Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

…Хамракул казав менi на прощання: «Приiдеш – найкращого барана зарiжу». Обiцяли доконче зустрiтися – i обидва не вiрили у своi обiцянки…

І ось iдемо iз щемом у душi – я i Ясенюк. Дорога звиваеться пiд гору, звужуеться, стае крутою стежиною, що пролягла помiж дувалами, я впiзнаю тут кожен закрут; мiй друг сторожко придивляеться до незнайомих мiсць, наче хоче знайти слiд свого батька i взяти з нього щось важливе й таке необхiдне для життя.

Хамракул навiть не скрикнув, побачивши мене, – такi вже врiвноваженi й спокiйнi узбецькi пастухи! Ми тихо обнялися, i вiн пiшов попереду у сад, до того мiсця, де ми пили колись вино.

Я дивився на нього, шукав змiн на його обличчi i не знав, з чого почати розмову, та випередив мене Ясенюк:

– Де ваш батько, Асам-ака?

Хамракул зiгнувся дугою, невизначено розвiв руками, прошепотiв:

– Немае вже Асам-аки…

Я побачив, як здригнулися плечi в Ясенюка, померк погляд: для мене стежка спогадiв лише розсотувалася, i я нинi пiду нею в довгiй розмовi iз старим побратимом, для Ясенюка ж вона закiнчилась – слiд згубився…

Хамракул гукнув у бiк дому, звiдти вийшла молода дiвчина у квiтчастiй хустинi:

– Юлдуз, неси до саду обiд – брат приiхав. – І до мене: – Немовлям тодi була, це моя сестра…

Юлдуз подавала на дастархан запашнi страви й напоi, i коли ми вже роззнайомилися, сидiли й розмовляли, Ясенюк сказав дiвчинi:

– Ти моя сестра теж…

І ступив у живий батькiв слiд, на його стежку, що враз продовжилась, i не буде iй кiнця…

Трамвайна зупинка «Базар»

Менi це прийшло до голови нинi вранцi, i я таки зроблю те, що задумав…

Я працюю в майстернi електропобутових приладiв, що мiститься на першому поверсi нашого нового будинку, вiкна з якого виходять на стару мiську магiстраль.

Щоранку спускаюся лiфтом з сьомого поверху i прямо з лiфта заходжу до робiтнi. Менi добре: я не мушу, як iншi, товпитися у дверях трамваiв чи автобусiв, влiтку не стiкаю потом у переповнених вагонах i автосалонах, зимою не знаю, що таке одягання i роздягання, не боюся запiзнитися вранцi до працi, а ввечерi на телепрограму «Новини», якщо, бувае, на дорозi станеться затор. Мiським транспортом користуюся тiльки у вихiднi, коли забагнеться виiхати за мiсто подихати чистим повiтрям або ж повештатися старими кварталами, де музей бiля музею, кав’ярня бiля кав’ярнi, де першi поверхи – суцiльнi крамницi, а в кожному кварталi свiй кiнотеатр, де прохолодний пiдземний перехiд виводить тебе в старовинний район мiста з вiдновленими фортечними стiнами та вежами.

Та це вже моя охота, а не щоденний обов’язок, i тому я спiвчуваю людям, яким доводиться тяжче, нiж менi.

Навпроти нашого будинку – трамвайна зупинка. З вiкна майстернi я маю можливiсть спостерiгати невпинну метушню, яка в години пiк до краю виморюе людей, коли вони вранцi квапно добираються на роботу – хто до старого, хто до нового мiста, – а ввечерi не менш квапливо повертаються до своiх жител. Я не старий, ще й не жонатий, i досвiду в мене не бозна-скiльки, зате я мiстянин потомствений, не зайшлий, i тому мене обходить усе, чим i як живе наше мiсто, – тож радiю радiстю його мешканцiв, i болять мене iхнi болi, як моi власнi, бо й до своiх вигод i невигод я теж не байдужий. Менi здаеться, що та мiська метушня, яка вдвiчi або i втричi помножилася за останнi кiлька рокiв, найбiльше наше лихо, i хоч воно породжене добробутом (якби жилося в мiстi погано, то не подвоiлось би його населення, не кажу вже про приватнi автомашини), – треба якось з цiеi бiди вилазити.

