо лунали смiх i веселощi. Колядки звучали повсюдно. Незважаючи на холод, гармонiсти грали голими пальцями по клавiшах i кнопках гармонiки, акомпануючи колядникам. Затихало все те тiльки пiд ранок i ближче до вечора наступного дня все розпочиналося спочатку. І так усi три зимових днi Рiздва.

На вулицях Гаршфольво, невеликого села на околицях курортного мiстечка Сольви, що загубилося мiж гiр, де жила сiм'я Роберта, було темно. Але завдяки рясному снiгу, що випав пiд самий Новий рiк, i яскравому свiтлу зiрок усе навколо було яскравим i чарiвним.

Будинки вздовж вулицi щiльно притискалися один до одного вузькими дворами. З усiх вiкон рiзнокольоровими вогнями виблискували прикрашенi iграшками i гiрляндами новорiчнi ялинки.

Очi самi по собi заплющувалися вiд утоми, сон долав Роберта i намагався повнiстю зламати його волю i змусити пiдкоритися п'янкому духу Морфея. Засинати завжди було приемно i солодко.

Роберт опустив голову на м'яку подушку i поринув у мрii, якi непомiтно перейшли у сновидiння.

– Скiльки можна спати? Галло! Треворе, пiдйом!

Чийсь бадьорий жiночий голос доносився з кухнi разом iз дзвоном склянок, тарiлок, ложок i виделок, якi жiнка розставляла на столi для снiданку.

– Пiдйом, Треворе!

Роберт розплющив очi тiльки пiсля того, як той хтось скинув з нього ковдру.

– Тiтонько, дай поспати ще трiшечки. Ще п'ять хвилин, – сонно простогнав вiн i спробував схопити ковдру, але вона сповзла на пiдлогу.

Роберт неохоче потягнувся рукою до пiдлоги, але з першоi спроби дiстати ковдру йому не вдалося, довелося навiть трохи пiдвестися. І саме цiеi митi сталося щось неймовiрне, вiн нiби потрапив в якесь казкове задзеркалля. Посеред величезноi кiмнати з високими стелями стояла неймовiрноi краси велика зелена ялинка. Вона була розкiшно одягнена в рiзнокольоровi кулi, фiгурки звiрiв, яскравi гiрлянди, а зверху гiлки були прикрашенi великими золотистими, червоними i жовтими бантами. На шпилi ялинки красувалася промениста червона зiрка. Ялинка грала всiма барвами веселки. Великi кулi червоного i синього кольорiв, кулi поменше бiлого i зеленого кольорiв, цукерки, загорнутi в бiлi серветки i пiдвiшенi до гiлок рiзнобарвними нитками, – усе це створювало ореол чогось чарiвного i неземного.

Роберт не мiг вiдвести здивованого та захопленого погляду вiд ялинки. Таку велику, пишну, красиву й ошатну новорiчну ялинку вiн бачив уперше у своему життi.

Роберт не мiг зрозумiти, чи все це насправдi. Вiн озирнувся i на свiй подив зрозумiв, що знаходиться в зовсiм iншiй, багато прибранiй, чужiй кiмнатi. Ця кiмната була свiтла, простора. Стiни пофарбованi в яскравий жовтий колiр, а стеля – у блакитний з маленькими майстерно намальованими зiрочками. Уздовж стiн стояли новi меблi, на вiдкритих поличках яких красувалася безлiч рiзних книг, як у бiблiотецi.

З iншого боку кiмнати стояло чорне, лакове, з вiдкритим клапом i бiлими клавiшами пiанiно. І iграшки – десятки, напевно, навiть сотнi рiзноманiтних iграшок. Очi розбiгалися вiд iх кiлькостi. Маленькi i великi рiзнокольоровi автомобiлi, два справжнiх шкiряних м'ячi – футбольний i навiть для баскетболу. А найголовнiше – величезна залiзниця, яка вилася навколо ялинки по пiдлозi майже по всьому периметру кiмнати, з тунелями, свiтлофорами, мостами та iншими неймовiрними деталями, про якi Роберт навiть мрiяти не мiг. А над його лiжком на невидимих нитках висiла модель справжнього лiтака. Усе це було просто вкрай красиво i неймовiрно недоступно.

Роберт сидiв на лiжку з широко розплющеними очима, повними подиву i захоплення. Таке яскраве сновидiння вiн бачив уперше в життi, i залишати цю казку йому зовсiм не хотiлося. Роберт мрiйливо заплющив очi…

– Робере, пiдйом! Скiльки можна тебе кликати?! – з кухнi мама вимагала послуху i, пiдiйшовши до лiжка Роберта, смикнула його за плече.

Роберт розплющив очi i пiдвiвся. Кiмната знову стала колишньою. На столi посеред кiмнати стояла невелика новорiчна ялинка. Яскравi фарби зникли, i разом з ними зникли i всi iграшки. На стiнi бiля лiжка Роберта висiла сторiнка журналу для автомобiлiстiв з фотографiею нового автомобiля. Розворот до стiнки було приклеено синiм пластилiном за всi чотири кутки аркуша.

На кухнi гучно поралася мати.

Сидячи на лiжку, Роберт намагався зрозумiти, що з ним тiльки що трапилося. І раптом вiн збагнув, що його так сильно вразило i схвилювало. Увi снi та жiнка кликала його на iм'я Тревор, i для нього в той момент це було буденно i не викликало нiякого подиву чи чогось подiбного, хоча це iм'я вiн нiколи у своему життi не чув. Чому Тревор? Де вiн був тiльки що? Що це було за сновиддя таке неймовiрно реальне, яскраве i нi з чим не зрiвнянне? І чому – тiтка?