Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Вiдтодi лошачок потроху почав забувати про теплий i пахучий мамин живiт, хоча iнколи ще й тягнувся до нього; тепер вiн усе рiдше залишався позаду, мав уже право йти поруч з мамою, бо ж iдять вони з однiеi опалки, вiн з гiднiстю йшов чи пiдбiгав – як цього хотiли конюх i той чужий охайний чоловiк; йому подобалося чути, як за ним, а не перед ним торохтить вiзок, це додавало гордостi: став-бо вiн нiби рiвноправний з мамою, хоч ще i не впряжений до дiла.

Тонконогого почала цiкавити мамина упряжка, оздоблена мусянжевими бляшками, i велична дуга над обома дишлами, пiд яку мала право зайти тiльки мама; йому не раз хотiлося, коли конюх виводив iх iз стайнi на подвiр’я, першому влiзти пiд дугу, якось навiть спробував це зробити, та конюх вивiв його з-помiж дишел i завiв туди таки маму – змирився з цим Тонконогий i далi йшов поруч з кобилою, тручись об неi i часто заважаючи. Спочатку лякав його ляскiт батога, та швидко вiн переконався, що нема чого боятися: конюх добрий, вiн тiльки вицвьохкуе ним у повiтрi, певне, з причини тоi самоi радостi, вiд якоi лошачковi хотiлося раз у раз iржати.

А то трапилося пiзньоосiнньоi днини на перебродi, коли краi рiки вже бралися хрустким льодом. Перебрiд був грузький, колеса стрягли, а на другому боцi тракту мчали один за одним наввипередки грузовики й автобуси; кобила, звична до зарiчноi лiсовоi й польовоi тишi, лякалася гуркоту й не хотiла йти до другого берега, лошачок боявся ще дужче за неi, тулився до мами й заважав. Ласкавий конюх, розсерджений на норов кобили i на Тонконогого, який зi страху залазив пiд дишло, вдарив лошачка батогом по спинi. Вiд пекучого удару аж почервонiло лошачковi в очах, вiн не вiдразу збагнув, звiдки впав на нього такий бiль, рвонув уперед i, перебiгши рiчку, помчав навмання трактом.

Спочатку бiг з переляку, а потiм усвiдомив, що це його вдарив конюх тим самим батогом, яким досi тiльки з радостi ляскав у повiтрi, вдарив люто, зi злостi; Тонконогий зрозумiв, що батiг призначений не тiльки для втiхи, а й для спонуки, що вiн обiзветься на його спинi не раз, коли його впряжуть замiсть мами у вiзок…

Ображений i зляканий мчав так, щоб не вертатися бiльше. Та образа минула швидко, як i прийшла; в серцi лошачка заскiмлила туга за матiр’ю, а ще й огортав страх перед великим метушним свiтом, в якому вiн опинився самотнiй i беззахисний. Бiль миттю минув, Тонконогий зупинився i почав розглядатися за вiзком, на якому сидiв конюх, що пахне мамою, i чужий охайний чоловiк, до запаху якого лошачок теж уже став звикати, почав шукати очима мами, запряженоi мiж два дишла з дугою, але на трактi iх не було. Вiн вернувся назад до рiки, але там котилися лише холоднi баранцi i брався хрустким льодом берег; по тракту мчали екiпажi – швидко, шалено, всi вони чимсь нагадували конюхiв повiз, i всi були iнакшi, та ось один зупинився на краю дороги, i лошачок побiг до нього.

Вiн бiг i впiзнавав: так само люди оберненi спиною, як конюх i чужий охайний чоловiк, екiпаж цей, щоправда, був бiльший i критий, але ж там, попереду, напевно, впряжена мiж дишла його мама; Тонконогий прудко помчав, щоб переконатися в цьому, та екiпаж з оберненими до нього людськими спинами раптом рушив.

Лошачок побiг слiдом. Цей повiз був таки бiльший, масивнi колеса не пiдскакували на вибоiнах, вони нiби втискали пiд себе дорогу, але ж бiльшим став i вiн, Тонконогий; йому згадався той час, коли вiн ще не куштував конюшини i бiг ззаду за маминим вiзком; лошачковi стало жаль, що вiн згарячу знову поставив себе в роль малого – треба чимшвидше обiгнати повiз i з гiднiстю пiти поруч з мамою, бо там тепер його мiсце.

Екiпаж був гарний, бiлий, ну, набагато кращий, нiж лошачок бачив його досi, вiн, правда, трохи iнакше пахнув, та це ще бiльше зацiкавило Тонконогого – хтось новий, напевне, пiдсiв до конюха й охайного чоловiка; лошачок радiсно заiржав i збитошно вихвицьнув заднiми ногами, вiн бiг i думав, що ось-ось спинить конюх маму, яка на рiвнiй дорозi надто розпустила крок, тодi пiдiйде до опалки, i вони вдвох iстимуть запашну конюшину, i батiг конюхiв здавався тепер марницею.