Тож нинi вранцi прийшла менi до голови непогана iдея: зменшити, хоча б для початку, кiлькiсть трамвайних зупинок. Наш будинок, наприклад, вирiс на колишньому базарчику. Базарчика, отже, немае, то й вiдпала потреба у трамвайнiй зупинцi, яка досi вируе навпроти вiкон моеi майстернi, i якби ii зняти – спала б бодай на стiлечки тижба на цiй перевантаженiй магiстралi, люди швидше б добиралися на роботу, менше витрачали б здоров’я, та й ми, якi тут працюемо, вiдпочили б вiд невпинного галасу – в нас нерви також не залiзнi.

Мое робоче мiсце – обличчям до вiкна. Кожного ранку о восьмiй тридцять я бачу, як, притримуючи однiею рукою капелюха й витягаючи з-помiж щiльно збитих людських тiл товстого портфеля, завжди розстебнутий, виштовхуеться з трамвайних дверей сивий i поважний учитель математики Іван Григорович; трохи ранiше вискакуе з трамвая кругленький коротун з рiденькими вусиками, завжди усмiхнений голяр Влодко; о восьмiй сорок п’ять, за цiлу годину до початку свого робочого дня, приiжджае кравчиня Павлина – тi колишнi селюки завжди бояться запiзнитися; грацiйно, не кваплячись, нiби проникаючи крiзь юрбу, прямуе до пивного бару розкiшностанна буфетниця Аня, i тiльки швець Юзько завжди сидить за машиною у своiй майстернi, що на другому боцi вулицi, – вiн, як i я, теж мешкае над своею робiтнею.

Та найбiльше спiвчуття викликае в мене незнайома дiвчина з розпущеним бiлим волоссям; вона появилася на цiй зупинцi не бiльше року тому – така тендiтна, тоненька, з «дипломатом» у руцi, певне, студентка: дiвчина весь час нервово позирае на годинника i розпачливим поглядом супроводжуе щонайменше три трамваi, не маючи сили пробитися досередини. Я не витримую, вибiгаю з майстернi, й коли пiдходить четвертий, заштовхую ii зi сходинок на площадку i вертаюся назад. І хоч вона, звiсно, й не пiдозрюе, що мае в моiй особi такого доброго приятеля, все ж останнiм часом помiчаю, що бiлявка вже й не пробуе сама входити до трамвая, а менi вiд того якось добре на душi. Я вирiшив було допомагати iй пробиватись у перший трамвай, та досi ще нi разу не виконав своеi обiцянки: так менi любо дивитися на ii тендiтний стан, на стурбоване личко, на той плавний жест, коли вона позирае на годинника.

Я не вперше нинi задумався над проблемою зменшення руху, штовханини, скреготу в мiстi, вона мене весь час турбуе, i я iнодi приходив до зовсiм нiсенiтних висновкiв, наприклад: розселити б людей за мiсцями iх працi! Розумiю всю марнiсть своеi фiлософii. Бо якби це старе i вiчно поновлюване новими районами мiсто хтось i справдi якимось чудом перебудував наново, якби навiть у кожному кварталi вiдкрили майстерню «Хвилинку» i пив’ярню, подiбну до нашого «Вiтерцю», все одно комусь знадобився б саме Юзьо, який бездоганно накладае шви на розпоренi жiночi чобiтки, комусь не смакувало б пиво в iншiй пив’ярнi, а тiльки в Анi, яка вправно вишиковуе керамiчнi кухлi на ляду, i вони стрiмливо пливуть по нiй не розливаючись, попадаючи в руки спраглих чоловiкiв; зрештою, коли б у кожному мiкрорайончику був свiй iндпошив, то багато хто не мiг би обiйтися без майстринi Павлини з ателье «Оксана», бо вона знае свiй, сiльський секрет крою жiночих свит; десятки, а то й сотнi чоловiкiв доiжджали б до голяра Влодка, який вiртуозно дрiбно сiче ножицями над вухом i завжди мае свою постiйну клiентуру; iнший ходив би сюди спецiально для того, щоб поглянути крiзь пройму мiж висотними будинками на Замкову гору, яку звiдси видно всю – вiд пiднiжжя до купола, всiяного людьми, схожими на цвяшки; припустимо на мить, що всi школи нашого великого мiста стали рiвноцiнними, – все одно хтось посилав би свою дитину в тридцять дев’яту, висунуту до самого тротуару скреготливоi вулицi, бо тут працюе видатний математик Іван Григорович, а той, що проживае поруч зi школою, посилав би свого вундеркiнда на другий край мiста, щоб тiльки якнайдалi вiд цього деспота, несправедливця i мучителя.

Неможливо, нiяк неможливо навести тишу в мiстi; рух, який розносить людськi потоки з краю в край, мов кров по жилах, оживляючи всi його клiтини, е, власне, життям мiста, бо тiльки так воно може обмiнятися досвiдом, клопотами, радощами; я не хотiв би, щоб наше майже мiльйонне мiсто розпалося на безлiч автономних мiстечок, не зв’язаних единим кровообiгом, – тодi б його просто не стало. І все ж, коли дивлюся на цю зупинку, яка називаеться «Базар», а базару давно немае, я усвiдомлюю ii непотрiбнiсть: адже нижче на якихось двiстi метрiв е зупинка для медикiв, вище – на стiльки ж – для полiтехнiкiв, тому я впевнений, що зроблю добру справу, якщо напишу просьбу в мiськраду, щоб ii злiквiдували: цей захiд заощадить людям дрiбку часу i звiльнить iх вiд зайвоi нервозностi.

Це тверде рiшення остаточно викристалiзувалося в менi, коли спускався до майстернi. Я вийшов з лiфта, сiв за свiй робочий столик, вiкно запiтнiло вiд весняного туману – трамвайноi зупинки не було видно, а намiр мiй був такий твердий, що менi здалося: зупинки давно вже нема, принаймнi мiсяць.

І ось я дивлюся в матове вiкно i бачу: шастають автомобiлi по магiстралi не зупиняючись, зрiдка прогуркотить трамвай, а на тротуарi гнiтюча тиша; я намагався зловити хоча б одне обличчя в трамвайному вiкнi, та це не вдаеться, i менi стае шкода, що вже нiколи жодне не вкарбуеться в мою пам’ять, мало – шкода, я вiдчуваю терпкий щем усамiтнення, бо ж минув тiльки мiсяць, а людей довкола мене стало менше, я тих людей, з трамваiв i автобусiв, упiзнавав у всiх кiнцях мiста, з деякими навiть вiтався, а тепер мое знайомство щоразу звужуеться, i мене огортае почуття осиротiння.

Тротуар порожнiй, чисто пiдметений, нiхто не заважае менi бачити другий бiк вулицi. Доля частково компенсувала моi втрати: я маю можливiсть вряди-годи помахувати рукою Юзьовi, який теж сидить обличчям до вiкна i вiдкивуе менi головою: руки й ноги в нього зайнятi. Вiн без упину махае колiном, розганяючи колесо шевськоi машини, голка дрiбно строчить по швах жiночих чобiткiв – до Юзя завжди довга черга. Бiля нього, за другою машиною, сидить без роботи молодий хлопчина, тiльки що з профтехучилища, я бачу, як Юзьо жестами переконуе клiентiв: я ж не сторукий, та йдiть до хлопця, вiн умiе, чогось-таки навчився в училищi; хто не мае часу, виходить з черги, стае бiля другоi машини, з недовiр’ям приглядаючись, як працюе молодий майстер, та ось одна жiнка розмахуе руками, не йде, впираеться: а може, я аж з Левандiвки йшла до вас, а ви мене до хлопчика вiдсилаете; друга масно усмiхаеться: та де ми такого сторукого найдемо; Юзьо статечно витирае об фартух долонi й, зiтхаючи, береться далi за шиття, бо – що маю з вами робити?

А тротуар давно порожнiй, не скриплять на вулицi гальма, не товпляться й не галасують люди, жодного знайомого обличчя, нi на кому око зупинити, Юзьо махае колiном i, зайнятий за шитвом, не мае часу глянути в мiй бiк, а менi вже Юзя й замало; мчать трамваi i автобуси мов шаленi, я ловлю себе на думцi, що Павлини-кравчинi давно не бачив i не скоро побачу: в неi раз на два роки псуеться пилосос, а «Оксана» вище, i Павлина виходить з трамвая десь там, бiля полiтехнiкiв, виходить теж, напевно, з запасом на годину, i з ким-то вона збавляе той час, а приходила ж до мене iнодi на балачку. «Ой, майструню, маю того мiста по гульку, i яка то лиха година вигнала мене з села, таж там така благодать – запахи, щебети, шелестiння, а тут стук та грюк, та я там усiх до одного знала: що говорить, що думае, що iсть, а що п’е, а тут немов у пущi; людей багато, i всi чужi, в одному будинку роками живуть i не знайомляться, повiтря смердить бензином, вода – залiзом, а там такi криницi, Боже: гукнеш у неi вранцi, а ввечерi луна вертаеться». Я слухаю, посмiхаюся i потiм кажу iй, що хто не любить людей, той не знае iх нi в селi, нi в мiстi, а я на Базарнiй зупинцi якщо не з кожним розмовляю, то хоч вiтаюся, i ви не думайте, Павлино, що пахнуть тiльки трави, ви лише принюхайтеся до розiгрiтого влiтку асфальту – i вже нiколи того запаху не забудете, таж навiть трамвайнi рейки пахнуть пiсля того, як пройдуть вагони, а втiм, плачте собi за тiею сiльською криницею, а я тут маю свою у дворi i дивлюся не в неi, а з неi – вгору, тiльки того, що плюнути не можу, бо вернеться слина… «А то, майструню, в яку криницю не плюнеш, все одно твiй плювок тобi й повернеться». – «Щоб вам добре було, Павлино».

Нема Павлини, а пилосос у неi ламаеться раз на два роки, з ким вона цю годину пробалакуе?.. Господи, коли то я розмовляв з Влодком? Пiдстригатися ще не час, а на зупинцi ми майже щодня балакали; я виходив курити й частував його «Орбiтою», а вiн за те випалював менi, мов з кулемета, всi вiдомостi про своiх клiентiв; не можу твердити, що Влодко завжди правду каже, та все одно менi здаеться, що я побував на всiх художнiх виставках, бо вiн стриже художникiв. Знаю, що хто намалював i за що дiстав нагороду, кого хвалять, а кого критикують; Влодко таки не все бреше, я сам бачив, як вiн у Анi пив пиво з тими малярами – i як вiн iх стриже та голить, коли вони всi патлатi й бородатi. Влодко хвалькувато пiдморгнув, але не пiдходив до мене – де б то! – а потiм, коли вони вийшли, таки пiдкотився й показав услiд рудобородому: голови лiпить, а три його сини вчаться в Художньому iнститутi, i всi будуть лiпити голови, але чи то так повинно бути, чи моi дiти теж колись мають стати голярами, а той другий, вусатий, мае двi коханки, диви-диви, пiдiйшов до них третiй, з мiшками пiд очима, той з натурницею оженився, бо вона – хи-хи – щодня стояла перед ним у чiм мати народила; я вiд Влодка знав про всiх письменникiв – то теж його клiенти, тепер же не знаю нiчого, бо зупинку зняли, а я стрижуся раз на мiсяць.

Менi сумно, що давно не бачив Івана Григоровича; хоча з ним ми особисто й не знайомi, але я вiд Анi багато дечого дiзнався про нього: вiн мiг би вчити не лише малих голопуцькiв, а й студентiв – таку мае голову; Аня знае, бо в Івана Григоровича вчиться ii син, i най заткнуться тi, якi брешуть, нiби вiн злий… Згадую, що давно не бачив, як учитель виштовхуеться зi своiм портфелем з трамвайних дверей, вiн тепер сходить на зупинцi внизу або вверху i двiстi метрiв тюпае, бо школа поруч з моiм будинком, i менi його жаль… І Аня вже давно не вигинае розкiшний стан перед моiм вiкном, i дiвчина з довгим бiлим волоссям не пропускае три трамваi…

Сумно менi… І враз я проганяю задуму, дивлюся на годинник: восьма сорок п’ять, на вулицi тихо – це ж та раптова тиша пiсля години пiк повернула мене до дiйсностi. Встаю, протираю запiтнiлу шибу: на зупинцi вже нема нiкого, тiльки – мамо рiдна! – стоiть вона, така тендiтна, русоволоса, з «дипломатом» у руцi, раз у раз поглядае на годинника, трамваi проходять один за одним, а вона не сiдае i – чи це менi здалося – позирае на мое вiкно. Кидаюся до дверей – бiдна, не могла без мене сiсти, вибiгаю на тротуар, вона лукаво посмiхаеться i йде до трамвая, я за звичкою пiдбiгаю за нею, допомагаю iй увiйти до вагона i аж тодi помiчаю, що вiн напiвпорожнiй; дiвчина повертае до мене свое слiпучо-бiле обличчя й каже: «Дякую, ви такий добрий…»

Менi присихае язик до пiднебiння, я вiдриваю його, ковтаю слину й питаю: «Ви студентка?» Вона знизуе плечима, вiдказуе: «Чому конче – студентка? Може, я у вашому трестi прогресивку вам нараховую? Хiба це мае якесь значення?»

Трамвай рушив i швидко поiхав униз, я ж стою, мов очманiлий, i перше, що приводить мене до тями, – залiзний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, пiдiйшов, нiжно повiв рукою по залiзу i вмить вiдчув, як мое рiшення написати листа в мiськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двiрничку, яка замiтае засмiчений недопалками тротуар. Менi жаль стало, що нинi запiтнiло вiкно в моiй майстернi i я не побачив, як iдуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збiднiв, i подумав, що все менi в цьому мiстi дороге, i зупинка також, i якщо ii знiмуть, то це, безперечно, добре, але хай воно станеться без моеi участi. Терпiли дотепер i ще потерпимо: i галас, i скрип гальм, i метушню, i спiзнення на роботу, i шарпання нервiв.

Нiчого тут не вдiеш – мiсто е мiсто.

    1975

Несподiване…

Таке хiба що вигадаеш: у те саме село пiд Яблуницьким перевалом, у якому що другий господар – то Василь, а господиня – Василина, Оксана зовсiм випадково потрапила втрете.

Стояла на порозi кiмнати, в якiй цього разу замешкае, можливо, надовго, i не могла перебороти почуття здивування вiд того, що все на свiтi для неi змiнилося, навiть гори довкола Довгопiлля змалiли, тiльки ця свiтлиця така, нiби звiдси нiколи й не виходила, i вдову Василину, вiдколи не стало ii Івана й вона почала жити для свого Василька, неначе обминули роки – щоб дужа була для подвiйноi ношi.

– Та певно, що будеш у нас, а що робити, – вже котрий раз повторила господиня, i Оксана подумала, що Василина зовсiм така, якою була i десять, i три роки тому, бо навiть тональнiсть мови залишилась у неi та сама, лише до того згiдливого, м’якого i ледь винуватого «а шьо робити» додалася чомусь дрiбка гiркоти й покiрливостi.

– Та будеш у нас, – ще раз сказала Василина, – бо й до школи близько, i… ти нiби вже й наша, – говорила про себе у множинi, хоч була у хатi сама. Здавалося, спонукувала Оксану спитати про Василя, бо як це так – не спитати, де вiн, коли його дома немае.

Але Оксана змовчала й за третiм, i за п’ятим разом, наче боялася прив’язати себе цим питанням навiчно до Василининоi хати, бо ж не з власноi волi прийшла сюди, хоч з власноi пiде звiдси назад до того життя, яке десь там, у мiстi, давно закрутилося мiцним трибом, а Довгопiлля, i Василина з Василем, i висока Тарниця, i млин обiч рiки залишаться лише епiзодом, як та мельникова недоспiвана пiсня:

Закувала зозуленька на високiм дуб’ю:
Вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю…

Оксана не спитала, i господиня проказала з тiею ж дрiбкою гiркоти й покiрливостi в голосi:

– Лiпше, якби-сь уже була й не iхала вiд нас з тiеi прахтики. Але що робити…

– Мусила ж я унiверситет закiнчити, – вiдповiла Оксана. – Та й звiдки могла тодi знати, що мене пошлють у Довгопiлля…

Василина поправила на шиi хустину, немов хотiла приховати терпку спазму, що пробiгла горлом, опустила очi, спитала:

– То ти не сама сюди… захотiла?

– Направили, Василино!

– Та й то правда… – І додала нiби й недоречне: – Якби ж то людина могла наперед знати…

Пiсляобiдне сонце вдарилось об шибки, ковзнуло по старiй iконi на чiльнiй стiнi, зачепилось об смугасту верiтку, що звисала, як i колись, зi сволока, i снопик променiв освiтив гарячо-барвисту картину над лiжком: вранiшнi гори при сходi сонця, з ущелини бiжить рiка, рiкою пливе дараба, за кермом – на першому планi – дужий бокораш. То робота Оксаниного батька, вiн ii закiнчив того дня…