Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Тут буду. За батька. І за себе. Тут… Тут!

– Що з тобою?

Тодi щось кинуло його з мiсця, вiн схопив Оксану мiцними, як вужiвки, руками за худi плечi i, цiлуючи ii обличчя, шию, очi, хрипiв злiсно:

– Якщо на лiкаря, то – так… Якщо на вчителя, то так… Коли на iнженера, то так, так, так… А як бокорашем, то нi… нi… нi… А я буду, бо й тут живуть люди, i теж потрiбнi....

– Васильку, я не подумала так…

Вiн вiдпустив ii, вiдштовхнув i зник у нiч.

На другий день його не було дома, а Василина прощалася з Оксаною холоднувато й навiть не сказала на прощання того свого м’якого й згiдливого: «та що робити…».

Оксана склала до шафи своi речi, й тут знову впала iй у вiчi батькова картина. Приглянулась i здивувалась, бо кермував тепер на нiй дарабою не Іван-бокораш, а Василь, i подумала, що на змiну Василевi ще хтось прийде потiм, а нинi е вiн. І е гори, i сонце, i рудi води – лиш вони нiколи не мiняються, бо iм нема початку нi кiнця.

І е нинi вона, Оксана.

«Я вiдбуду тут два роки чесно, за призначенням, а потiм повернуся з матерiалом, з готовою дисертацiею… Може, й добре, що так склалося, може, мав рацiю Дулiба… «Вiдколи-м тя поцiлував…» Хм… Перестань, усе добре, усе йде добре, Оксано… Я вернуся i знову ступлю у той триб мого життя, яке розпочалося там. Там?.. А хiба не звiдси воно в мене повинно початися? І хто тобi сказав, що за два роки ти назбираеш матерiалiв для дисертацii… Та для цього, можливо, одного життя замало?»

Закрила порожню валiзку i враз стрепенулася: «Як це так, що я не спитала Василину про нього? Як так можна?»

Вибiгла в сiни, звiдти на веранду.

– Василино!

– Агов, – виглянула господиня з лiтньоi кухнi. – Щось тобi треба?

– Нi, нiчого… Ви вибачте менi, Василино, я забула спитати… Василь часто приiжджае з жiнкою, дiтьми?

– Йой, душко, – опустила руки Василина, – та де вiн колись ожениться… Того я, певно, не дiждуся. А вже тепер… Вiн завтра прийде з гiр, то як знов тебе побачить – уже таки навiки лунчаком зостанеться. Це ж бiда справжня! Але – що робити…

На перевалi

Цикл новел

За стiною туману

Верталися з кiнозйомки. Суперечка досягла найвищого регiстру. Та враз вона обiрвалася: у вiтрове скло вдарився густий клубок туману, що сповз iз перевалу, вибiлюючи передвечiрнiй сутiнок, i автомобiль увiйшов у нього, мов у воду. Нестор увiмкнув фари.

– Цього нам тiльки бракувало, – зiтхнув Леонiд. – І так запiзнюемось…

Дорога круто пiшла вгору – до вершини перевалу залишалося не бiльше п’яти кiлометрiв. Нестор уповiльнив швидкiсть, нахилився над кермом – попереду нiчого не було видно, тiльки мряка клубочилась густою пiною.

– Дурницi, ми зараз… – промовив пiсля короткоi мовчанки. – Чого ви враз посоловiли?.. Отже, ми сперечалися про пам’ять. А знаете, що найчiткiше закарбувалося менi з усiх военних рокiв? Люта зима, далекий гул канонади, а я в хатi… – Голос Нестора звучав тепер примирливо, i всi в машинi слухали не перебиваючи, наче той туман вмент зблизив людей, розрiзнених суперечкою. – Тепла пахуча пiч, розпалена буковими полiнами, закiптявiлий гасник на столi, за столом – мiй батько в окулярах, перев’язаних за потилицею мотузком, перед ним розгорнута пожовкла Бiблiя… i звiдки воно таке звалилося, була ж погода як золото… а я стою, спершись спиною до печi, i так вiдчутно сприймаю теплу затишну благодать, i так менi добре, що я ще малий, що хоч батько кульгавий, та мати дужа, i я не мерзну, не гину, не спливаю кров’ю – живу, в цю мить живу…

– Смиренiе паче гординi. Вiд Матфея, – кинула з заднього сидiння Адрiана.

