Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Люлька з червоного дерева. Новели, оповiдання та оповiдки 1976-2016 рр.
Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #8
Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письмен-ник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близь-ко двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii. Вiн не обмежуеться лише зображенням тих чи iнших подiй минулого, а накреслюе багато проблем, якi хвилюють наших сучасникiв.

До 8-го тому повного зiбрання творiв Романа Іваничука увiйшли новели, оповiдання та оповiдки, написанi протягом 1976–2016 рокiв, у яких вiн постае неперевершеним майстром новели. Основу цього тому склали видання – «На перевалi» (1981) та «Люлька з червоного дерева» (2009); також до збiрки увiйшли новели й оповiдання iз циклiв «На стежках i тротуарах», «Осiннi узори», «Nota Bene!», а в «Додаток» – твори, що друкувалися тiльки в часописах. Збiрка малоi прози Р. Іваничука мiстить докладнi примiтки.

Роман Іваничук

Люлька з червоного дерева Новели, оповiдання та оповiдки 1976—2016 рр

На перевалi

(1981)

На стежках i тротуарах

Цикл новел

Слiди життя

Ясенюк це сказав, i я стрепенувся, бо вже чув один раз в життi такi самi слова:

«Вiн був майже два метри зростом, бугая стримував однiею рукою за шию, а коли йшов на вiйну, сказав матерi: “Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»

Я дивився на свого друга i мовчав: чи ж мiг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька i що знаю я про нього бiльше, нiж вiн, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту тi самi слова: «Не журiться, мене хiба що прямим снарядом уб’ють».

І я поiхав туди ще раз – разом iз своiм другом.

Потрiсканий, спалений жорстоким сонцем степ дихае задухою в обличчя, я висуваю руку з вiкна вагона, щоб зловити на швидкостi прохолоду, а беру лише спеку, вiд якоi шерхне i лущиться шкiра; степ iжиться кураем, блищить плiснявими шкуринками солончакiв, а далi таки не витримуе палу – кришиться на пiсок, i вже куряться пiщанi дюни вiд легкого вiтру, немов крихiтнi кратери, i тiльки зеленi куполи гробниць, розкиданi зрiдка в пустелi, та стада верблюдiв засвiдчують, що й тут не мертвий свiт, що й тут живуть люди.

Усе це менi знайоме й навiть рiдне, бо ж у цьому степу я провiв три своiх юних роки, збагнув цiну краплинi води й клаптиковi тiнi пiд саксаулом, навчився перемагати не тiльки лiнощi, а й крайне виснаження, видобувати iз себе незвiданi запаси сил i радiти вiдпочинку.

Мiй друг мовчить, вiн зараз там – на кiнцевiй зупинцi нашоi дороги, у тих людей, якi, можливо, бачили останнi й не вiдомi йому слiди батькового життя. А я впiзнаю усе довкола, хоч бурi не раз i перегорнули тут пiски, засипавши моi власнi слiди – теж дорогi менi. Курай перекотився степом чи не два десятки разiв вiдтодi, як тут стояли нашi солдатськi намети, а все виглядае незмiнним на цьому жовтому неозорi, що розтiкаеться в безмежжя i тiльки одним боком недосяжно далеко спиняеться перед окрайкою Читкальських гiр, якi манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обiтована земля.

Десь тут, а може, он там, стояли щолiта нашi вiйськовi табори, i затишнi казарми поблизу Бухари, мiнарети, медресе й торговi куполи здавалися нам тодi хiба що казкою, бо так завжди в пустелi: нереальним здаеться людинi живий свiт.

О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся вiд далеких гiр, наче в’iзд до степу, – це ж у ньому стояли нашi машини й зенiтки; ось полустанок, залiзничний будиночок, а бiля нього колодязь, з якого ми брали воду, i жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поiзд мчить, не зупиняеться, бiля будиночка стоiть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руцi, бiля криницi жiнка пере шмаття – так було i тодi, тiльки це вже iншi люди… І враз видиво – чiтке, мов малюнок вуглем, – скресае перед моiми очима: навiдник з моеi зенiтноi обслуги Хамракул порскае водою бiля криницi, розкошуе i крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»

Таке виразне вiдчуття дотичностi до минулого, нiби час повернувся назад, i я ступив удруге в той самий слiд, давно засипаний пiском, i мене в цю мить не обходив мiй друг, якому байдужi були i каньйон, i полустанок, i криниця; я вже йшов тiею дорiжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися iз стежкою Ясенюкового батька.

Я мало не скрикнув, мало не зiрвав стоп-кран, на який обiперся лiктем; поiзд простугонiв на повнiй швидкостi, станцiйний будиночок змалiв, лише Хамракул зостався зi мною, i розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кiнострiчку.

Хамракул iз Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.

Вiн прийшов у наш зенiтний полк через рiк пiсля мене. Був високий, немов жердина, i горбився, згинався серед нас – натоптаних коротунiв-хлiборобiв: йому незручно було за свiй зрiст, якого досi, певне, не помiчав, бредучи глибокими iзворами за овечими отарами. Добродушнi його очi нiтилися ще й вiд того, що по-росiйськи знав не бiльше десяти слiв; широкий нiс розплющувався у знiяковiлiй посмiшцi, коли у командирiв опускалися руки, тому що не могли з ним порозумiтися; карабiн вiн тримав, мов герлигу, i повертався в строю завжди не в той бiк.

