Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Не дай Господи, щоб таке почуття керувало вчинками всiх людей. Доброчинство, поряднiсть, геройство – пiд батогом найницiшого…

– Тодi пояснiсть менi, що таке сумлiння. Хiба це не батiг страху перед самим собою?

Нестор обережно кермував праворуч. П’ять сантиметрiв уперед, п’ять назад, i вже – кут, потiм ще i ще… І напоумив мене бiс… Нi, Адрiана явно тут переборщила. Сумлiння – це сторожа, а не страх. А втiм, «сторожа» i «страх» походять вiд одного кореня. Щось е спiльного мiж цими поняттями, але вони – не одне й те саме… Людинi ж властивi почуття звичайноi боязнi, сумнiвiв, нерiшучостi, той-таки Леонiд не вiльний вiд них, вiн зараз боiться так само, як ми всi, проте в творчостi такий уже пуританин… А скiльки разiв ми самi себе перемагали!

…Одного весняного понедiлка раннiм ранком iшов я крiзь лiс з села до Коломиi, нiс у торбi кукурудзяного малая i грудку бриндзи – щотижневий батькiвський пай, який мав додати менi сили вчитися, бо того супу, котрим мене годувала господиня Перцовичева, не вистачало навiть на дорогу з Монахiвки до гiмназii – не те щоб витримати шiсть урокiв за фiлiпiками Катона та коментарями Цезаря про Галлiйську вiйну. Я йшов i радiв, що довкола весна, що мiй батько кульгавий i його не заберуть у вiйсько, що мати дужа, а я вчуся, хоч по свiту ходить смерть. Ту смерть я бачив, але здалека, вона ще не дотикалася до мене, а ця… Я йшов i насвистував веселоi коломийки, бо в мене входила мiцна молодiсть, а в торбi перекочувався то в один, то в другий бiк кукурудзяний малай i муляла спину туга грудка бриндзи; в театрi ж на сценi грала прекрасна Сотникiвна в гоголiвському «Вii» – словом, я був щасливий: передi мною вiдкривалося життя. І в той мент юнацького вiдчуття щастя я спiткнувся… Людина. Їi голова сховалася пiд кущем, а ноги витягнулися на лiсову стежку, я спiткнувся об тi ноги, i млосний страх, що тут, на цьому мiсцi, вбивають i мене можуть вбити теж, штовхнув мене в спину, я утiкав, шалено бiг, зеленi кола перекочувалися перед очима, бiг до крайньоi знемоги i аж внизу, коли передi мною заголубiла бинда Пруту, я згадав: уночi трiскотiли недалекi пострiли, а батько шепотом говорив до мами, що неспокiйно нинi у горах, вiйна вже докотилася i до нас. Я зупинився, i зовсiм iнший ляк пройняв мене: а може, ця людина була ще живою i я залишив ii? Я подумав, що сказали б про мiй вчинок батько, мати, учитель Страус, i тодi побiг назад, добiг, припав до людини, яка лежала пiд кущем, i вже не боявся нi мертвого, анi самоi смертi. Чоловiк був ще теплий, я притулив вухо до його грудей – серце не билось, а кров була така свiжа… Може, мае рацiю Адрiана? А Леонiд?.. Вiн зробив би единий варiант на цю тему: я несу напiвживу людину, тягну ii, врятовую iй життя. Це теж правдивий варiант. Але ж не можна художниковi бути постiйно однозначним. Чому не признатися, що був мент, коли сумлiння перемагало в тобi ниций страх? І тепер, у цю мить – теж…

Машина буксувала на мiсцi: ривок уперед – ривок назад, вона вже стала навскiс дороги. В Нестора полегшало на серцi: ще трохи-трохи – i розвернеться. І тут майнула думка i соромно стало, але ж вона була: вiн на одну мить зрадiв, що залишиться цiлою машина – така нова, ще не об’iжджена.

Степан виглянув через вiкно, вiн вирiшив, що небезпека минула, i, вмощуючись вигiднiше на сидiння, промовив:

– Справжнiм е стан людини в момент небезпеки.

– А що ви вiдчували тодi, коли вже побачили, що вибух на свердловинi неминучий? – спитала Адрiана.

