Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Оксана чекала, що Василина зараз спитае про здоров’я тата («дякую, працюе, виставку мав недавно»), господиня перехопила погляд дiвчини, що вчепився картини, та, видно, не хотiла ворушити болючих згадок, бо квапливо промовила:

– То кажеш, Сатана також iхала з тобою? Ото вже радiо, ото осуда людська, всюди ii повно, усе iй мус знати.

– І мельника бачила в Устерiках, але вiн не впiзнав мене.

– Тебе лишень я впiзнаю. Тебе i… таки нiхто тебе не впiзнае – така ти за цих пару рокiв файна та розкiшна стала. Але що робити… – густiшала гiркота й покiрнiсть у голосi Василини. – А ти присядь, присядь з дороги.

З Верховини до Устерiк Оксана добиралася зарання. На душi було млосно-тривожно, то завжди так у дорозi, а ще коли ця дорога вперше в життi цiлком самостiйна, коли вперше вiдчуваеш, що мама, тато, вчителi – вже не наставники, а тiльки друзi, i наставником стаеш сама. Ти вже звiльнилась вiд опiки, а ще не впевнена в собi, ще не захищена iмунiтетом власного досвiду i тому…

– На Довгопiлля, – сказала Оксана у вiконце автобусноi каси, сказала так несмiливо й скрадливо, нiби на нiч до чужоi хати просилася пiзньоi години.

– Як автобус прийде, – вiдказала з вiконця чорнява дiвоча голiвка, i по тому м’якому «прийде», що добре ловилося слухом, а записати фонетичною транскрипцiею пiд час дiалектологiчноi практики було дуже важко (прийде, прийд’е, прийдйе), Оксана остаточно впевнилася, що вона вже на етнiчнiй територii Гуцульщини, хоча вивiска на автобусному будиночку – «Устерiки» – сама собою про це свiдчила. І ще у словах касирки – це теж вловила Оксана – прозвучав сумнiв, чи той автобус взагалi прийде з Яблуницi, бо по Бiлому Черемошу нинi вдосвiта пронеслася повiнь i могло десь розмити дорогу.

Сiла на валiзку й чекала терпляче, а люди тиснулися все ближче до касового вiконця, нiби вiд цього залежало – пошкодив Черемош дороги й мости чи нi, гомонiли про нiчний хмаролом.

Оксана слухала тi розмови неуважно, а вони мимоволi записувалися на стрiчцi пам’ятi, як тодi у зошит, коли пiд керiвництвом доцента Дулiби збирала дiалектологiчнi матерiали i нi разу й не подумала, що колись iй доведеться iхати на вчительську роботу у те саме Довгопiлля, де в дитинствi зачарували ii гори, а в юностi зародилося щемке бажання стати науковцем-дiалектологом.

– То Яблуниця, скажу вам, така, аби ся свiтила! – пробурчав збоку невдоволений голос староi жiнки.

«“Аби ся свiтила…” Що означають цi слова, – мимоволi задумалась Оксана. – Лексичний матерiал позитивний, а з тону – проклiн… Щоб прийшла на неi посуха… Щоб вирубали довкола лiс… Щоб буря позривала дахи i бiлiли крокви… Чи щоб згорiла – i так засвiтилася?»

– А що вам та Яблуниця лихого вчинила? – чийсь голос з гурту.

– А то що i всюди – Господа Бога там давно забули.

– Та ви такi, що за всiх годнi вiдмолитися.

– А що – не вiдмолила? Цеi ночi сатана летiв горами, то я вже такий отченаш знаю…

– Якбись-те були навчили того отченашу яблуницького шофера, то, може, борше приiхав би.

– А вiн також сатанинський, ая!

Харючка? Оксана повернула голову в бiк, звiдки долинав буркотливий голос: на м’якому мiшку, мабуть, з овечою вовною, сидiла гачконоса жiнка з очима бiснуватоi. Так, та сама плiткарка й святенниця, яку у Довгопiллi прозивали Сатаною!

І хоч з нею в’язався спогад про перший тяжкий день у життi Оксани, все-таки зринув у пам’ятi той день, бо починаючись, вiн не знав, який буде його кiнець.

Подiбнi днi трапляються, мабуть, раз на вiк, та й то, напевне, не у всiх – так чiтко виписанi в природi й людях. Скiльки iх минае – блiдих, невиразних, байдужих; нiчого в пам’ять не вкарбують: нi контура гори, нi рис людського обличчя, нi слова, нi звуку. А тодi – з самого ранку…

Жовтий круг сонця, заблуканий мiж перистими хмаринками, уперто спинався на Тарницю, тяжко будилися з дрiмоти гори, лiниво дихали голубими випарами. Небо вiдкарбувало синявою профiль тата, а вiн, збуджений, рiшучий, мовив до господинi: «Василино, пригляньте за Оксаною» i подався з мольбертом у гори – вчора тато нервово змивав полотно, не вдавалось щось там у нього; господар Іван ще вдосвiта пiшов уверх по Черемошу на сплави; Василина мовила оте свое ласкаве й згiдливе: «Та що робити, з Васильком буде Оксанка, а ви собi йдiть, iдiть, бо що робити…» І поквапилася на полонину доiти корiв.

Путiвець бiжить мiж вiльховими кущами понад рiкою, путiвцем лопотять двi пари босих нiг; гоп – двi пари босих нiг перескочили вузьку млинiвку, що протяла низький туман i побiгла на лотоки до млина, мельник розвiшуе на жердинах важкi й мокрi, вивалянi в ступi лiжники й наспiвуе оте свое нiколи не доспiване: «Закувала зозуленька…»; вогнем вибухають одна за одною хмаринки в небi, пучнявiе Черемош рудими водами, хоч грози й не чутно було; мельник крекче, видихае рештки сну з грудей, пробуе пучками золотий кульчик у лiвому вусi – «це вiд наврокiв» i всiлякоi бiди на цiлий день i – «вiдколи-м тя поцiлував, вiдтодi тя люблю»; Черемош уже натужно шумить, тихо йде перша дараба, зрiдка перемовляються бокорашi.

