Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Їхали мовчки. Вiд яруги, до якоi Нестор пiд’iхав заблукавши, а потiм над нею майже двi години розвертався машиною, до перевалу залишалося не бiльше десяти кiлометрiв.

Машина виповзла з бакаiстого путiвця на асфальт, вiн брався ожеледдю, а туман порошив бiлим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволi. Час нiби уповiльнився; у мовчаннi, довколишнiй темнотi й тихiй iздi – кожен мав змогу вiдшукувати в собi iншого, нiж вiн був тiльки що над проваллям, i сама пригода з хвилини на хвилину нiби втрачала свою значимiсть. Несторовi здалося навiть, що на перевалi, в колибi, де ждуть на них голоднi артисти, вiн розповiдатиме про випадок над прiрвою з недбалою посмiшкою, як про щось зовсiм незначуще.

Бажання звiльнитися вiд щойно пережитого дiймало й Леонiда. Та бо й справдi, страхи якi – передне колесо повисло над урвищем! Ще ж i не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв пiд стiнкою в гестапiвськiй катiвнi; iнженер Степан, який сьогоднi консультував зйомки на буровiй, живцем горiв, коли вибухнула свердловина… І актриса Адрiана, i вiн, сценарист Леонiд, навiть його скромна дружина Нiлочка – всi задовго до нинiшнього випадку пройшли важчi випробування.

За спинами, бiля заднього скла, дзеленькали пляшки з горiлкою, в машинi запахло хлiбом i ковбасою, всi були голоднi й у думцi радiли, що незабаром у товариствi артистiв, якi виiхали з буровоi ранiше, пiдкрiпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в свiтлi фар вилася змiйка снiговоi порошi. Кожен бачив ii, хотiв бачити, вона вiдволiкала нав’язливi думки, будила вiддаленi асоцiацii, та снiгова змiйка виводила друзiв з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, i всi вивiльняться вiд пережитого. І враз це млосне очiкування спокою обiрвалося зовсiм недоречною фразою:

– Отак починаеться пурга, – сказав Степан.

Мисливець мiг передбачити бiду: вчора сполохи на захiдному схилi неба вiщували вiтер. Та вiн не мiг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тiльки зсутенiв короткий, ще безсонячний день, на пiвденному заходi засвiтилася голубувато-фiолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неi нiжна, мов вуаль, спустилася зелена завiса.

Бiльше року, проживаючи на пiвночi, мисливець чекав цього видива, а його не було, вiн давно б уже виiхав – буровi роботи закiнчилися – та все вичiкував, ще ж лютуе зима, може, з’явиться… І нарештi, на межi зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрi було поки що тихо й безвiтряно, бiла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарiлася оргiя кольорiв.

– Степане, вам, мабуть, нецiкаво жити, все ви бачили, все пережили, – сказала Адрiана, не повертаючи голови: бiла змiйка, що втiкала з-пiд колiс, товщала, вихорилася, здiймалася високо над дорогою, застеляла свiт, свистiла, ревiла i знову безпомiчно нишкла до асфальту, – Адрiана пробувала i не могла викликати в уявi картину хуртовини. – Вас аж на пiвнiч носило, Степане?

– Було. Шукали нафту бiля Хальмера.

– І бачили справжню пургу?

– Менi довелося боротися з нею чотири днi.

– А чи не забагато, Степане, не задуже виробнично – i горiти, i замерзати через ту нафту? Уявiть, що ми вас знiмаемо на плiвку не тiльки у вогнi, а ще й у заметiлi – i над усiм, як символ людськоi мужностi, самого сенсу iснування – бурова вишка… Ха, а зал у кiнотеатрi порожнiй…

– Та нi, цього разу я постраждав через красу – я задивився на полярне сяйво.

– О, це вже цiкаво! А потiм?

– Потiм? Чотири доби на лижах без перепочинку.

Нiлочка недовiрливо подивилася на Степана, спитала:

– Чотири днi ви не iли, не спали i йшли на лижах? Але ж це неможливо – йти чотири доби без iжi i сну…

– А що було робити – замерзати?

– Нiлочко, – промовив поблажливим тоном Леонiд, – в кожнiй людинi прихованi незвiданi запаси сил, так званi надсили, i вони виявляються, коли…

– Коли людиною опановуе страх, – докiнчила за Леонiда Адрiана.

– І не тiльки, – незворушно вiдказав Леонiд, вiн не бажав вступати в нову суперечку з Адрiаною. – Любов до життя…

– Джек Лондон.

– Любов до ближнiх…

– Чингiз Айтматов. «Рябий пес бiжить краем моря». А втiм, ви сьогоднi виявили свою надсилу, Леонiде. Той камiнь, що ви його пiдняли i поклали замiсть себе на сидiння, коли ми сповзали в провалля, не пiднiмуть i четверо.

– Скажiть спасибi. – Губи Леонiда згорнулися в дудочку.

