Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Не знаю навiть коли, бо спецiально себе не примушувала, я почала цiкавитися всiм, що потрапляло пiд руки, i чим бiльше пiзнавала, тим настирливiше вiн дошукувався у менi невiгластва, i я не знала: радiе, що знаходить його щораз менше, чи жалкуе з цього приводу. Те вивiдування ставало все жорстокiшим, я вiдчувала: вiн намагаеться для чогось зробити мене собi рiвною; моi знання незмiрно збiльшувалися, i пропорцiйно зростала дотичнiсть до невiдомого, яке треба було пiзнавати, щоб урештi наважитися сказати йому:

– Ви так багато знаете, а що вмiете самi? Покажiть.

Я помiтила, що вiн завагався. Чому? Адже ще недавно ревниво випитував, чи я бачила його роботи, якi зрiдка експонувалися на колективних виставках; я знала, що художники люблять показувати своi творiння – вони завжди мучаться тим, що iх мистецтво найменш доступне – для огляду; вiн мрiяв про персональну виставку – чому раптом завагався показати своi полотна?

Але я наполягла, я вже вiдчувала в собi силу оцiнити iх.

Одне за одним поставали передi мною дива: буяння лiнiй, пластичнiсть людських тiл, неозорiсть подiльських полiв, химернiсть карпатських сюжетiв, де чiткi контури гiр оповивалися примарними вихорами хмар, в яких можна було вгадати силуети чудовиськ з гуцульськоi демонологii, – i у всьому легкiсть, мов у танцi або в пiснi; я чула, як пiдносять мене його витвори, менi на мить здалося, що якби я збагнула секрет його творення, то… Та раптом вкралося i вибухло в менi розчарування – це сталося тодi, коли я вiдвернулася до вiкна: жодне обличчя не запам’яталось.

– А де очi, уста, думка, людина, де серцевина цього царства лiнiй i настрою? – спитала я.

Вiн здригнувся, потiм нервово висунув з кута мольберт, поставив на нього чисте полотно, довго дивився на мене, в його очах я побачила сумiш злостi й захвату i не зрозумiлого для мене страху; вiн стояв непорушно, не зважуючись iще пiдвести вуголь, а потiм заводив, заводив ним по полотнi i врештi опустив руку. Зняв полотно з мольберта, повернув його до стiни, i я знiтилася вiд його докiрливо-скептичного погляду, який примусив мене подумати: а я, хто я? Чому досi тупцюю в масовках, чому не спромоглася зробити хоча б одну роль, котрою могла б похвалитися перед ним?

Я боровся з ii образом не для того, щоб прогнати його, а щоб утвердити – без нього я обiйтися вже не мiг. На моему колись не зайнятому полi я не знаходив таких чiтких, рельефних рис; тепер, коли я вихопив з ii обличчя конкретнi штрихи, якi передавали зовнiшню красу, порив, допитливiсть, думку, моi картини ожили, стали предметними; я не виходив з майстернi тижнями, мiсяцями, а на нових полотнах з’являлася вона, тiльки вона в рiзних виявах багатства свого образу.

Довго не бачив ii, i одного разу пройняла мене тривога, що бiльше не зустрiну: образ, який залишився для мене, колись-таки вичерпаеться, а живий напевне мiняеться – збагачуеться чи бiднiе, – i я повинен його побачити, щоб ще раз пересвiдчитися, чи справжня та краса, чи мiцнi тi пориви, i вичерпати його до кiнця.

Я вийшов з майстернi i, йдучи до театру, згадав ii перший опiр моiй перевазi й вiдчув, як десь глибоко кiльчиться паросток страху, що вона колись мене переможе i я навiки стану рабом ii образу.

Я прийшов на другу дiю вистави «Нiч на полонинi». Саме танцювали русалки довкола заснулого пастуха Івана, я придивлявся, щоб побачити серед них ii – не було. Подумав, що нинi не зайнята, вже збирався виходити, та на сцену вийшла Мавка, i я затримався.