– Те, що кожний вiдчув би на моему мiсцi – страх. Симптомiв катастрофи нiхто, крiм мене, не запримiтив, залишалися лiченi секунди, а всi стояли на своiх мiсцях… Мною ж кинуло назад, я вiдступав i тiльки одне бачив: труби скручуються, мов вужiвки, метал покриваеться iнеем, i я закричав. Ви знаете, я закричав з переляку, i добре, що здобувся на голос – мене почули всi i полишили своi мiсця. Тiльки Марко, той бевзь, вiн знав усi тонкощi нашоi справи не гiрше вiд мене, помiтив мое розгублення i, бачите, немов солдат, який бере на себе командування в розпалi бою, взявся пiдмiняти мене, – загорланив: «Усi за гору!» Я брутально вилаявся, пiдбiг до нього, штовхнув у груди, даючи йому зрозумiти, хто начальник, – вмить спрацювала моя амбiцiя.

– Сумлiння, страх… – перебила Адрiана. – Адже там була ще й ваша наречена, Галя. Ви не могли втекти, залишивши ii…

– У мене таке враження, що ви вже двiчi жили на свiтi, – невдоволено поморщився Степан.

– О, о! – пiдхопив Леонiд.

– …i коли Марко таки виконав мою волю i я побачив усiх своiх на горбi, тодi сам побiг, порачкував, намагаючись тримати голову якнайнижче над землею, i врятувався, як бачите. Таким був мiй стан. Я зовсiм не мав i в помислi пiдбiгати до засувок, як це…

– Менi починае здаватися, – знизав плечима Леонiд, – що ви навмисне заповзялися позбавити моiх героiв здатностi на добрi вчинки. Я розумiю, що е людськi слабкостi, але чому я повинен бабратися в них, нехтуючи великим, на яке здатна, мусить бути здатна людина. Що це за тенденцiя – занижувати людськi можливостi…

– Дорогий Леонiде, – Нестор без упину включав то передню, то задню швидкiсть, мордуючи кермо, – нам усiм хочеться звеличити людину, але не за допомогою котурнiв, а провiвши ii через правду до правди. Життя таке багатозначне, ти ж береш тiльки одне значення – позитивний результат. А його треба довести. Ну ось зараз, пипоть менi на язик, якби щось… ти не станеш виголошувати сентенцiй про жертовнiсть, ти схопиш дружину за руку…

– Облиште! – зойкнула Нiлочка.

Вона боiться, подумала Адрiана. І я боюся. Ще бiльше, я ж бачу урвище… І менi без упину, немов перед кiнцем, згадуеться одне i те ж, нiби воно в моему життi було найважливiше. А то не так, далеко не так… Але чому – може, найяскравiше було? Чи найболючiше?

Я познайомилася з ним випадково у фойе театру i, як вiн потiм менi сказав, увiйшла в нього вся… Два роки переслiдував мене, виринаючи передi мною, то на вулицях, то в театрi, iнодi в тролейбусi – сам або зi своiм синком; менi приемно було його бачити, розмовляти – та й тiльки… Але цi зустрiчi стали потiм звичними, i я стала помiчати, що менi чогось бракуе, коли довго його не бачу. Я зробилася дразлива, щораз частiше спалахували в нас з чоловiком суперечки… А якогось дня сталося те, що мусило статись. Ми втекли з мiста. Втекли далеко, кожен вiд свого свiту, i провели цiлий день у лiсi, забувши про все. Потiм, коли вертались, нам було ще замало радостi, ми забiгали в пiд’iзди й доцiловувалися, а день закiнчувався, i треба було йти додому. Я згадала, що в хатi нема хлiба, вiн теж згадав про те саме, ми увiйшли в магазин i, видно, були такi единi, що продавчиня й не подумала давати кожному по буханцевi – подала один на двох. Ми зрозумiли, що не треба ii розчаровувати, я взяла хлiб, i ми стояли мовчки збоку за столиком i довго дивилися на той хлiб, який нам нiколи не доведеться разом iсти, i не пiдводили голiв. У магазинi спорожнiло, продавчиня глянула на нас i зрозумiла. Вона пiдiйшла з ножем, розкраяла буханець, i ми розiйшлися не прощаючись – сумнi i скривдженi… Що ж було тодi справжнiм, що? Гарячi поцiлунки на травi i в пiд’iздах чи той хлiб, роздiлений надвое, який ми споживали потiм – кожен у своему домi?.. Тiльки до чого все це тут – над прiрвою?

Машина раптом хитнулася. З-пiд правого переднього колеса знову пошурхотiли камiнцi.

Нiлочка цього тривожного сигналу не почула. На ii зап’ястi лежала тепла й м’яка Леонiдова долоня – це ii захищало вiд будь-якоi тривоги. Вона намагалася думати про щось таке, що зовсiм не стосуеться подорожей, i, мабуть, тому, що намагалася, в пам’ятi сплив такий собi подорожнiй епiзод… Якось зимою вона iхала автобусом на село до мами. Ожеледь на асфальтi закiнчилася, шофер наддав газу, i тодi – Нiла побачила крiзь задне вiкно – з бiчноi стежки вибiг гандрабатий тонконогий лошачок, вiн радiсно заiржав i подався за автобусом. Спочатку було смiшно: лошачок бiг, весело вибрикуючи, та автобус набирав швидкостi, вiддалявся, i лошачок, намагаючись наздогнати його, галопував щодуху, вiн розпачливо iржав, падав на переднi ноги, Нiла зрозумiла, що вiн обманутий, скрикнула: «Шофере, зупинiться, лошачок вiдбився вiд кобили!» Автобус зупинився, лошачок пiдбiг, обнюхав заднiй буфер i притьмом повернув назад…

Машина ще раз пiдозрiло хитнулася. Нестор нахилився вперед: пiд правим колесом над самою прiрвою подався, вiдколюючись вiд дороги, великий камiнь. Нестор перестав кермувати, завмер.

Ту розколину, ще не глибоку, побачила й Адрiана. Ревматична ломота добралася спочатку до ii колiн, потiм спазмою стиснула груди, а мозок зв’ялила безнадiйнотужлива думка про такий безглуздий i нiчим не окуплений кiнець. Вона нахилилася до Нестора, вхлипнувши в себе повiтря; Степан, який сидiв позаду неi, вмить зрозумiв причину того схлипу, вiн глянув через вiкно, теж побачив розколину i сказав владно – так, напевно, вiн розмовляв з пiдлеглими в критичних ситуацiях:

– Усi з машини, швидко! Хай iй грець…

– Ми не можемо залишити машину, – здавлено вiдказав Нестор. – Власне, можете вийти ви й Адрiана. Нам з Леонiдом варто тiльки на кiлограм зменшити вагу…

– Пiсля нас вискакуйте ви – на той бiк разом.

– Нiлочка не встигне…

Заморосила мжичка, туман лiниво кружляв над прiрвою. Адрiана, мiж iншим, подумала, що в бiблiйнi часи святi ходили по таких площинах пiшки – це був решток ii скепсису, основна думка, дуже твереза й конкретна, була про те, що вона мае можливiсть вийти з машини. А право? Як е можливiсть, то можна знайти i право – Адрiана вже раз так виходила, коли вирiшила, що справжне для неi не половинка хлiба, а поцiлунки; вона покинула чоловiка, щоб не половинитись, як той хлiб; право бути цiлiсною дозволило iй вийти з машини, в якiй iхала досi. Вiн же не зробив цього…

Адрiана нерiшуче простягла руку до дверцят машини, вона ще придумувала для себе право вийти i легко знайшла його: без неi облегшиться правий бiк машини, який нахилився над прiрвою, вона повинна вийти, щоб другий бiк мiцнiше сiв на твердь; Адрiана зробила вже так одного разу, i тiй другiй половинi, ii колишньому чоловiковi, зараз зовсiм незле, напевно, й лiпше, вона тодi добре вчинила, чому ж цього не зробив вiн, не зробив i залишився розполовинений, як той хлiб…

Натиснула на ручку дверцят, i тоi ж митi мозок прошила думка, що вона напевне залишиться жива, а тi, що в машинi, ще не знати, а може, це саме подумав i в i н, вирiшивши залишитися разом з тими, з якими був досi, бо не мав певностi, що вони осядуть на твердь, побоявся, що врятуеться тiльки вiн один? Чий вчинок був мужнiший – його чи мiй?

Адрiана глянула на друзiв: кожен тепер дивився сам у себе. Рука на ручцi дверцят ослабла, опустилася.

Степан був спокiйний, незворушний. Його мозок вперто працював, шукаючи якогось нового рiшення; на Несторову пропозицiю вийти вiн не зреагував i сам собi дивувався, чому не зреагував. Чому той страх, який оволодiв ним тодi, на буровiй, бiльш не дiймае? Один раз прийшов до нього, щоб дати можливiсть перемогти його i стати готовим до подвигу? А може, тому перемiг тодi страх, що по дорозi на бурову вiн пiзнав свое – справжне?.. Вони з Марком довго шукали цiнного конденсату – бiлоi нафти, i Степан у пошуках втрачав… Себе втрачав – у Галi. І якби не та дiвчина, що по дорозi на бурову зупинила автобус, та чарiвна Надiйка з пiдстриженим до половини вуха волоссям, яка назвала його Андрiем, хтозна, що було б… Вiн тодi уявив собi Надiйку на мiсцi Галi i втямив, скiльки важить для нього в життi кохана. То ж задля Галi вiн перемiг у собi ниций страх, так…

– Чому ви не виходите? Вам можна… – обiзвалася Нiлочка.

– А може, я пересаджу вас через моi колiна i викину на дорогу? – посмiхнувся Степан.

– Моя вага повинна бути на Леонiдовому боцi, менi не можна…

– Але ж тодi пiдсунуся до нього я.

– Нi, нi, навiщо менi бути там самою? Я буду з Леонiдом, з ним не страшно.

Нiлочка вiдчула, як похолола кисть ii руки: Леонiд вiдняв свою долоню. На неi вмить нахлинуло вiдчуття незахищеностi, Нiла пошукала його рук, та тут ошпарив ii холодний голос:

– Не будь такою нудно-сентиментальною хоч на людях. Зiщулилася вiд цих слiв, змовчала, i знову чомусь згадався iй тонконогий лошачок, який бiжить за автобусом, розпачливо iрже i падае на колiна… Нiла вiдшукала Леонiдову руку – вона тремтiла, весь вiн тремтiв. Почуття незахищеностi огорнуло ii всю.

– А ти знаеш, Несторе, – Леонiд намагався перебороти хвилювання нарочито байдужим тоном. – То таки вельми цiкава деталь: син бiжить додому, дiзнавшись про смерть батька, в серцi розпука, а думка крутиться бiля батьковоi куртки.

– Цiкаво, чому тобi аж тепер стало зрозумiле це пiдленьке почуття… – проказав Нестор роздратовано, в нього самого тiльки що майнула думка про те, що машина вцiлiе, вiн утiкав од неi до людей, яких поставив перед небезпекою, як тодi з-над Пруту до пораненоi людини: «Усе в свою пору…» – вколола Адрiана, i Несторовi тоскно стало, що Леонiд наближаеться до того стану, котрий вiн, Нестор, уже переборов. Вiн зрозумiв: на нього лягае вiдповiдальнiсть не тiльки за життя, а й за душi людей, якi сидять у машинi, треба негайно виходити з цiеi скрути; Нестор уже не думав нi про машину, нi про себе, страх за себе полишив його, залишився тiльки – за них.

Вiн спробував ще раз вивернути кермо влiво, камiнь пiд правим колесом загрозливо похитнувся, Нестор заглушив мотор, витер пiт з чола.

– Я мiг би… – сказав, – я мiг би зараз сильно рвонути, коли б мав певнiсть, що той другий камiнь, який за цим, мiцно тримаеться. Якщо вiн стоiть твердо, то ми проскочимо… Адрiано, ану вийди, поглянь.

Що ж, подумала Адрiана, менi наказують. Я не видумувала для себе права вийти, менi звелiли… Їi рука знову потягнулася до дверноi ручки, i якби не вiдчуття егоiстичноi полегкостi, що раптом задудонiло в грудях, може б, i вийшла; полегшення було надто владне, воно витiснило всi iншi почуття, крiм холодного усвiдомлення безпеки; Адрiана побачила себе там, пiд скелею, саму – сама стоiть, а бiльш нема нiкого, це ж так страшно: були всi – i нема нiкого! Ручка обпекла iй долоню, вона смикнула руку, закричала:

– Чого ви хочете вiд мене, чого, чого?!

Нiхто не зрозумiв того крику, Нестор люто глянув на Адрiану.

– У неi нерви здали, в неi тiльки язик мiцний… Вийдiть, Степане… Ви що, не чуете? – прикрикнув.

– Ми з Адрiаною сидимо з правого боку, Несторе, ви забули про це, – вiдповiв Степан. – І перейти на другий бiк не можемо. Хiба по кузову…

– То лiзьте по кузову, дiдько вас бери!

– Це ще небезпечнiше.

Запала довга й тяжка мовчанка. Нестор опустив руки вiд керма i вiдкинувся на спинку, Адрiана сперла голову на долоню, Степан морщив чоло – вiн ще шукав виходу зi становища, Нiлочка гладила Леонiда долонею по зап’ястю… Сiялася густа мжичка. Кожен мовчки вирiшив чекати до ранку i кожен думав про мжичку, вiд якоi може розмокнути дорога, а машина одним колесом уже висить над прiрвою.