– До смертi не забудемо… Несторе, – вже дiловито промовила Адрiана, – а чому б вам у майбутньому не зробити фiльм про полярникiв? Амундсен, Седов… Консультанта маемо – того ж Степана…

– Якщо про полярникiв, то вже краще про Русанова, бодай щось нове… – Леонiд таки не стерпiв, щоб не заперечити Адрiанi, таж ii знання обмеженi колом iнформацii десятикласницi!

– А й справдi, – сказав Нестор. – Якби я брався робити фiльм про полярникiв, то тiльки про Русанова. Рiч у тiм, що з ним пiшла його наречена, геолог i лiкар, француженка Жульетта Жан. Їхнi слiди знайшли ще в тридцять шостому роцi на Таймирi. Це – проблема! До чоловiчих подвигiв уже звикли. А то – жiнка!.. І нiхто нiчого не знае. Ось тобi, Адрiано, карти в руки. Уяви себе на мiсцi Жульетти. Ким вона була для Русанова, коли вмирала за його iдею з голоду й холоду на таймирському шхерi?

– Не можу, Несторе. Я навiть не в силi уявити собi пургу.

– А я могла б… – несмiливо сказала Нiлочка, i всi здивовано поглянули на неi. Нестор аж машину пригальмував: вiн дотепер навiть у думках не припускав, що Нiлочка взагалi щось може.

– Люба, ти б уже… – почав Леонiд.

– Я можу, Леонiде, – перебила його Нiлочка.

…З пiвночi насувалася пурга. Інстинкт пiдказував Жульеттi Жан повертатися назад, на пiвдень, утiкати вiд снiговоi стiни, що котилася слiдом за поземкою, та Русанов знав, що треба йти супроти вiтру, iнакше – смерть. Жульетта вiрила йому. Нiчого, зрештою, не залишалося – тiльки вiрити: буря насувалася, як час, як саме життя, i треба було входити в неi, невiдому й небезпечну, а вертатися – хiба що в спогади. З чотирнадцяти полярникiв, якi наважилися пройти Пiвнiчним морським шляхом iз Шпiцбергена, минаючи Таймир, до Берiнговоi протоки, залишилося iх двое; у цiй розвихренiй, оскаженiлiй безвиходi iм зосталися тiльки згадки, тому Русанов думав про Киiвський унiверситет, про висилку в Печорський край за революцiйну дiяльнiсть, емiграцiю до Францii, а перед Жульеттою поставав Сорбоннський унiверситет, де вона побачила Русанова i, полишивши тихе благополуччя, пiшла за ним, неспокiйним i мужнiм.

Я повiрила в нього вiдразу, йому не можна було не вiрити. Добрi очi, обрамленi ледь помiтними зморшками – начеб вiд усмiшки або напруженоi думки, погляд вiдкритий, спокiйний, повнi губи пiд час розмови iронiчно складаються в дудочку, про все менi зовсiм невiдоме вiн знае до дрiбниць, говорить легко, впевнено, переконливо – так умiе розмовляти тiльки мiй батько, правда, лише про одне: як утiкав вiд нiмецького бауера до своеi манюсiнькоi, найкращоi з усiх дитинчат Нiлочки, а Леонiд – про все. Леонiд багато працював, писав, друкував, iздив на зйомки, i це його життя стало моiм, я iншого не могла i не хотiла знати, я нi за чим не шкодувала, хiба лише за одним… Коли ми обое приiжджали в село i батько пiсля другоi чарки починав свою розповiдь, Леонiд непомiтно зникав з-за столу, вiн уже знав ii напам’ять, i я його зовсiм не винила, бо й самiй ставало нецiкаво слухати. Батько це вiдчував, знiяковiло опускав очi, але наступна чарка додавала йому вiдваги, i вiн таки закiнчував свою билицю, яку замiсть мене й Леонiда слухала моя мама – iй ця розповiдь була завжди новою i дорогою. Я ставала подiбною до лошачка, який загубив свiй вiзок i побiг за iншим – цiкавiшим, гарнiшим, бiльшим; повiз той нестримно мчав, i я – за ним, поки ми разом, сьогоднi, не спинилися в бiгу над прiрвою.

Снiгова маса вже навалилася на обох лавиною, – ревiла, свистiла, гула, льодянi крупинки обпiкали щоки, заслiплювали очi. Жульеттi не страшно, адже iй не буде гiрше, нiж Русанову, вiн нiчого не зробить такого, щоб собi полегшити становище, а iй – нi; доля iх едина; коли вiн знайде рятунок – то i для неi, а якщо нi – буде разом з нею; чому повинно iй бути страшно?

Машина повисла над проваллям, та я не боялася, ми з Леонiдом були в цiй бiдi единi, i коли вiн поклав на сидiння замiсть себе камiнь й вискочив з машини – робив це для мене. Так, так, Адрiано, вiн робив це для мене, не будь такою злою, вiн тодi не про себе думав, а про всiх нас! Леонiд чистий, чесний, вiн носить бабусин дукач на грудях, вiн ревно оберiгае своi та чужi святощi, я знаю про нього те, чого не знаеш ти; людина, яка стоiть вище грошей, мусить бути високою. Ти, Адрiано, не пiшла б за своiм коханим у хуртовину, надто себе любиш, а я пiду, бо вiрю в нього, хочу вiрити. Той, хто хоч одну мить у життi був високим, може стати таким вдруге… Правда, Леонiде, ти не боiшся бурi, ти ж сильний… Тiльки прошу тебе: вислухай ще раз в життi розповiдь мого батька про його втечу з нiмецькоi каторги. Тiльки раз…

– Нiлочко, – Нестор вiдпустив гальмо, машина рушила з мiсця, – а ви уявляете собi, що таке бiла смерть? Бо менi важко…

– Я тiльки-но бачила те все, – знiяковiло посмiхнулася Нiлочка. – Лише полярного сяйва не було… Розкажiть, Степане, яке воно?

– Розповiсти про нього, як i про музику, неможливо.

На мить небо згасло, мов затемнився кiноекран, а тодi почалося величне дiйство. У зенiт вибухнув жмут променiв, iх перетяла вiд горизонту до горизонту свiтляна бинда, по якiй перебiгали з краю в край фiолетовий, оранжевий, зелений кольори; бинда, вгинаючись, мов лук, спинилася до зенiту i, не витримуючи напруги, ламалася. Тодi на ii мiсцi утворювалась промениста корона, у центрi якоi шалено витанцьовували найрозмаiтiшi кольори – все вирувало, крутилося, з корони, мов з кратера, вилiтали вогненнi смуги. Знову затемнення, а за мить серед зiрок почали розпускатися до горизонту весiльнi стрiчки, вони розкручувалися й згорталися, збиралися в тiснi складки, щоб знову бризнути рiзнобарвним феерверком.

А коли скiнчилося диво, на сiрому пiвнiчному схилi неба з’явилися подiбнi до сочевиць хмари, i по снiговiй корi побiгла змiйками колюча поземка. Мисливець упiзнав зловiснi прикмети страшноi хуртовини – бори, вiн поклав у ягдташ единого зайця-бiляка, якого вбив учора, i, залишивши теплу сторожку, вирушив на лижах на пiвденний захiд, немов навздогiнцi за полярним сяйвом.

Машина поволi пробиралася крiзь густий туман до перевалу, бiлою змiйкою вилась поземка по осклизлому асфальту.

«Ну все, я вже вiдчула пургу, вона iде до мене, – подумала Адрiана. – Викликаю в собi всю свою силу й гiднiсть. Це в мене е. В мене нема бабусиного дукача, нема й слинявого кохання, яке породжуеться страхом перед самотнiстю, в пургу я можу йти й сама. Та коли в нiй знайдеться мiй Русанов, з котрим я зможу iсти посполу хлiб – хай то з макухою, корою, сiчкою, – в мене знайдеться й кохання. Кохання, а не безпораднiсть, яку дехто називае цим словом. Я готова, Русанов, iти з тобою, ти давно, сивий самiтнику, сидиш каменем у моiй душi… Я готова, але тодi лише, коли побачиш у менi людину, на яку – схитнувшись, зламавшись, злякавшись, – матимеш надiю опертися. Тодi буде сенс iти менi з тобою й ставати, коли доведеться, перед обличчям смертi…»

– Знаете, iнженере, – Адрiана повернула голову до Степана, – Леонiд мав рацiю, коли говорив про тi надсили. Але ж вони не можуть безконечно поновлюватися з одного лише страху перед смертю. З такого страху може зродитися й божевiлля. Щоб весь час викрешувати iх у собi, потрiбно знати, для чого, в iм’я якоi мети чиниш подвиг над самим собою. Що вам додавало б сили?..

– Увага, увага! – вигукнув Нестор. – Наша камерна актриса стае раптом максималiсткою! Гарантую, Леонiде: ви на цей раз спрацюетеся. Негайно пиши сценарiй про Русанова i виписуй роль Жульетти. Адрiана почала працювати над нею в улюбленому тобою ключi.

– Не кпiть, Несторе, – Адрiана сперлась на руки пiдборiддям. – Я справдi почала думати над особистiстю Жульетти Жан… Якщо вона загинула з Русановим, а це так, то вже ii роль максимальна, ту роль не Леонiд придумае, ii давно пiдтвердили трагiчнi документи. Трагедiя сама собою максимальна.

– Що менi додавало сили… – проказав замислено Степан. – Розумiете, над цим можуть задумуватися сценаристи, режисери, i я – тепер. А тодi… А й справдi – що?

Мисливець утiкав вiд пурги на пiвденний захiд, вiн сподiвався, що встигне втекти, – до селища один день лижного переходу. Розумiв тепер, що вiдбився надто далеко. Те вiдчуття волi, яке розпирало йому груди двi доби тому, коли вийшов у вiдкриту безлюдну тундру i побачив обрис пiвнiчного краю Полярного Уралу, змiнилося тепер щемкiстю каяття за той, як на його вiк, хлоп’ячий порив – утекти вiд людей, обов’язкiв, гамору, метушнi, диму й послiду в первозданну природу.