Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

– Куплена? Це ви, сценаристе, встигли?.. Боже, яка дешева пiдробка! – Колекцiонер хихикнув. – І скiльки ви за неi взяли, добродiйко? П’ятдесят?.. Що ж, для вiдомого сценариста п’ятдесятка – марниця, рамки ж добротнi, пригодяться йому… Чи не можете принести менi щось для огляду?

Стара потупцювала на мiсцi, не наважуючись виходити, та вираз обличчя Колекцiонера був холодно-байдужим, вона врештi зникла за портьерою, а тодi мiй знайомий припав до картини.

Часто дихаючи вiд хвилювання, вiн шнарив пальцями вздовж рамки, його пучки, певне, чутливi, мов у хiрурга, обмацували кожен рельеф, горбинку i врештi щось-таки намацали. Колекцiонер послинив пальця, та згадавши, що картина намальована олiйними фарбами, вийняв з кишенi плящину, розкоркував i, намочивши палець у розчиннику, повiв ним по горизонтальному горбиковi у лiвому кутку рамки. Довго приглядався, а потiм повернув до мене голову i, не встигнувши пригасити жадiбного полиску в очах, зблiдлий i з опалими щоками, прохрипiв:

– Я куплю ii у вас… Ви ж книжки збираете… Я дам вам сто… двiстi…

Вiн виглядав жалюгiдно, менi стало його шкода, я сказав:

– Облиште, не будьте смiшнi… Я бачив «Вiдплиття на острiв Цiтеру» в Луврi.

– Авжеж, авжеж, – лепетав Колекцiонер. – Але я дуже люблю Ватто, навiть бездарнi копii… Я дам триста… – Розпростерши руки, мов до Розп’яття, вiн заслоняв собою картину.

Тодi я згадав: щось вiн там мазюкав пальцем, силою вiдсторонив Колекцiонера, схилився над картиною i на смужцi, прокладенiй розчинником, прочитав: «Wаtео».

Фрагмент. Ескiз. Заготовка до картини… Оригiнал!

Я схопив у руки картину за верхнiй край рамки, Колекцiонер – за нижнiй, ми засiпали кожен у свiй бiк, я ще не знав, що буду з нею робити, але скарб е скарбом, я озвiрiв так само, як i мiй суперник, мене палив сором, що тепер цiлком зрiвнявся з ним – я вже не сумнiвався в тому, що про нього говорили, але поступитися не мав сили, ми готовi були вгризтися один одному в горло, та сколихнулася портьера, i вiн опустив руки.

Вийшла стара з двома картинами й подала iх Колекцiонеровi. Вiн глянув на них, заахав i попросив:

– Залиште нас, добродiйко. Я мушу приглянутися. Це буде довго…

І коли стара знову зникла, Колекцiонер пiдсунув до мене крiсло, сам сiв на друге i мовив примирливо, витираючи росу з чола:

– Погодьмося… Що хочете. Грошi… Будь-яку рiч з мого музею. Навiщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали менi вiддати…

Колекцiонер удруге нагадав менi про те, що я теж колекцiоную, вiн брав мене у спiльники, пропонував нечистий гендель, i я чув, як мене облипае незримий бруд, вiд якого важко вивiльнитися: я навiть у думцi оцiнив вартiсть дукача, i вiн здався марницею в порiвняннi з можливою вартiстю картини. Менi в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполi пiд час останньоi моеi подорожi за кордон… Такий iнтелектуальний, з гарною зовнiшнiстю iнженер не повернувся на теплохiд, ми чекали на нього пiвдня, i даремно – вiн попросив притулку. Я i тодi, i зараз думав про те, що зрадником вiн став не вiдразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, вiн колись не зумiв скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцiнна картина, яка дiсталася менi за марницю, дивилася на мене, я не мiг ii покинути тут i взяти теж не мiг: благання Колекцiонера присмоктувалися до мене, мов полiпи.

Я не пiдводив голови, а нашепти про грошi заповзали у моi вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота чимраз збiльшувалася, названi суми подумки матерiалiзувалися в речi.

– Тисяча… пiвтори… двi… п’ять… десять!

Спочатку я розбагатiв перським килимом, потiм iмпортними меблями, далi – машиною, врештi – дачею; всього цього я не мав, усi своi заробiтки вiд сценарiiв я проциндрив на подорожi за кордон, цi ж грошi дали б менi волю для творчостi, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачi, в будинках творчостi; фрагмент картини Ватто, який менi врештi-решт не потрiбен, дозволив би вiдплисти на свiй острiв Цiтеру, i ця втеча окупилась би новими моiми творами, потрiбними людям.