Та дiялося щось незрозумiле: екiпаж усе бiльше набирав швидкостi, лошачок теж почав бiгти швидше, та це не допомагало, вiддаль мiж ним i екiпажем збiльшувалась, лошачок iз гiркотою подумав про конюха, який з доброго став раптом злий, бо i його сьогоднi вдарив, i маму немилосердно пiдганяе, та все одно не боявся бiльше його – лякала самотнiсть.

Тонконогий тривожно iгiкнув i вже побiг скаком, вiн ковзався на ожеледi i падав на переднi колiна, пiна клаптями вилiтала з його морди, вiн почував себе зрадженим – та як це так, що мама втiкае вiд нього? Розпачливо заiржав, а тодi екiпаж стишив хiд, i лошачок заспокоiвся – це конюх почув його голос – вiн таки добрий, спиняе вiжками кобилу, тiльки чомусь не оглядаеться, сховався в буду на повозi, i видно лише його спину.

Лошачок пiдбiгав уже тихою риссю й вiддихувався, екiпаж котився все повiльнiше й повiльнiше. Тонконогому стало добре, вiн розглянувся довкола i глибоко вдихнув пiзньоосiнне повiтря, в якому вловив духмяний запах, вiн ще не бачив сiна, та вiдчув, що цi пахощi призначенi для нього – дорослого; ось тiльки б обiгнати цей повiз i пiти з мамою в однiй упряжцi…

Екiпаж зупинився. Тонконогий пiдвiв угору довгу шию, тихо iгагакнув – так вiн завжди озивався до матерi, коли до нього напливала радiсть вiд усвiдомлення, що вона е на свiтi; лошачок обходив повiз – тепер дивний i iдкий запах повоза насторожив його, надто був вiн чужий; вискочив уперед i з дива та ляку аж присiв на заднi ноги – повiз не мав нi дишла, анi дуги, не було тут мами, не було й сидiння з конюхом i чужим охайним чоловiком, тiльки з буди дивилися на нього незнайомi люди й чомусь тривожно вигукували. Тонконогий ще не мiг повiрити, що вiн так жорстоко обманутий, заскиглив, безпорадно озираючись, вiн згадав про бiль, завданий йому конюхом, каявся, що з образи утiк вiд нього, готовий був тепер витерпiти стократ бiльше, аби лише побачити маму i конюха, i рiдний повiз, i того охайного чоловiка, який уже не здавався чужим.

Але iх не було. Для певностi обнюхав автобус i поволi, крок за кроком, подався назад. Чужий екiпаж тим часом рушив, лошачок навiть не оглянувся, вiн навмання кудись iшов; широко роздутими нiздрями вдихав повiтря, щоб вловити в ньому рiднi запахи – маминого живота, конюшини, опалки, конюховоi одежi, навiть рук охайного чоловiка, та осiнне холодне повiтря, видно, заморозило тi пахощi, i лошачок не мiг пiти по iх слiду.

Збоку тракту шумiла рiка, вона була безмежно довга, на нiй не залишилося слiду вiд маминих нiг i колiс повоза – вода iх понесла, i скрушно подумав лошачок, дивлячись уздовж рiки, що йому довго треба буде йти i йти, щоб вiднайти свое, а то хто й зна, чи вiднайде…

Вiдплиття на острiв Цiтеру

У цю кiмнату iз заслоненим важкою шторою вiкном, умебльовану в стилi бароко, я зайшов утрете. Дiвчина, яка мене впустила, зникла у темному боковому коридорчику, я зупинився посеред кiмнати i ждав. Тримав руку в кишенi пiджака, пересовуючи в пальцях важкий дукач iз зображенням австрiйськоi цiсарiвни Марii Терези, пучками впiзнавав знайомий з дитинства барельеф. Цього дукача, що менi подарувала колись моя бабуся як талiсман, я повинен був вiддати вiдомому в нашому мiстi Колекцiонеровi за те, що показав сюди дорогу. Старовинних речей я не збирав, мене цiкавили виключно книги, тому наче й не жаль було втрачати цей раритет, проте я чомусь i сьогоднi зрадiв, що не застав тут Колекцiонера: бабусин талiсман був нiби кладкою мiж моiм нинiшнiм днем i далеким минулим, i цей зв’язок мав назавжди обiрватися.

Передi мною свiтлiла пройма дверей, завiшана портьерою, портьера хитнулася, на порозi стала стара жiнка i проказала, як минулого й позаминулого разу:

– А-а, сценарист…

Однiею рукою вона взялася за узголiвну спинку лiжка, другу заклала назад, наче притримувала портьеру, щоб я, бува, не прослизнув повз неi в ту кiмнату, звiдки вона виносила призначенi для продажу речi: старi книги й картини.