– Хтозна, може, й вiд Езекiiла, – роздратовано вимовив Леонiд i тут же пожалкував, що зрадив своему стоiчному спокою в нинiшнiй суперечцi саме тодi, коли всi втратили охоту сперечатися. Захисна поблажлива усмiшка лягла на його повнi губи, Леонiд погладив по руцi свою молоду дружину Нiлочку, яка сидiла мiж ним i Адрiаною i всю дорогу мовчала. – Як ти гадаеш, Нiлочко? – спробував надати розмовi жартiвливого тону: не до серйозних дискусiй, коли ти на крутому пiдйомi, а перед вiкном машини клубочиться туман, немов випрана овеча вовна.

– Нас у школi не вчили Закону Божого, – зашарiлася молода жiнка.

– І нас – нi. Це тiльки шановний режисер Нестор мав щастя вiдвiдувати уроки релiгii в отця-професора Баранкевича. Ну, а наша кiнозiрка Адрiана все знае… Степане, не дрiмайте. – Леонiд дiткнувся до плеча кремезного чоловiка з рудою шкiперською борiдкою, який сидiв бiля Нестора. – Наберiться терпцю, вислухайте ще одну сентенцiю режисера, i тема розмови сама змiниться: ми за той час виiдемо на перевал, де в екзотичнiй колибi «Беркут» ждуть не дiждуться колеги.

– Я не сплю, – вiдказав Степан. – Я думаю.

Пiд колесами загуркотiло, машина пiшла по рiвному. Нестор згорбився над кермом.

– Це остання приступка, братове, – зрадiв Нестор. – Ми зараз… Але ж почекайте, тут був асфальт…

– Нiчого дивного, почали ремонтувати, – сказав Степан.

– Значить, вам потрiбна ще одна сентенцiя… – Нестор ослабив руки, двигун працював на малих обертах. – Я не знаю, яке враження у нашого нафтовика пiсля сьогоднiшнiх зйомок на буровiй, говоритиму вiд себе – я теж один з прототипiв. Твiй сценарiй, Леонiде, гострий, динамiчний – одне слово, люкс. Та ще в коломийському павiльйонi я зрозумiв, що ми взяли не ту тональнiсть. Усе те було, дорогий, тiльки трохи iнакше. Як тобi сказати… В часi, в напруженнi, в жертвах, у подвигах – так. А от у психологii, у зовнiшнiх ii виявах – набагато простiше, приземлено i досить-таки звичайно. Ти ж усюди поставив своiх героiв у винятковi обставини.

– Обставини всi винятковi, Несторе. – Повнi Леонiдовi губи стиснулися в рурочку. – І те, наприклад, що нас зараз не четверо, а п’ятеро у твоiй машинi – теж, бо моя Нiлочка поiхала з нами випадково.

– Ой, не чiпайте мене, – знову почервонiла жiнка. – Я поза ситуацiею, я тут нiчого не вирiшую…

– Хтозна, хтозна… – Адрiана пiдперла долонею обличчя.

– Рiч у тiм, що люди нiколи не готуються до виняткових ситуацiй… – Нестор говорив, не повертаючи голови, був напружено зосереджений. – Не заготовляють для них нi своеi поведiнки, анi фраз, як це де-не-де вийшло в тебе… Я можу тобi тепер щиро зiзнатися: коли в ту коломийську заложницьку тюрму гестапiвцi вкинули напiвживого Гарматiя, я не вигукував над ним: «Вiзьму твою пiсню!», так я не мiг поводитись за тих виняткових обставин.

– А як, скажи, будь ласка? Що ти вiдчував?

