Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Вiд чийогось глибокого вiддиху машина ледь зрушилася, посунулась, Леонiд висмикнув свою руку з Нiлиноi долонi, схопився за раму вiдчиненого вiкна, вихилив голову, наче хотiв вискочити крiзь нього; Нiла завмерла, ii рука так i повисла в повiтрi; цю метушню помiтила Адрiана, та не встигла вона усвiдомити, що може зараз скоiтися, як вiдбулося зовсiм несподiване. Воно було найкращою розв’язкою, единим виходом, порятунком – до такого треба додуматися!

Леонiд вiдчинив дверцi, нахилився i, натужуючись та крекчучи, пiдняв на колiна величезного каменя – в iншу, спокiйнiшу мить хтозна чи мiг би його зрушити з мiсця;

обережно пiдвiвся, зсунув камiнь з колiн на сидiння, потягнув до каменя Нiлочку; вона не зрозумiла, що задумав Леонiд, вiдчула тiльки пiд долонями замiсть тремтячоi його руки холодний заболочений камiнь. Леонiд виповз з машини, пiдбiг до краю урвища, вклякнув на колiна, нагнувся i загукав надривним голосом:

– Скеля опукла! Не рушиться, не рушиться камiнь! Вiн повторив це кiлька разiв, його голос повнився надмiром радостi, вiн махав руками, показуючи, куди iхати, командував: «Влiво, влiво керуй!», нiби Нестор мiг забутися й повернути кермо вправо; натужно загуркотiв мотор, машина рвонула з мiсця й, вискакуючи на тверду дорогу, завалила заднiм колесом надколотий берег. Гуркiт вiдбився аж iз дна глибокого провалля.

– Ну все… – хрипко вимовив Нестор, скинув пiджака, обмацав себе: сорочка була мокра.

Леонiд, вдоволений своею винахiдливiстю, порався бiля сидiння, насилу звалив з нього каменя, дбайливо повитирав болото, i сiдаючи, обняв за спину Нiлочку.

– Боялася трохи… Бiдна ти моя!.. Несторе, iдьмо – нас чекають. Газуй!

– Як вiн тiльки додумався до такого, – промимрив Нестор, вмикаючи швидкiсть.

– Ха, – змахнув рукою Леонiд. – Менi згадався дуже бородатий анекдот… У поiздi один хитрун пiдiйшов до стоп-крана i довго моцувався, вдаючи, що не може повернути важеля. Простачок придивлявся, потiм вiдсторонив хитруна i показав йому, як це роблять. Поiзд зупинився, простачковi довелося заплатити штраф. Тодi хитрун сказав, показуючи спершу на бiцепси, а потiм на скроню: «Колего, треба мати не тiльки тут, а й тут!»

Леонiд поглянув на друзiв i змовк. Зрозумiв, що анекдот зараз зовсiм не до речi, люди ще не оговталися, вони аж потiм оцiнять i ситуацiю, в якiй були, i його вчинок. Вiн поклав долоню на Нiлине зап’ястя, вона вивiльнила руку.

– Ти такий холодний…

– Авжеж… Камiнь мокрий, в болотi…

Машина виiхала на асфальт i поповзла крiзь туман на перевал.

Нестор мiзкував над сценами, якi вже знятi i якi ще треба зняти. А якби над проваллям стояли оператори й знiмали? Все одно нiчого б не схопили: ми були за стiною туману. Їм удалося б зафiксувати тiльки однозначний результат. Подвиг… Леонiда. Нi, у новому сценарii треба виводити героiв з туману. І хай хлопчик бере в заложницькiй тюрмi Гарматiеву пiсню, хай рятуе людину – але перед тим мусить перемогти власний страх. Хто напише такий сценарiй?.. А той, хто мае на це право.

Степан дрiмав i у пiвснi думав, що виняткових ситуацiй немае взагалi. Є життя, в якому людина постiйно виявляе свою силу i свою слабкiсть. Що ж е справжне? Мабуть, мужнiсть перемагати слабкостi або хоч признаватися у них.

Нiлочку переслiдував образ обманутого тонконогого лошачка, який бiжить за автобусом, думаючи, що то його вiз.

Адрiана думала про людину, яка колись не змогла покинути ближнiх у машинi над прiрвою; важила i зважити не могла – було то боягузтво чи мужнiсть?

Леонiдовi уявлялася сцена: п’ятеро над проваллям – i врятовуе всiх один.

– Аж подумати страшно, що ми всi могли сьогоднi… – сказав, складаючи губи в рурочку. – Всi…

Мовчали. Тiльки Адрiана пробурмотiла щось зовсiм недоречне:

– Крiм одного. Крiм одного…

Нiхто не зреагував на Адрiанинi слова. Друзi, зрештою, давно звикли до ii екстравагантностi.

Одна хлiбина на двох

Одного дня сталося те, що мусило статися: обое втекли з мiста. Захопили з собою тiльки що народжене i з дивом усвiдомлене кохання; втекли далеко вiд своiх свiтiв – хотiли на якийсь час забути, як довго i трудно допомагали одне одному створювати iх; те несподiване почуття бажало вивiльнитися вiд вантажу, з якого народилося, i постати у своiй первозданностi.

Вони пробули цiлий день у лiсi, вiддаючи одне одному лише радiсть, яка довго притлумлювалась працею, мисленням, пошуками самих себе: так радiють протягом дня метелики, вивiльнившись з томливого дозрiвання в шкаралупi лялечок, – перед продовженням життя у новiй своiй сутностi.

Потiм, коли верталися, iм було ще замало втiхи, вони забiгали у пiд’iзди й доцiловувалися, бо день невблаганно скорочувався; обое знали, що такого дня бiльше не буде: iх життя зiллеться в iншу форму або ж роздiлиться на два окремi чужi свiти.

День згасав i нагадав обом про хлiб – звичайний хлiб, який треба з’iсти, щоб могти завтра жити й працювати, i вони так прозаiчно – вiд гiркуватих трав i полохливих пiд’iздiв – увiйшли в хлiбний магазин. Були ще такi единi, що дiвчина-продавчиня й не подумала давати кожному по буханцевi – подала один на двох.

Крадькома переглянулися й опустили очi, вiдiйшли до столика й мовчки дивилися на хлiб, чогось iще чекали, кожен чекав першого кроку вiд другого, та, видно, нелегко або й зовсiм неможливо було його зробити; терпкий сум пригинав iх голови донизу, а в магазинi порожнiло…

* * *

Ми познайомилися випадково.

Просто зi сцени – без гриму i в домашнiй сукенцi: грала студентку в масовцi – я вибiгла у фойе й очiкувала антракту. В залi мав сидiти мiй чоловiк – наймолодший з учених-геологiв i, як беззастережно визнавали його спiвробiтники, найперспективнiший серед них; за рiк моеi працi в театрi я не могла дочекатися, коли вiн викроiть три години, щоб оцiнити моi здiбностi. А втiм, я спецiально нiколи його й не запрошувала: хвалитись не було чим, ролей менi ще не давали, проте мене завше дiймала гiркота, що вiн не здогадаеться сам…

Вдома, у кабiнетi мого чоловiка, часто збиралися на каву його товаришi, я подавала на стiл i слухала дискусii з питань палеонтологii, iхнi розмови були справдi цiкавi, але я iснувала поза ними, наче в кiно, коли сприймаеш чужий свiт, розумiеш його, а участi в ньому не береш. Зайвою в iх компанii я наче й не була: мною милувалися молодi вченi, у декого з них не раз сповзала з обличчя маска серйозностi, i я тодi з приемнiстю вiдчувала на своiх щоках, грудях, руках захоплений погляд. Однак згодом цi позирки починали ставати для мене майже образливими, адже зовнiшнiсть – то не заслуга людини, а нiхто нiколи не спитав мене про мою працю. Не запитував i чоловiк. Якось я наважилася сказати:

– Запрошую вас до театру, хлопцi. На прем’еру…

– А хто грае? – спитав котрийсь.

– Я граю… – Вiдповiдь моя прозвучала жалюгiдно кволо, хоч я намагалася сказати це з притиском; я знiяковiла пiд поглядом чоловiка й поблажливими посмiшками його друзiв i вийшла з кабiнету.

Того вечора мiй муж пообiцяв прийти на виставу.

Дiя закiнчилася, першим iз залу вийшов якийсь мужчина – вийшов стрiмливо, наче квапився до гардероба; що ж, подумала я, деколи нам доводиться спостерiгати, як глядачi розходяться пiсля першоi дii; мужчина був високий i худорлявий, я не запримiтила його лиця, та й навiщо, проте менi запам’яталися його сивi скронi, що гарно контрастували з густою чорною чуприною… Я ступила до дверей, щоб не пропустити свого чоловiка, i вийшло так, як часом бувае на вулицi, коли люди не можуть розминутися: ми йшли назустрiч i поступалися одне одному в один i той самий бiк, ми нiяк не могли розминутися, немов хтось штовхав нас одне до одного, врештi зупинилися обличчями впритул, i вiн, почервонiвши, мов хлопчик, бовкнув:

– Добридень…

Я вiдступила назад. Ох, як я ненавидiла iх – оцих притеатральних страдникiв: неоперених студентикiв, якi тупцюють з букетами квiтiв перед гримувальнями прим, удвое старших за них, або ж пiдтоптаних ловеласiв, котрi сiдають у першi ряди, ласо приглядаються до стегон молодих артисток, а потiм перехоплюють обраниць бiля службового входу i пропонують пройтися в кав’ярню, а то й – на квартиру.

Я фукнула, отак-таки фукнула, мов на кота, а вiн знизав плечима, ступив убiк, потiм круто повернувся i так само стрiмливо подався в глиб фойе. На мить менi стало його шкода, та я не мала часу аналiзувати свiй стан: iз залу виходили глядачi, я очима шукала чоловiка.