Цю п’есу я знав. Роль Мавки була досить складна: вона з’являлася Івановi увi снi, як мiфiчна iстота, але з обличчям реальноi Івановоi коханоi, а тому на сценi мусила дiяти одночасно у двох iпостасях – кожна зi своiм характером. Одна iпостась вирiшувалася виразом, мiмiкою обличчя, iнша – рухом, який повинен був створити iлюзiю примарностi образу.

Мавка виходила з глибини сцени, з бутафорних недеiв; розпростертi, мов для лету, ii руки плавно вигиналися, – нiби хвилi нiчного туману пробiгали вiд пальцiв до плiч, тонкостанна гнучка постать здавалася безтiлесною, вона готова була злетiти й закружляти над заснулим пастухом; Мавка повiльно наближалася до авансцени, я захоплено спостерiгав ii, а мозок дiймала думка, що десь уже бачив це видиво, добре знаю його – так, нiби мiй олiвець виводив лiнii рухiв Мавки; Мавка пiдпливала до Івана, а тодi пучок свiтла вихопив з пiвсутiнку ii обличчя, i я впiзнав: це був образ, який проник у всi моi картини, це була вона…

Я зрадiв: ми одне i те саме рiвносильно створювали в рiзних матерiалах, ми позичили одне в одного те, чого кожен зокрема не мав, i довершили кожен себе самого.

Моя боротьба з нею закiнчилася, за дар я заплатив сповна i мав право знову стати вiльним: хай напливають тепер на мое поле сотнi нових облич, ii було лише першим, та ось знову паросток страху, що прорiс колись у найглибших тайниках душi, проколювався тепер до свiдомостi: а що, коли я не вивiльнюсь нiколи вiд одного i того ж образу, чи не стане це моею творчою смертю?

Пiсля вистави вона сказала менi:

– Я вдячна вам…

Я запросив ii прийти вранцi до моеi майстернi: мусив зiзнатися перед нею, що завдячую iй не менше.

Вона оглянула моi старi картини, оживленi ii образом, i новi – створенi ним, радiсть спалахнула в ii очах, вона поривчасто мене обняла й прошепотiла:

– Я не знала, що стiльки важу для вас. Що я взагалi важу!

І ми втекли тодi обое з мiста.

Ми втекли вiд своiх свiтiв, захопивши з собою лише новонароджене кохання. Так нам хотiлося. Так нам здавалося.

Ми цiлувалися, а я чула байдужий голос свого чоловiка: «А хто грав нинi?» – «Я грала, я!» – гукнула я йому вчора, щаслива й зла. «Не може бути!» – той же рiвний, незворушний його голос.

Я гаряче обнiмав ii, а сумлiння шмагали слова моеi дружини, котрими вона несвiдомо хотiла повернути менi втрачену волю: «Ти так стомився, поiдь кудись». – «Я вже давно у вiд’iздi, давно!» – вигукнув я, не знаючи, на кого серджусь.

Ми втекли, а свiти нашi потягнулися за нами, безсоромно спостерiгаючи наш шал, i насмiхалися: ми вашi дiтища, i нiкуди ви вiд нас не дiнетесь!

«Ти виграла битву з двома сильнiшими супротивниками, – нашiптував менi мiй свiт, коли я, щаслива й заспокоена, лежала в гiркiй травi i дивилася в небо, – а тепер з ким подiлишся мною? Кинеш половину, мов дуельну рукавичку, мужевi, а чи всього принесеш у жертву своему коханому, як його вiрна дружина?»

Я стояв, спершись спиною до стовбура сосни, i думав:

«Ми допомогли одне одному стати самими собою, а могло б цього й не вiдбутися, коли б не зустрiлись. Ми тепер мiцно утвердились у своiх свiтах. А коли поеднаемося, кожен втратить щось вiд себе – без взаемних втрат ми не сумiснi. Ми стали надто сильними, щоб спiвiснувати».

Ми чули цi нашiптування, добре чули, але нам випав один день, який нiколи не повториться, як би ми свое життя потiм не влаштували. Тому затлумлювали голоси наших розумiв i сумлiнь поцiлунками, а заглушити не могли, i чим швидше кiнчався день, тим вiдчутнiше усвiдомлювали, що нашi поцiлунки – це плата одне одному за вчинене, а не завдаток на майбутне; забiгали в пiд’iзди i доцiловувались – не з радостi перед завтрашнiм днем, а з туги перед прощанням.

Ми згадали про хлiб, iшли вiдчуженi, а я ще вмовляла себе:

«Я готова вiддати йому свого свiту половину…»

Я почув ii жертовну обiцянку i мовчки вiдповiв:

«Не маю права вiдбирати того, що подарував, i тобi не вiддам узятого вiд тебе. Воно уже – мое».

«Вiн не зумiе нi вiддати, нi прийняти. Вiн мусить вивiльнитися, щоб мiг шукати i знаходити нове… А я – хiба iнакша?»

«Вона не поступиться менi своiм, як би не клялася нинi. Переможе мене або покине».

Ми стояли над хлiбом i запитували одне в одного: що буде потiм?

«Я малював радiсть, тепер малюватиму тугу».

«А я й не знаю, що буде зi мною – розбудженою i сильною».

А обое думали одне: а може, ми найкраще володiемо одним талантом – будити iнших iз спокою, розбурхувати, сердити, спонукувати, заражувати невдоволенням, а коли той iнший, розбудившись, видобувае з себе щось бiльше, – гнатися за ним, доганяти i вчитися вже в нього?

* * *

Дiвчина-продавчиня розчаровано дивилася на них обох, а коли в магазинi спорожнiло, пiдiйшла з ножем i розрiзала буханець надвое.

Тонконогий лошачок

Донинi вiн нi на крок не вiдступався вiд кобили, свiт його обмежувався пругким маминим животом, i бiльше нiчого не бажав для себе лошачок, крiм теплих цiвок солодкого молока й запаху маминого поту, бо ще йому не пахли нi трави, нi квiти, анi листя – i шия не зводилася вгору, до неба, а лише вигиналася донизу – пiд живiт, до дiйок, а деколи до кобилячих рухливих губ, якими вона м’яко обмацувала лошачка, дихаючи на нього пережованою травою.

У загорожi, де паслася кобила, набираючи сил пiсля ожереблення, теж пахло все ii животом i вим’ям; вориння, витерте ii боками, масно полискувало; на цвяхах, якими були прибитi жердки до стовпцiв, срiблилася довга волосiнь з хвоста; вiд землi iдко тягло послiдом, i це теж був мамин запах; навiть конюх, котрий вранцi виводив iх обох iз стайнi в загороду, теж пахнув кобилою – весь свiт для тонконогого лошачка був ще цiлiсним, вiн не знав, та й не мiг знати, що йому, крiм кобилячого живота й вименi, крiм загороди й просяклого кiнським потом конюха, уготовано щось бiльше.

А нинi конюх вивiв кобилу iз стайнi, та не провiв ii, як завжди, попри лiсничiвку з великими вiкнами через подвiр’я й дорогу – до молодого дубового гайочка, обгородженого воринням; звичний шлях кобилi й лошачковi, що терся мордочкою бiля маминого крупа, заступив двоколiсний повiз iз двома дишлами, з’еднаними дугою, а поруч лежала ремiнна збруя. Конюх тпрукнув, зупинив кобилу, потiм увiв ii мiж дишла пiд дугу, немов у дуже вузьку загорожу, в якiй не було мiсця для лошачка; ремiння обплутало ii всю, по зубах скреготнули вудила й застрягли в мордi, мама iх пожувала, та, скосивши поглядом на конюха, перестала жувати i стала мов укопана. Лошачок ще не бачив маму такою: вона не помахувала хвостом, не пофоркувала, навiть не повернула голови, коли Тонконогий оббiгав повiз i протискався то попiд одне, то попiд друге дишло до ii заднiх нiг.