Хамракул був добрий. На всi труднощi, навiть коли одержував наряд на кухню, мав одну вiдповiдь – «хорошо», в людях бачив тiльки гарне, погане взагалi для нього не iснувало – видно, в доброму краю вирiс. Усе розумiв, усе вибачав, крiм одного: цiдив незрозумiлу, певне, круту лайку, дивлячись, як нашi навiдники, стрiляючи по мiшенях, безбожно «мазали». Його тихi, немов гiрський серпанок, очi гостро напружувались, коли над полiгоном пролiтав лiтак, буксируючи за собою конус; зарядник Хамракул, який спочатку навiть снаряди подавав не тим, що треба, боком, кожного разу пiсля черговоi серii пострiлiв сплескував руками i, вилаявшись, бiдкався: «Вай-вай…»

Я не знаю, коли те сталося, а полюбив його i сам дивувався, що мене не бентежить його свята, незаймана простота. Хамракул став моiм другом. Одного разу вiн сказав:

– Поiдеш зi мною в Хумсан.

Це було не запрошення, а ствердження того, що мае вiдбутися, i нiби для переконання, що там справдi варто побувати, вiн показав на силует високоi гори, що блiдо синiла на видноколi:

– Бачиш, орел над Кук’юлем лiтае… Не вiриш, що бачу орла? Постав мене один раз навiдником – сам переконаешся…

Вiн кiлька разiв просив мене про це, i я самовiльно, ризикуючи потрапити на гауптвахту, посадив його за калiматор на бойових стрiльбах. Тодi сталося диво, якого ще не знав полк: Хамракул трьома чергами тричi розсiк конус-мiшень – тiльки клаптики рожевого шовку впали на полiгон.

Примчав на газику сам командир дивiзii, послав нас обох умиватися до нашоi криницi бiля станцiйного будиночка: Хамракул отримав десятиденну вiдпустку, я – триденне звiльнення.

– Вода в сапог поехал! – смiявся i кректав Хамракул, умиваючись, а другого дня ми вже були в Хумсанi.

Мiй друг, напевно, вiдчув, що я, мандруючи своiми слiдами, наближаюся до тих, якi тривожать його, вiн дiткнувся до мого плеча, мовив:

– Розкажи, але слово в слово, що повiв тодi Асам-ака… І я, облишивши свое, пригадував останню стежку Ясенюкового батька.

Хамракул постукав у хвiртку, вмуровану у високий дувал, ми довгенько чекали, поки вона вiдчинилася. До нас вийшов, спираючись на милицi, сивоголовий чоловiк, подiбний до Хамракула, лише нижчий зростом; побачивши сина, вiн прицмокнув, дивуючись не так з його появи, як, певне, з вiйськовоi форми, потiм пошкутильгав попереду нас стежкою в сад.

Важке вiд абрикосiв i слив гiлля вгиналося аж до землi, з виноградних заростей визирали медовi грона, а помежи кронами дерев просвiчувалися синюватi, порослi кущами головатi пагорби, що спиналися один над одним, немов велетенськi сходи до гостроверхого Кук’юлю. Я задивився на це справжне диво пiсля одноманiтних i нiмих пiскiв; Асам-ака сказав осмiхаючись:

– Казав мiй дiд: коли зневiришся в Аллаховi, пiди в гори – i знову увiруеш, побачивши, що вiн створив… А ти звiдки будеш?

– Теж з гiр. Карпатських…

– Земляк! – сплеснув у долонi Асам-ака, i милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…

Вiн загукав щось по-своему, на рундук вийшла жiнка з немовлям на руках, спiвучим голосом привiтала сина, вiддала йому сповиточок, а сама забiгала, виносячи в сад тарелi з фруктами й сулii з вином. Хамракул гуцав на руках немовля i теж говорив незрозумiле для мене:

– Твоя сестра, в нiй також твоя кров.

Асам-ака наливав у склянки вино i говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:

– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, вiн казав, що в нього е син… Ай, забув його фамiлiю… Вiд Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на мiну, весь одяг зiрвало з мене вибухом, тiльки ремiнь залишився на тiлi, дивлюсь – а ноги нема… А потiм вiн дав менi кров, моя вся витекла. Вiн мав ii багато, вiн був такий, як ми разом утрьох, i вся кров у менi – його кров…

Асам-ака змовк i, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Нi… Вай-вай, як вiн звався? Дерево таке мiцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана пiсля контузii. Вiн говорив завжди: «Мене нi осколок, нi куля не вiзьмуть, мене хiба що прямий снаряд уб’е…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову i довго, немов маятник, хитався в тузi з боку на бiк, а потiм сказав:

– Його вбило на перевалi… прямим снарядом… Нiщо не зосталося вiд нього. Про це менi написали в госпiталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров i пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як вiн звався?.. Дерево таке росте у вас…

– Це був батько… – прошепотiв мiй друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…

За вiкном поiзда промайнули жовтолистi тополi, а далi зелень густiшала i стишувався стрiмливий хiд – ми пiд’iжджали до станцii, за якою спиналися один над одним головатi пагорби, немов велетенськi сходи до гостроверхого Кук’юлю…