– Нiчого, крiм зацiпенiлостi… То було вiдчуття безнадiйного горя, але це я зараз так називаю той стан. А тодi… тодi те горе нудотно пахло прогнилими ранами в’язня, i мене таки знудило… – Нестор опустив вiкно i вдивлявся у сизу мряку, крiзь яку не проступали навiть силуети дерев. – Отак, дорогий… А коли помер мiй батько, я бiг з мiста додому, в село, i ноги менi пiдгиналися, i падав я бiжучи, але замiсть вигаданих тобою клятв у моему мозку вертiлася, немов борозняк у скибi, пiдленька думка про те, що батькова куртка залишиться менi…

– Ну, знаеш, це вже занадто! – спалахнув Леонiд. – То давай виведемо такого собi пiдлячка…

– Леонiде, – Адрiана вiдiрвала обличчя вiд долонi, – а ви читали «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста?

– Не дочитав! Так само, як i ви… І досить, досить уже того хизування своею iнтелектуальнiстю. Ви ще зараз назвете «Сповiдь» Руссо i «Доктора Фаустуса» Томаса Манна. А ви i цих творiв не дочитали теж! – Леонiд уже не намагався приховувати за поблажливою усмiшкою своеi неприязнi до актриси.

– Може, й так, – вiдказала спокiйно Адрiана. – Страшенно нуднi речi… Зате правдивi. Бо там у виняткових обставинах люди поводяться як люди – злiпленi Господом Богом з глини, а не як безплотнi й безгрiшнi ангели, видуманi первiсними сценаристами.

Суперечка знову загострювалася, а туман ставав усе непрогляднiший, машина вже надто довго йшла по рiвнiй неасфальтованiй дорозi, Степан занепокоiвся.

– Ви впевненi, що ми добре iдемо? – спитав Нестора.

– Ах, якi ви, iнженери, рацiональнi… – Адрiана не виходила з фривольно-iронiчного тону. – Впевненi-невпевненi… То навiть цiкаво було б заблудитися i сперечатися до ранку.

– Ви першi б… – не докiнчив Леонiд.

– Не каркайте… – Нестор явно вже нервував, дорога пiшла бакаiста, билось камiння об днище. – Це ж i машина в мене ще не об’iжджена… Надто довга ця приступка. Правда, повземо, як раки…

Степан глянув на Нестора i в цю мить запримiтив, що його довге сивувате волосся доволi-таки рiденьке, воскувато-жовтi пролисини виднiють крiзь пасма, режисер був тепер набагато звичайнiший, нiж на зйомочному майданчику, де вiн грав себе самого i, за сценарiем, мав постати величним, мало що не iконописним; тодi, на зйомках, вiн сподобався Степановi, але тепер, певно, пiд впливом суперечки мiж Адрiаною й Леонiдом, ця буденна iпостась Нестора була для нього привабливiша. Перевiв погляд на людей, якi сидiли ззаду: Адрiана нервовими пальцями пригладжувала свого хлоп’ячого чуба, i хлопцевi вже який раз здалося, що це Галя, його дружина, – з тих рокiв, коли вони iхали шукати бiлоi нафти i коли стався вибух на буровiй, – тiльки чомусь обрiзала довге лляне волосся; Боже мiй, як ця артистка зумiла так увiйти в роль Галi, що аж уподiбнилася iй… Нiлочка сховалася в знiяковiло-чемну посмiшку, немов у мушлю, Леонiд гладив Нiлину руку – це, очевидно, додавало йому рiвноваги у словесному двобоi.

– Ви ще нiчого не втратили, – промовив Степан, – навiщо ж так гостро сперечатися? Робота тiльки розпочалася, i режисер, коли захоче… Я на тому всьому мало знаюся, може, й даремно ви покликали мене консультувати артиста, який грае Андрiя… Та ось думаю: навiщо та його смерть на буровiй? Андрiй – це я, а зi мною було зовсiм iнакше. Я справдi перший побачив, як скручуються труби, покриваючись iнеем, я справдi наказав усiм тiкати за горб, але до засувок не пiдбiгав, пiзно братися до засувок, коли скручуються труби… я сам утiк, тiльки й того, що останнiй… Ну, обсмалило мене там трохи… Але чи потрiбна глядачевi моя смерть?

– Потрiбна, конче потрiбна, – пiдкреслено iронiчно проказала Адрiана. – Треба ж було дати можливiсть вашiй нареченiй Галi, яку я граю, пококетувати з Нестором i вийти замiж за буровика Марка.