Я вагався, хоч розумiв, що саме це вагання е злочинним… Я подумав про Охоронця скарбiв, який жив у дуже скромнiй квартирi, а володiв замками не гiршими, нiж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував вiд явноi загибелi тисячi скарбiв i всi вiддав людям, нинi сущим i тим, якi прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовнi багатства, без яких хтось iз його внукiв, ним же обкрадений, може стати не захисником своеi землi, а вiдступником, бо не матиме на чому виховати в собi гордiсть за багатство духа предкiв… А може, той iнженер, який став зрадником у Неаполi, може, вiн був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись вiддав бабусин талiсман, як непотрiб, за дрiб’язкову вигоду i став безродним?.. Усе це я розумiв, а сам сидiв i слухав, як засипають мене грошi, дуже багато грошей…

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврi: люди пориваються до корабля, що стоiть бiля причалу, море розбурхане i тривожне, а там десь спокiй, i радiсть, i багатство, тiльки одна – не ця, що на фрагментi, – жiнка, збентежена, сидить збоку i сумнiваеться, напевне, так само, як я тепер, – сиджу i прислухаюся до пiсеньки савояра:

Дадуть окраець хлiба нам,
Бабак завжди зi мною…

Окраець хлiба такий великий, аж не вмiщаеться в мою свiдомiсть; пропонованi суми з речей враз перемiнилися в товстелезну пачку банкнотiв, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових бiлетiв загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, i побачив перед собою розпаленi гарячкою очi Колекцiонера. З напiввiдслоненого вiкна, з-за штори, падало на нього смужкою денне свiтло, його рiзночинська борiдка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк вiд гарячки, менi хотiлося глянути на нього вiд голови до нiг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну цiну, та нiг не побачив: вiн стояв передi мною на колiнах так, як колись перед iконою в гуцульськiй хатi.

Я спитав упалим голосом:

– Ви маете такi грошi? Звiдки?

– Я маю велику колекцiю, вона вартуе бiльше!

– І готовi вiддати ii всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав передi мною Колекцiонер, а менi згадалася ще одна билиця про нього: вiн до кровi побив свого сина, який з цiкавостi вiдчинив вiдмикачкою дверi до комори з коштовностями… І тепер готовий iх вiддати?

– Як ви вiддасте менi свою колекцiю? – спитав я.

– Разом з хатою. Жiнка мене покинула, син геть пiшов… Через нотарiуса, як купiвлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самi?

Вiн мовчав, дивився благально на мене i ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспiвував:

А завтра знову по дворах,
І мiй бабак зi мною…

По дворах? З картиною Ватто? В iм’я чого? Я поволi вибирався з трясовини, в яку упхав мене своiми нашептами Колекцiонер, сахнувся вiд хисткого трапа, на який мало що не ступив однiею ногою, щоб вiдплисти на острiв Цiтеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматерiалiзувалася у свiй первiсний вигляд – у скарби, награбованi в iсторii i замкнутi в тюрму, i в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, вiддавши його Охоронцевi. Проте все це здавалось менi мiзансценою з якоiсь комедii, бо що може чинити Колекцiонер з картиною Ватто? Дивитись на неi буде? Продасть? Але кому? Таж навiть Ермiтаж не заплатить йому стiльки, скiльки пропонуе вiн менi. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: менi знову згадався iнтелiгентний з вигляду iнженер, який попросив притулку в Неаполi. Я побачив порожнi багетовi рами, картина – вирiзана, захована в подвiйне дно у валiзi, Колекцiонер-турист виiжджае в якийсь круiз, просить притулку десь в Афiнах, Парижi або ж у тому-таки Неаполi i стае мiльйонером… В одну мить я навiть зрадiв такiй перспективi: хай утiкае негiдник на свiй острiв, мое мiсто очиститься вiд нього, а його колекцiя опиниться в руках Охоронця скарбiв, але тут же спiймав себе на думцi, що вiзьму участь у злочинi; нi, я повинен цю картину, яка належить свiтовi, вiддати…

А тодi мiй погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – i аж здригнувся вiд реготу савояра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засмiявся я сам.

Колекцiонер дивився на мене блiдими, нiчого не розумiючими очима, на мiй смiх увiйшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажiть, цю картину тримав хтось, крiм нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаете… – Плюскле обличчя жiнки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекцiонера. – Такий, знаете, ну… Вiн довго тут сидiв над нею з фарбами, рiзними пляшечками… Але не купив…

– Вiн погано знае французьку орфографiю, жарт не вдався. Художник пiдписувався не Wateo, а Watteau.

– Фальшива?! – зойкнув Колекцiонер.

– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…

Колекцiонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врештi прошепотiв:

– Ви… ви нiкому не розповiсте про нашу розмову?

– А що це дало б? Доказiв нема… Хiба що напишу сценарiй. Та так, щоб вас упiзнали…

– Уб’ю!.. – засичав Колекцiонер.

– Ну, ви на таке нездатнi, – сказав я i, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радiстю торкаючись пальцями в кишенi пiджака безцiнного скарбу – важкого бабусиного дукача.

На перевалІ

Братовi Євгеновi