Його не було. Я цiпенiла вiд почуття образи, хоч знала – щось мусило йому перешкодити, може, вчена рада; до цiеi прикростi додавався ще й сором за мое дiтвацьке фукання; я вiдiйшла до вхiдних дверей i тут знову наткнулася на незнайомого мужчину з сивими скронями. Сказала йому:

– Вибачте…

Вiн навiть не посмiхнувся, хоч це мое «вибачте» було таким же дiтвацьким, як i фукання, дивився на мене зосереджено й пильно, потiм спитав:

– Хто ви?

– Я – звiдси, – вiдказала я i притьмом подалася до службового входу, пройнята гiркотою i ще не зрозумiлою тривогою.

Ми познайомилися випадково у фойе театру, i вона тодi увiйшла у мене вся. Та нi… Вся вона увiйшла в мiй свiт потiм, тодi я схопив тiльки риси ii обличчя, яких марно шукав у своiй уявi, побачив неповторну модель, проте майже фiзично вiдчув, як образ незнайомоi жiнки, немов прибiй, увiрвався на досi не зайнятий простiр моеi душi; у ту мить я зрозумiв, що в мене е той простiр – необжите урожайне поле, яке досi то нудьгувало, то проростало напливами уяви, тугою, жаданнями сховок, куди я мiг утекти, щоб очиститись вiд утоми, накипу буднiв, невдоволення, ситостi…

Це був мiй храм уявлень, мрiй, фантазiй, куди не мали права вступати, й iнколи i не намагалися, моя дружина, котра присвятила себе виключно створенню домашнього затишку, i мiй малий синок зi своiм милим i невпинним щебетом; я в цю хвилину втямив, що саме вони, й не вiдаючи того, створювали для мене цей храм; я мав досi свою особисту свободу: з нею я йшов у самотнi мандрiвки, з нею часто засинав, з нею ставав за мольберт; з вiльного поля моеi душi, мов привиди, випливали уявнi риси облич, пастельнi кольори, зухвалi мазки й лiнii; ще був мiй тил, без якого я не змiг би стати живописцем, – з нього витiкали десятки сюжетiв, у ньому я знаходив те, що оповивало недомовленiстю, загадковiстю зображуванi мною предмети, створювало настрiй на моiх полотнах.

І диво, я усвiдомив, що володiв цим скарбом перед загрозою його втрати: незаймане поле займала одна людина, единий образ, який увiбрав у себе всi барви моеi уяви, i я стривожився. Адже може так трапитися, що вiдтепер цей образ – тiльки один! – завжди зринатиме передi мною, контролюватиме кожну мою думку, кожну художню знахiдку, лягатиме у всi моi твори. А наскiльки вистачить його багатства i що я з ним робитиму потiм, коли того багатства не стане: викинути чи бiднiти разом з ним?

Цi всi думки, мов блискавка, майнули в моiй головi протягом того часу, коли я, бовкнувши дурне «добридень» (а був же вечiр!) i сахнувшись вiд ii дiтвацького фукання, пройшов кiлька крокiв по фойе, вiдчуваючи разом зi страхом нестямну радiсть, що стiльки скарбiв – чiтких i досконалих: лiнii обличчя, невловимого кольору очей, iхнього настрою, нiжноi пластики тiла, життерадiсностi – увiйшло до мене разом. Я зупинився, вийняв цигарку, а тодi вона ще раз пiдiйшла, i я зрозумiв, що ii образ увiйшов у мене надовго, переповнив, i менi судилося пiзнавати його й боротися з ним.

Вiн постiйно переслiдував мене, зустрiчаючи то в мiстi, то в театрi, iнодi в тролейбусi – сам або зi своiм синком. Менi було приемне це переслiдування, бо я нi разу не почула того, чого найбiльше боялася: молитов, зiтхань, умлiвань. Як на мене, вiн був грунтовно начитаний, знав театр, а мистецтво, здавалось, мав у пальцях; своiми знаннями вiн весь час дiлився зi мною – здебiльшого тихо, з довiр’ям, що дар його не пропаде: так сусiд сусiдовi вiдсипае насiнневого зерна в миску, не боячись збiднiти; я була йому вдячна, бо вперше передi мною не демонстрували знань, а вiддавали iх як рiвноправному партнеровi. Та деколи вiн жбурляв ними – вимогливо, сердито, роздратовано: як це я не знаю елементарних iстин, а все одно робив це для мене, i я не розумiла, з якою метою. Якби обняв, упився в губи, знала б – у такий спосiб шукав до мене стежки; якби я мала малярськi здiбностi, думала б – удае з себе покровителя юних талантiв. Тому дедалi частiше добиралося до мене пiдозрiливе вiдчуття, що я в нього пiддослiдна комашка, що на менi вiн вивiряе своi якостi, аби утвердити у власних очах свою вищiсть, недосяжнiсть. А може, вiн не справжнiй, може, йому потрiбно цього фальшивого вiдчуття переваги над людьми для того, щоб компенсувати свою нездарнiсть? У менi спалахували сумнiви, я в душi бунтувала проти нього, тiльки цей протест був зовсiм вiдмiнний вiд бунту проти мого чоловiка: мiй вчений муж викликав у менi заперечення, нiгiлiзм, цей же примушував пiзнавати, шукати виходу в самiй собi.