Така чужакуватiсть кобили вельми стривожила лошачка, вiн уклякнув на переднi ноги i таки пропхався до маминого живота, конюх виштовхав його з-пiд дишла, це ще дужче злякало Тонконогого, адже досi вiн знав тiльки ласку, а тепер добрий конюх ще й прикрикнув на нього, а очi в мами були сторожкi й холоднi, наче вона враз забула про свого сина.

З лiсничiвки вийшов охайно одягнений чоловiк, вiн був чужий i пахнув зовсiм iнакше, нiж конюх i кобила; поплескав лошачка по мордi, Тонконогий чмихнув вiд цього iншого запаху; чоловiк вилiз на сидiння, бiля нього сiв конюх, зловiсно цьвохнув батiг, i мама побiгла не озираючись, потягнувши за собою повiз. Лошачок заiржав i побiг слiдом, гнаний вiдчуттям тривоги перед широким свiтом, який враз вихопився з-пiд теплого живота кобили й постав перед ним досi не вiдомими предметами, розлився довкола дивовижними, незнайомими запахами.

Вiдтепер Тонконогому довелося виконувати перший в його життi обов’язок: за те, щоб зрiдка допасти до маминого вим’я i заспокоiти голод, який постiйно його мучив i викочував з морди клубки пiни, вiн мусив бiгти i доганяти. Спочатку це було втомливо, та в постiйному русi тонкi лошачковi ноги змiцнiли й стали цупкими, як молодi дубчаки в загородi, i небавом Тонконогий перестав вiдчувати втому, до того ж було дуже цiкаво. Вiн високо тримав голову i бачив над собою глибоке небо або ж зелене лiсове склепiння, вiн мiг вiльно вибрикувати й вихвицькувати заднiми ногами, його весь час манили до себе левади й поля, та мусив бiгти за вiзком, тож не мiг собi дозволити приглянутися зблизька до тих полiв i левад.

Та одного разу дивно знайомий запах донiсся iз темно-зеленого лану, лошачка заносило боком-боком, вiн супроти своеi волi опинився по колiна серед соковитого трилистого зела з круглим кашкуватим цвiтом, над тим цвiтом кружляли круглi волохатi комахи, якi гудiли, нiби сварилися на когось. Забувши про вiзок, що покотився польовою дорiжкою, лошачок якийсь час полохливо приглядався до буркотливих отих комах, але трилисте темно-зелене зело з бордовим цвiтом надто звабливо пахло чимось дуже знайомим; лошачок ухопив губами тiеi зеленi, приемна терпкота розлилася у щелепах, вiн хапнув ще i ще, та враз згадав, що мама з вiзком вiд’iхала вже, мабуть, досить далеко, тодi вдарив копитцями i пустився стрiмголов наздоганяти. Застав ii бiля якогось будинку випряжену, допав до вим’я, а тодi зрозумiв, що те смачне зело пахло маминим молоком.

За це звiдання смаку терпкого зела довелося лошачковi розплатитися: кобила, обнюхавши Тонконогого, мордочка якого пахла свiжою конюшиною, коротко заiржала, немов чимось ураз зрадiла, злегка зiгнула задню ногу в колiнi й вiдштовхнула лошачкову голову вiд вим’я, вiн зайшов з другого боку, але й цього разу був вiдштовхнутий; кобила iла з опалки i раз у раз оглядалася, iгiкала, кликала, поки Тонконогий таки не пiдiйшов i не почав iсти разом з нею те саме скошене смачне зело, якого вiн тiльки що скуштував на заджмеленому лану.