Якийсь час стояла мовчки, потiм простягнула з-за спини руку й подала менi невелику картину у важкiй багетовiй рамцi.

Я внутрiшньо аж зiщулився, мене ж цiкавили старi книги, iсторичнi, а вона ось утрете виходить до мене то з Бiблiею, яку я давно маю, то з бульварними французькими романами, перекладеними в кiнцi минулого столiття на польську мову, я ж добре знав, що за тiею портьерою, куди стара мене нi разу не впустила, незважаючи на моi чемнi й настирливi прохання, розмiщена чимала й цiнна бiблiотека, успадкована, як картини й меблi, хтозна по кому.

Менi хотiлося вийти й не приходити сюди бiльше нiколи, я навiть зрадiв такiй можливостi, бо в кишенi залишався бабусин дукач, до якого я, попри весь свiй реалiзм, вiдчував дивний сентимент. Проте добре виховання не дало менi цього зробити, я простягнув руку, взяв картину i, ввiчливо посмiхнувшись, показав на вiкно. Стара зрозумiла й вiдсунула штору – саме настiльки, щоб свiтло впало на полотно.

На тлi блiдо-бузкових хвиль стояв обличчям до моря молодий чоловiк, одягнений в коротку делiю, з голими литками i цiпком у руцi, вiн обняв за талiю пишноволосу даму в розкiшнiй сукнi – кликав кудись; дама вiдхилила голову, наче опиралася спокусi.

Я поставив картину на лiжко, приперши ii до узголiвноi спинки, i придивлявся. Щось елегiйно-пасторальне, а разом з тим надiрване й сумне було в поставi цiеi пари; я не мiг визначити вартостi картини, вгадати автора, – а може, це й зовсiм дешевизна, проте менi сподобалася ця рiч. Чим саме – не мiг збагнути, а я ж не бозна-як знаюся на мистецтвi, – можливо, тiею душевною надломленiстю в обличчi жiнки; я дивився на картину, i чомусь зовсiм недоречно згадалася менi загадкова, нiби заздрiсна до чужого щастя, а разом з тим скептична усмiшка савояра з однойменноi картини Ватто, що в Ермiтажi, i пiсенька Бетховена про савояра проталанiла у вухах; менi на мить здалося, що я сам став тим бродячим музикантом, який ходить з шарманкою й бабаком по замiських дворах, спостерiгаючи людське життя i навiть вiдсутнiсть життя – як ось у цiй квартирi.

З кiнця в кiнець селом iду,
Бабак завжди зi мною…

Я спитав, скiльки коштуе картина. Стара заправила п’ятдесятку, i я виклав грошi. У цю хвилину задзеленчав шнурковий дзвiнок на вхiдних дверях, жiнка зникла за портьерою.

Знову – тихi кроки з бокового коридора, рип дверей, легко стукнули чиiсь скинутi черевики, почулося чемне, аж запобiгливе «добридень», хтось скрадливо зайшов до кiмнати. Я повернув голову й зустрiвся очима з Колекцiонером.

Рвучко пiшов йому назустрiч, наче боявся, щоб вiн не побачив картини, яка менi сподобалася. Колекцiонер iнтимно, майже по-змовницьки потиснув мене за лiкоть i поклонився, i я почув тепер вагу дукача, який обтягав менi лiву кишеню пiджака.

Я приглянувся до мого знайомого, нiби вперше його уздрiв: iнтелiгентне обличчя обрамлене рiзночинською[2 - Рiзночинець – у ХІХ ст. в Росii – прогресивний iнтелiгент недворянського походження.] борiдкою, одягнений у гуцульський сардачок з червоними кутасами; я нiколи не був пуританином чи консерватором, у далеких подорожах сам не раз вiдпускав бороду, а для своеi Нiлочки пристарав стилiзовану гуцульську свиту, проте в зовнiшньому виглядi Колекцiонера нiби навмисне пiдкреслювався борiдкою його iнтелект, а сардачком – зв’язок з народом. Може, це менi тiльки так здалося, та чомусь у моiй пам’ятi знову зринув ваттiвський савояр зi скептичною посмiшкою на губах: шарманщик прискiпливо оцiнював прибулого, i раптом спiснiла його посмiшка…

– Ну, як? – спитав пошепки Колекцiонер, киваючи головою в бiк портьери. – Вибрали для себе щось цiкаве?

У цьому питаннi я вчув натяк на свiй дукач, сягнув рукою в кишеню, обмацав його i зрозумiв, що менi дуже не хочеться його вiддавати.

