Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Снiгова навальна хуртовина, ударивши мисливця в спину, покотилася сiрою курявою попереду; мисливець згадав, що людинi, як i оленевi, слiд iти лише проти пурги. Вiн поглянув на компас, у думцi фiксуючи пiвденно-захiдний напрям, куди зверне, щойно трохи вщухне буря, повернувся обличчям на пiвнiч i почовгав по твердiй снiговiй корi.

Вiтер налiтав з моторошним гавкотiнням, мисливець задихався: замiсть повiтря був тiльки снiг; здавалося, що з обличчя хтось здирае шкiру; вii, брови, нiздрi сковував тонкий шар льоду, найменша гримаса обличчя спричиняла нестерпний бiль.

Мисливець мимоволi подумав: скiльки-то першопрохiдцiв загинуло в подiбнiй пурзi; колись вiн, захоплений романтикою подорожей, майже iз заздрiстю читав про знайдення пошуковими експедицiями слiдiв тих смiливцiв, а тепер, опинившись у такiй самiй ситуацii, збагнув, що iхню мужнiсть мусили обступати i страх, i розпука, i туга, i, можливо, лише усвiдомлення того, що вони зробили першi кроки в невiдоме, якщо й не окупляло iм втрату життя, то хоч втiшало; вiн же не мав чим виправдати свою власну жертву. Бо чим – убитим зайцем-бiляком?

Мисливець iшов проти бурi, вiдчував, що збиваеться з дороги, що вже й сам не знае, куди йде, вiн закричав у вiдчаi. Вiдчай вiднiмав силу, вiн зрозумiв це i подумав з люттю: та невже для того, щоб витримати, вижити в цьому холодному пеклi, доконче треба вiдкрити нову землю або досягти Пiвнiчного полюса? А може, я вiдкрив себе самого – iншого, глибшого, вищого – серед цiеi безлюдноi краси? Я бачив урочистiсть не зiпсованоi людьми природи, вiдчував радiсть чистоти, спостерiгав неповторну гру кольорiв як нiхто до мене, бо менi не заважали, не ахали, не коментували, не штурхали вiд захоплення лiктем пiд бiк!

Почуття жалюгiдного каяття, яке почало було дiймати мисливця спочатку, тепер зникло, вiн ще раз на мить пережив радiсть усамiтнення, i майнула думка – вернутися в сторожку, до неi ближче, нiж до селища; у гiрськiй долинi пурги, можливо, й немае. Мисливець повернув на схiд, пройшов кiлька крокiв i зупинився: там, близько, не було нiкого, а в протилежному боцi, далеко, жили люди… Вiн вiдчув, що тiеi самоти, якоi прагнув, здавалось, усе життя i якою тiльки що втiшав себе, починае боятися гiрше смертельноi небезпеки. Розум пiдказував iти до сторожки – там е сiрники i сiль, а в ягдташi – вбитий заець, та голосiння самоти вже долинало з того боку, вiд сторожки, мов розпука, мов смертельно зранений звiр. Мисливець ступив ще кiлька крокiв, ще на кiлька крокiв вiддалився вiд людей i вiдчув себе враз нiким, бiологiчною iстотою, в якiй вiдбуваеться обмiн речовин, а можливiсть духовного обмiну втрачена, вiн нiби опинився на iншiй планетi, на якiй побачив неймовiрнi дива, а розповiсти про них немае кому.

Звiр самотностi ревiв повсюдно, i мисливець утiкав вiд нього, йшов обличчям до пiвнiчного вiтру, а лижi тягнули на захiд, кожен крок давався йому з великим зусиллям, помножував небезпеку, але й наближав до людей, а тому не вiдбирав, а додавав мисливцевi сил…

– Це так важливо, Адрiано, – закiнчив свою думку Степан, – хоч раз за життя усвiдомити, що ти сам жити неспроможний… Що тобi потрiбне ще чиесь життя, i твое теж комусь потрiбне. А тодi людина все може…

– О так! – сказали разом Адрiана й Нiлочка.

– А ви знаете, – звернувся Леонiд до жiнок, – що iснуе ще й так звана психологiчна несумiснiсть людей, яка даеться взнаки в довгих походах, космiчних польотах… Двое великих друзiв – Нансен i Йогансон, добираючись пiвтора року з льодiв Арктики до Великоi землi, перестали навiть розмовляти мiж собою…

– Я не думаю, що ви вiзьметесь за роль Русанова, коли я гратиму Жульетту Жан, – коротко глипнула на Леонiда Адрiана.

– Нiзащо! – вiдрубав Леонiд. – Зрештою, я не актор. Роль Русанова пасувала б Несторовi. Урiвноважений, наполегливий i – та сивина!..

– Дякую. – Нестор схилив у поклонi голову аж до керма. – Тiльки що це за роль? Русанова легко грати – вiн символ, опора, прапор. То люди, якi оточують його, зi своiми характерами, слабкостями, принципами, – зробили б фiльм. Так я бачу.

– О нi! – рiзко повернула до Нестора голову Адрiана. – Я примусила б вас скинути з себе «бронзу», налiплену сценаристом.

– Будь обачний, Несторе, не попадись, бува, в ii кiгтики, – усмiхнувся Леонiд.

Бiла змiйка на асфальтi враз розпорошилася, крупниста поземка пошурхотiла по всьому полотну. Машина вибралася на вершину перевалу, крiзь темряву проглядали контури гостроверхого даху колиби, схованоi за схилом.

– Що ж, може, спробуемо, Несторе? Перший дубль… Русанова на одну лише мить покинула мужнiсть, i тодi Жульетта Жан…

– Для тебе лише такий варiант можливий?

– А для чого, по-вашому, Жульетта пiшла з Русановим в експедицiю? Щоб тiльки спати з ним?

– Адрiано…

– Степане, режисер не розумiе задачi фiльму. Повторiть йому оту вашу фразу: щоб витримати бурю, треба бути потрiбним комусь у бiдi. Так ви сказали?

– Приблизно так, тiльки менш парадно.

Довкруги скаженiв бора, а коли вихор, наче спiткнувшись, на мить притихав, Русанов говорив Жульеттi про заполярне лiто: пташинi базари, пурпурово-фiолетовi ломикаменi, нiжно-голубi незабудки, жовтi, червонi й бiлi маки, i вона бачила iх i йшла до них, – назустрiч очевиднiй смертi. Та врештi Русанов зрозумiв марнiсть усiх iлюзiй, вiн бачив, як слабне кохана, задихаеться, i розпука добралася до його серця: втямив, що погубив ii. А вона могла б жити в теплi i спокоi бiля дiтей i добропорядного мужа, вiн же вирвав ii з тихоi заводi, щоб пiзнала бурю, i за ту радiсть пiзнання сповна розплачуеться. Русанов звiв угору руки й закричав:

«Навiщо, навiщо я це зробив?»

Жульеттi давно пiдгиналися ноги, вона хилилася до землi, щоб упасти й замерзнути, та крик коханого видобув у нiй решту сил, яких, здавалось, уже й не було, тi сили мусили видобутись, щоб пiдтримати зневiреного мужа. Жульетта взяла Русанова за руку i, тягнучи вперед, сказала:

«Заспокой свое сумлiння, Русанов. Якби ти цього не зробив, я не знала би нi радостi, нi муки, нi краси, нi смертi з тобою. І нам, обкраденим, здавалося б завжди, що ми щасливi люди».

– Нi, нi, це жорстоко. Це надто жорстоко – брати з собою жiнку в таку небезпечну дорогу, – струснув головою Нестор.

– Тому ви й не взяли… А чому думаете, що вона, та жiнка, не стала б вашим другом у найтяжчiй скрутi? Та звiдки вам знати, що таке жiнка, Несторе…

Нестор здивовано поглянув на Адрiану.

– Слава Богу, доiжджаемо нарештi, – полегшено зiтхнув Леонiд. – Зараз ми порозмовляемо з артистами про наш фiльм. А ця дорога – вiд буровоi до колиби – тiльки iнтермецо.

– Інтермецо iнодi стае сильнiшим твором, нiж сама опера, – кинула Адрiана.

– Можливо… А взагалi – все це вияви вашоi екстравагантностi. Ще наш фiльм не зроблений, ще ви не знаете, як пiдiйти до своеi ролi, а вже…

– Який жаль, що ви не хочете писати цього сценарiю, – промовила манiрно Адрiана.

«Вiн не може його писати, – подумала Нiлочка. – Якби ж то захотiв ще раз послухати батькову розповiдь…»

– Адрiано, – Леонiд уже виправдовувався, – ми не можемо ставити фiльм про Русанова. Все те треба пережити, побачити, а Степан, на жаль, не актор.

– Ми вже пережили… – прозвучав тихий голос Нiлочки. – Але що, що робити людям у пурзi, коли вони психологiчно несумiснi? Як це, мабуть, важко…

Залягла прикра мовчанка, спохопився Степан.

– Почекайте, – сказав, – що це ви про смерть та про смерть. Можна зробити й оптимiстичну кiнцiвку. Чому вони повиннi обов’язково гинути? Не всi ж полярники гинули… До того ж ви робили б не документальний фiльм про Русанова, а…

– Напишiть нам, Степане, оптимiстичну кiнцiвку, – проказав скептично Леонiд.

Мисливець iшов уже четвертий день. Вiн збився з пiвденно-захiдного напрямку й iшов на пiвнiчний, бо мусив iти супроти вiтру, знав, що там, дуже далеко, е селище Юняга, а в тому селищi – люди, i вiн дiйде до них.

Пурга вже видихалася. Зрiдка зблискували зорi, i здавалося мисливцевi, що це миготять далекi вогники у будинках – починалися галюцинацii. З очей лилися сльози, повiтря було мов дим, хотiлося спати. На мисливця чатував сон. І раптом вiн побачив на пагорбi щось велике, сiре. Вовк! Мисливець зняв рушницю i, наближаючись, стрiляв у нього, поки не вистрiляв усi патрони. Пiдiйшов – на пагорбi лежала вбита курiпка. І тодi вiн зареготав, вiн смiявся над собою, над усiма тими, якi, перебiльшуючи небезпеку, зарання втрачають силу – не вiд немочi, а зi страху. А сили е, вони невичерпнi, коли ти хочеш до людей.

Спалахували вогнища в будинках Юняги, мисливець знав, що це галюцинацiя, але вона допомагала йому йти, йти, йти… І врештi вiн почув людський голос. Не спокушуйся, не сiдай, – сказав до себе, – це слухова галюцинацiя, це твоя смерть! А голоси – дивнi, нiби вперше iх почув, – таки лунали вдалинi, згодом мисливець почув гавкiт собак, i йому теж стало дивно, що впiзнав його, – приходив iз небуття у свiт. Потiм побачив силуети людей, якi бiгли йому назустрiч, – мисливець врештi зрозумiв, що вiн врятований. Тодi у височинi спалахнули нестримно-радiснi кольори пiвнiчного сяйва, i вiн упав – перед людьми…

Нестор зупинив машину бiля колиби. Вона слiпо дивилася на прибулих темним вiкном. Повиходили, поторсали дверi – зачиненi. Артисти поiхали, не дочекавшись iх.

А може, не було iх зовсiм?

Знiмали iнший фiльм.

Люлька з червоного дерева

(2009)

Осiннi узори

Оповiдки

Любчина осiнь

Моя Любка понад усе любить осiнню пору. Напевне, дужче, нiж мене, бо третя пора року – то справжне Господне диво.