Усе таке виразне й зриме, а дванадцятирiчний Василько, ровесник Оксани, нi з того нi з сього зупинився i – немов вiрша напам’ять – випалив:

– Як виросту – твоiм легiнем стану!

– А я?

– А ти будеш моя княгиня!..

Гарно зробилося вiд цих слiв Оксанi й дивно було, бо про таке лише чула, але нiхто iй того не мовив, i не чекала, бо то ще рано такоi мови чекати, а Василько таки сказав, i, мабуть, цi його слова окреслили той день так контурно й чiтко, що все запам’яталось донинi – вiд слизько-чорноi кременевоi гальки на зарiнку до величезноi кряжистоi голови далекоi Тарницi.

А потiм вони втiкали щодуху в лiс, бо побачили, як пряде стежкою Сатана-Харючка, а не хотiли здибатися з нею; певне, несла святенниця бесаги плiток з усього села i на додаток клубок Божих повчань, до самотнього мельника несла, який – единий у селi – мав терпець ii вислуховувати; дiти ж слухати не хотiли й утiкали в лiс, де пахло грибами й живицею.

На обiд прибiгли додому (тато вже повернувся з гiр) i занiмiли на порозi вiд дивного видива. В хатi на стiнi висiла ще не висохла свiжа картина: нинiшнiй день з жовтим кругом сонця мiж перiстими хмарками, з лiнивим голубим туманом, з напучнявiлим рудим Черемошем i довгими дарабами – весь був на полотнi. Дужий бокораш налiг на кермо, аж випнулися вузлами м’язи, обличчя його здалося дуже знайомим, i Василько вигукнув:

– То мiй тато!

А тодi чи трохи пiзнiше, чи аж над сам вечiр прибiгла на подвiр’я Сатана i закричала:

– Кара Господня, кара! Йдiть до мельника – Івана забрати!

І той зчорнiлий день теж був чiткий i виразний. На картинi – живий, а на столi споряджений господар Іван – мертвий. Василина згорблена над ним; мельник пучками сiпае золотий кульчик у вусi – сердиться на талiсман, що не вберiг цей пишний день вiд горя; людно в хатi, чутно шепоти: «Кермо заклинило, скинуло на закрутi пiд талбу». Василько не плаче, лише злякано позирае то на мертвого на столi, то на живого на картинi батька й ще не усвiдомлюе, що вiднинi тато залишиться жити лише там, на стiнi… Оксанка не знае, чим зарадити, бо ж i ii тато теж цього не знае: вiн тiльки то стискуе, то опускае руки, i дiвчинка, щоб якось продовжити добро цього дня, яке раптом обiрвалося, шепоче до Василька:

– Чуеш… Як виросту – буду твоею княгинею…

…Люди вже атакують вiконечко каси, нiби вiд тiеi дiвчини з чорнявою голiвкою у цю мить усе на свiтi залежить – галасують жiнки, i навiть Сатана забула про свiй всесильний отченаш, найдужче за всiх обурюеться на транспортнi непорядки:

– Бо то вп’еться, ади, залiзе пiд капот i свiчки в радiаторi шукае.

«Збагачення говiрки сучасною лексикою», – констатуе у думках Оксана.

Чоловiки – тi спокiйнiшi. Якийсь парубiйко з буйним чубом, що спадае з-пiд кашкета на чоло, сидить на лавочцi бiля старшого газди, що спокiйно пихкае люлькою. Оксана впiзнае мельника: золотий кульчик у лiвому вусi i живiт, немов борошном напханий, – сидить парубiйко, шукае руками по кишенях i без угаву теревенить, що грошi – то пусте, а документи – рiч дуже важлива, i якби вiн загубив грошi, то б i не скривився, а от десь не може знайти документа, а це вже, казати, бiда.

– Ти такий, парубче, якби-сь учора трохи коло горiлки посидiв, – каже мельник.

– Та посидiв’ем, сидiв, ая…

– З якоi утiхи чи, мо’, бiди, най ся преч каже?

– Тато слабують, не з утiхи, вуйку.

– Ба що йому?

– Ноги болять.

– А кiлько татовi рокiв?

– Та вже за дев’ядесять.

– Е-е, такi ноги мають болiти, не бери собi, хлопче, туску до серця.

Ну де таке вичитаеш? Отак сиди, слухай, пiдслуховуй i тiльки записуй. Доцент Дулiба завжди невдоволений студентами: холостi записи, збитi фрази, не вмiють до людей пiдiйти. А то ж важко, майже неможливо записати вiд людини живу мову опитуванням. Це ж треба так зжитися з людьми, щоб вони не зауважували нi тебе, нi блокнота у твоiх руках.

Он мiст через Черемош – туди дорога з Устерiк до Красноiлля. Ходили туди з Дулiбою, там донинi стоiть маленька хата-читальня, в якiй працював Гнат Хоткевич iз своiм гуцульським театром. Студенти зустрiлися iз старенькою вдовою письменника, вона щолiта приiжджала сюди на вiдпочинок. Розповiла таке. Потрапив Хоткевич сюди вперше саме на престольний празник. Вийняв з кишенi записник, ходить вiд гурту до гурту, слухае та все занотовуе, а гурти тануть, тануть, дивиться Хоткевич – спорожнiв майдан. То довелося йому роками тут сидiти, поки…

«Це для вас приклад», – сказав Дулiба й накликав на себе бурю.