– А менi принесли обiцяне для мого музею? – не чекав моеi вiдповiдi Колекцiонер.

– Ви знаете… забув, iншим разом… – затинався я, та допомiг менi той музей! Як парадно назвав вiн свою колекцiю. – Як ви сказали – музей? – Іронiя допомагала менi здолати знiяковiння.

– А хiба нi? Якби ви побачили!..

– У тiм-то й рiч, що вашого скарбу нiхто не бачить… То швидше комора…

– Вас муха вкусила. – Ображена гримаса перекосила iнтелiгентне обличчя Колекцiонера. – Ви пригадайте, скiльки в минулому пропало б скарбiв, якби не особистi колекцii аматорiв i меценатiв! А тут усе пропаде, пропаде, стара з дня на день чекае смертi, на вторгованi грошi гробiвець на цвинтарi будуе…

Менi стало тоскно: гробiвець! Вона – гробiвець, а вiн – комору… Я тепер згадав: за Колекцiонером водилася сумнiвна слава, я тому всьому не надавав ваги, не надто вiрив i тепер, та враз спливли менi на думку слова славного у нашому мiстi Охоронця скарбiв: «Хто шукае чистих слiдiв iсторii, сам мусить бути чистий» – менi захотiлося негайно йти геть звiдси.

Я подався до лiжка, на якому стояла, приперта до узголiвноi спинки, куплена щойно картина; Колекцiонер побачив мою покупку i, намагаючись випередити мене, теж поквапився до лiжка, та враз спинився: у проймi дверей стояла господиня.

– Добридень, добридень, – пiдiйшов вiн навшпиньках до староi, нагнувся, щоб поцiлувати iй руку, очима ж пас картину.

Менi згадалася розповiдь Охоронця скарбiв про те, як в одному гiрському селi невiруючий Колекцiонер падав на колiна i бив поклони перед старовинною iконою, щоб виманити ii в довiрливих релiгiйних селян, – правда це чи чиясь вигадка, тiльки щось схоже – блазнiвське i фальшиве – було в цьому прикладаннi до руки староi; знову всезнаюче посмiхнувся савояр, i чому саме тут, у цiй затхлiй кiмнатi, сплив вiн у моiй пам’ятi?

…Притулок на нiч десь знайду,
Бабак завжди зi мною…

Колекцiонер позадкував вiд староi, спинився бiля картини i прикипiв-таки до неi поглядом; нав’язливий шарманщик лукавим прижмуром нагадав менi ще одну небилицю про Колекцiонера – як його били гаварецькi гончарi, коли вiн, ревно молячись у сiльськiй каплицi, крав з аналоя старовиннi пiдсвiчники; а що, коли це правда, i я ось зараз стою з ним, мов рiвня, у домi, де торгують народними цiнностями… Я знову вiдчув бажання чимшвидше вийти звiдси, але вiн заступив собою картину i, закусивши губу, буквально поiдав ii очима.

Тодi я вiдтiснив його плечем, пильнiше приглянувся до картини i тут спiймав себе на думцi, що менi звiдкись знайомий цей елегiйний сюжет. Я перебрав у пам’ятi все, що запам’яталося з виставок Ермiтажу, Лувру, гаванського Капiтолiю, та не пов’язав жодноi iз бачених колись картин з цiею, а впертий савояр дивився тепер з тугою, заздрiстю i скепсисом на втечу двох закоханих вiд свiту юдолi й печалi в краiну мрiй i примарного щастя.

Минае нiч в тривожних снах,
Бабак завжди зi мною…

Колекцiонер, який у своiй домашнiй, захованiй вiд людського ока колекцii мав, кажуть, цiннi картини, iкони, свiчники, шати, гердани, кахлi, хрести, монети, дукачi, непогано знався на мистецтвi, вiн мiг допомогти згадати, звiдки менi знайома ця пара, зображена на картинi; з притаеною надiею – ану ж я купив за безцiнь вартiсну рiч! – i з острахом, щоб часом ii тут не втратити, напружено чекав, що скаже Колекцiонер, а в душi ворушилося гнiтюче каяття, що зв’язався з ним.

Я ще нижче нагнувся над картиною, i раптом мене приголомшив вигук Колекцiонера:

– Ватто! «Вiдплиття на острiв Цiтеру».

Шляхетне старече обличчя жiнки стало враз плюсклим, подiбним до меблевоi полiтури, поiденоi червоточиною, воно покрилося синюватими, аж фiолетовими плямами, очi ii зблиснули, вона не зрозумiла значення слiв Колекцiонера, але надривний його вигук дав iй вiдчути, що картина коштуе набагато бiльше, нiж вона отримала вiд мене. Стара потягнулася рукою до лiжка, викрикнувши: «Куплена, куплена!», та спинив ii чемний смiшок: