Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– З вами неможливо працювати! – махнув рукою Леонiд. – Для вас уже стала застарiлою довженкiвська символiка, урочистий тон…

Туман зовсiм окутав машину, притиснув до вiтрового скла свiтло фар – два жовтих кола повiльно повзли попереду, заслiплюючи водiя, машину кидало на вибоiнах. Нестор зупинився.

– Щось менi пiдозрiлий цей ремонт асфальту… – Вiн вихилив через вiкно голову й вигукнув: – Люди! Ми й справдi не туди заiхали!

– То чому ж ти… – Леонiд насилу стримав злiсть. – Адрiанi не дивуюся, але ж Степан застерiгав… А там нас чекають – голоднi i в холоднiй колибi.

– Чому, чому! – смикнувся Нестор. – Степан, до речi, перший сказав, що то ремонтують асфальт. А ти можеш перекусити, коли так зголоднiв… Не повмирають вони i не замерзнуть, – мовив лагiднiше, – ми зараз… – Вiн вийшов з машини, обiйшов довкола, приглядаючись, i безнадiйно присвиснув. – Вилазьте, братове, – сказав. – Ми в тупику.

– Це для вас, Леонiде, – не вгавала Адрiана. – Матерiал для ще однiеi героiчноi сцени.

Повиходили. Вечiрнiй сутiнок, перемiшаний з туманом, важко налiг на гори, справа крiзь густу непроглядь ледь вгадувалися контури високоi скелi, попереду бовванiв смерековий бiр, у який входила дорога, звузившись до возовоi, злiва гостинець обривався: глибину прiрви можна було тiльки вгадати по далекому дзюркотiнню потiчка.

– Здавай назад, Несторе, – сказав Леонiд.

– Яке – назад? – Нестор вийняв з кишенi люльку, мовчки набивав ii. – Ми в цю пастку в’iхали ще тодi, коли я виголошував останню сентенцiю, будь вона проклята. Кiлометрiв зо три проiхали, яке – назад…

Запалив люльку, пiднiс запальничку до Леонiдовоi цигарки, полум’я дрiбно похитувалося перед повними губами Леонiда.

– Тон, кажеш… – Нестор зумисне повертався до обiрваноi розмови, щоб перечекати, поки вляжеться хвилювання, – треба ж щось вирiшувати. – Кожна ситуацiя мае свою тональнiсть: коли урочисту, а коли й нi… На одному уроцi, я вчився тодi в дев’ятому класi, учитель пояснював нам гекзаметр. – Вiн умисне розтягував розповiдь, згаданий епiзод заспокоював його. – Для прикладу взяв вiрш Франка «Весно, ти мучиш мене, розсипаешся сонця промiнням». Вiн учив нас скандувати, а я, захоплений емоцiйнiстю вiрша, задекламував, вiдповiдаючи: «Весно!! Ти мучиш мене!» І дiстав двiйку, бо урок був не про емоцii, а про розмiр вiрша. Слiд знайти справжнiй тон…

Леонiд зосереджено слухав.

– Справжне – це незнайдене, – сказав. – Знайдене в першу ж мить своеi появи уже вимагае вдосконалення.

– Ха… – Адрiана розiм’яла в пальцях цигарку й нахилилася до Несторовоi люльки, щоб припалити. – Один мiй знайомий поет нiяк не може знайти рими до слова «морква». Невже це для нього оте незнайдене – «справжне»?

– Оса… – посмiхнувся Нестор, обличчя його вже було зовсiм спокiйне. – Ну, добре. Гасiть цигарки i сiдайте. Степане, помiняйтеся мiсцями з Адрiаною, вона легша. Треба ваги на заднiй мiст. Спробую розвернутися.

– А не краще, щоб ви самi… – невпевнено промовив Степан. – Дорога вузька i… – Вiн змовк, вловивши на собi докiрливий погляд Нiлочки.

Цi самi слова мало що не зiрвалися з Леонiдових губ, та вiн впору побачив Нiлину реакцiю на пропозицiю Степана i сказав, пригашуючи неприемний присмак сорому за свое боягузтво:

– Бачите, як iнодi може занизитися тональнiсть…

– Бувае… – опустив широкi плечi нафтовик i перший пiшов до машини.

Вiн сiв з правого боку, вiдчужений i знiяковiлий, картаючи себе за виробничу рацiональнiсть. У його пiдпорядкуваннi багато людей, технiка, вiн усе життя мусить дотримуватися одного правила: якнайменше людських i матерiальних втрат. Як iм пояснити, що в цю мить вiн не думав про себе, а про жiнок – дорога ж вузька, там прiрва… І взагалi – що за дурницi, навiщо ризикувати, коли можна перечекати тут до ранку, тi, в колибi, й справдi не повмирають… Та не сказав нiчого: Нiлочка задала героiчний тон, його слова прозвучали б тепер дисонансом.

Адрiана сiла бiля Нестора, запитливо поглянула на нього, вона теж хотiла сказати, що, може, ризикувати не варто, але обличчя режисера було спокiйне, як на зйомках, коли все йшло до ладу; нi, нi, там друзi ждуть, треба сьогоднi добратися до перевалу.

Нiлочка почувала себе затишно й безпечно бiля Леонiда: вiн тримав свою долоню на ii зап’ястi.

Леонiдовi все настирливiше дошкуляла думка, що Степан мав рацiю: адже пiд час небезпечних переiздiв солдати виходять з машин, залишаючи за кермом самого водiя; ним почало оволодiвати глухе невдоволення Нiлочкою, яка своiм докiрливим поглядом задала непотрiбний тон.

Нестор увiмкнув двигуна.

– Ось вам i виняткова ситуацiя, – сказав Леонiд.

– Це тiльки ii початок, i ще нiхто нiчого не знае, – мовила Адрiана навмисне спокiйно.

– Але ми могли б ii уникнути. – В голосi Леонiда вiдчулося наполягання.

– Тодi б ми розминулися зi справжнiм. Кожен iз собою – справжнiм.

– Це що – експеримент?..

– Не говорiть дурниць, – обiзвався Нестор. – Заднiй мiст добре важить, ми зараз… Не гибiти ж нам тут до ранку.

Машина вдарилася заднiм буфером у прямовисну скелю, переднi колеса стали врiвень з краем дороги, з-пiд них глухо покотилися в безодню камiнцi. Всi затамували подих, чутно було далеке дзюркотiння потiчка внизу. Нестор оглянувся, вивчаючи поглядом обличчя друзiв, потiм нагнувся над кермом.

– Це справдi нерозумна витiвка, – сказав скрушно.

– То поставте машину на попередне мiсце. – Степан вибирався iз в’язкоi трясовини вiдчуження, звичне почуття вiдповiдальностi за людей повертало його до справжнього стану речей. – Гострих вiдчуттiв забажалося? Це вам не на зйомочному майданчику!

Голос Степана був владний, кожен тепер визнав його рацiю: навiщо?

– Пiзно, Степане, – глухо вiдказав Нестор. – Тепер уже все одно, в який бiк розвертатися. Я винен…

Смеркло. Бiлувата темрява була густою i глухою, жоден звук, навiть дзюркотiння потiчка, вже не пробивався крiзь м’яку повсть туману, ставало моторошно.

– А чому й не майданчик? – мовив по хвилi Нестор, намагаючись порушити здавлену мовчанку. – І то який! Тiльки й того, що нiкому знiмати.

– А жаль! – кинула виклично Адрiана.

Леонiд сприйняв цей виклик на свою адресу. Вона сподiваеться, що я злякаюсь. І за що мене так недолюблюе ця екстравагантна дiвиця? Я тисячi разiв продумую всi нашi розмови, зiткнення, порозумiння й непорозумiння i нiчого не знаходжу в своiй поведiнцi такого, що могло б викликати до мене антипатiю. Це просто не узгоджуються нашi темпераменти, вдача, ми на тi самi речi дивимося по-рiзному: я – пiднесено, вона – скептично; це ще не грiх – нi мiй, нi ii, i все одно менi тепер хочеться, щоб вона по-справжньому злякалася, щоб страх примусив ii скинути маску скепсису, всезнайства, напускного небажання, щоб вона постала перед ним такою, якою була до того, поки видумала себе.

– Певно, що жаль, – пiдкреслено проказав Леонiд, i Адрiана теж прийняла його реплiку на свою адресу.

Нестор здав скiльки мiг, машина притиснулася до скелi, аж скреготнуло, далi вона не вiдiйде вiд провалля й на мiлiметр; бiлi пасмуги, що повiльно витягувалися й утворювали вири над глибоким iзвором, трохи вiддалились – Адрiана вiдчула, як полегшало iй у грудях, вона аж тепер зрозумiла, що боiться.

– Скажiть, Леонiде, що е в життi справжнiм? – спитала вона з придихом. – Ми нинi вже розпочинали розмову на цю тему…

Леонiд не озвався.

– Не знаете?

– Знаю. Справжнiй – хлiб.

– Боже, як парадно… Вiн справжнiй, поки його не з’iли. А неперехiдне справжне, постiйний контроль вчинкiв, мислення, стану…

– То вже кажiть, коли знаете.

– Страх справжнiй.

– О! – зрадiв Леонiд. – Я так i знав! Скептики завжди стають першими боягузами.

– Зачекайте… Так, я в цю мить вiдчула, що боюсь, але й одразу ж дiйняло мене ще бiльш боязке почуття – страх, що я можу злякатися – не тiльки тут, а взагалi, i вчинити щось негiдне. Хотiла б я, щоб цей другий страх завжди був у мене справжнiй.