Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Вже була у нас мова про те, що Олена Чаплинська (вона ж водночас i Хмельницька, принаймнi побула нею якийсь час), розiгруючи з себе закохану в гетьмана, передала в тiй кутi меду, переграла саму себе i, посiявши вiтер, пожала, як i слiд було чекати, бурю. Як i ii далека-предалека попередниця зi Спарти Олена Прекрасна. Все, що Олена Прекрасна з Чигирина досягла своею грою, вона i втратила в один день – разом зi своiм життям. Як i ii далека попередниця зi Спарти.

Але втратила не лише Олена. За великим рахунком, утратив усе, що до того досягнув, i сам гетьман. Вiн теж переграв сам себе, тiльки не з Оленою, а з московським царем.

І йому це теж, як i Оленi ранiше, коштуватиме життя.

А все ж мовби складалося добре: вiтер дув у його вiтрила, вода лилася на його млин, але швидко все змiнилось, i виною тому був сам гетьман. Власне, його роздвоенiсть i намагання виступати проти польськоi шляхти, але – Боже борони! – не проти польського короля. А всидiти можна лише в одному сiдлi на одному конi…

Пiсля перших перемог вiйсько Хмельницького розташувалося бiля Бiлоi Церкви. Чомусь його дii вже тодi почали вiдзначатися нерiшучiстю: тепер уже мова не йшла про особисту помсту. Перебiгом подiй Хмельницький був поставлений на чолi широкого народного руху, результатiв якого вiн не мiг передбачити, i це його насторожувало. Гетьман змушений був iти за рухом. Сам вiн уже не проти був i замиритися з поляками. Із цiею метою навiть вiдрядив посольство до Варшави з вибачливим листом до короля – було й таке в бойовiй бiографii гетьмана. Про звiльнення Украiни вiд польсько-шляхетського панства вiн уже не думав. Вiн чи не злякався того, що сам же й розпочав. Але ж вiн не хотiв iти проти Польщi й короля, вiн вирушив вiдомстити шляхтi, зокрема своему кривдниковi Чаплинському, а воно раптом он як повернулося.

Посольство, прибувши до Варшави, вже не застало короля Владислава IV живим. Тому почалися переговори зi шляхтою, яка поставила ряд умов, що iх козацька рада не могла прийняти. І Хмельницький опинився як мiж двома вогнями: i тут гаряче, i там пече. І з поляками багнув помиритися, i зi своiми козаками через це не хотiв ворогувати. Ось тодi, вiдчуваючи хисткiсть свого становища, гетьман i звернувся до руського царя Олексiя Михайловича з проханням прийняти Украiну до складу Московськоi держави. Не вийшло з пiдданством у польського короля, вийде з пiдданством у московського царя, а без пана вiн не зостанеться – не звик без пана над собою жити.

Звернувся – i все…

Все (все, все!) втратив. Те, що до того досягнув такою дорогою цiною. Свого народу, який йому тодi так гаряче повiрив i пiшов за ним.

А ще вiн мрiяв – палко мрiяв, як коханий мрiе про пестощi коханоi, про ii згоду – заповiтна на той час його мрiя-забаганка: отримати з рук короля (самого короля, щоби було законно, щоби вiн не був самозванцем) гетьманську булаву та вiдповiднi клейноди. До всього ж, вiн нiколи не ставив собi за мету розгромити Рiч Посполиту, знищити ii як iмперiю, якiй вiн до того вiрно – разом iз батьком своiм – служив. Щоб клята гонорова шляхта i його сприймала як рiвного собi пана, а не як вискочня-холопа. Та й самозванця на додачу. І отримати булаву та клейноди саме з рук короля. І його палка мрiя нарештi збулася.

Вже пiсля врочистого в’iзду до Киева, коли його сприймали – i зустрiчали теж, – як законного гетьмана Украiни, вже будучи зверхником новоi держави, козацькоi Украiни, вiн iде до Переяслава i там…

Що сталося там i не лише вразило, а й шокувало всю Козацьку державу, що ii вiн очолював. У Переяславi вiн приймае високопоставлену польську делегацiю, що складалася з самих лише зверхникiв на чолi з королiвським комiсаром в Украiнi Адамом Кисiлем, яка прибула до нього на переговори. Прибула чи не миру в нього просити. А щоб його задобрити, привезла йому королiвське благословення.

За В. Сергiйчуком («iменем Вiйська Запорiзького»):

«20 лютого 1649 р. в Переяславi «на Шевськiй вулицi, перед резиденцiею Богдана Хмельницького, вiдбулася церемонiя передачi вiд нового короля (щойно обраного, Яна-Казимира. – В. Ч.) гетьманськоi булави i червоноi корогви з бiлим орлом. Хмельницький, вбраний у парчеву червону соболину шубу, стояв пiд бунчуком у колi полковникiв та iншоi старшини».

І вчорашнiй переможець полякiв приймае з рук iхнього короля гетьманську булаву, що ранiше йому вручили на Микитинськiй Сiчi козаки, вiрнопiддано дякуе його мосцi крулю найяснiшому i гордо випростовуеться з виглядом переможця: знай наших! Король (сам король!) вручив йому булаву, й отже, визнав його за гетьмана. Нарештi – НАРЕШТІ! – вiн тепер рiвний гоноровiй польськiй шляхтi! А разом iз гетьманською булавою його мосць найяснiший круль – вчора розбитий украiнськими козаками – передав Хмельницькому все Чигиринське староство – гнiздо клятого, але вже збiглого пiдстарости Чаплинського, най за ним i слiд западеться! І Чигирин звiдтодi стае столицею всiеi Украiни, що ii визнав сам король! І що з того, що вийшла казуiстика: прийнявши булаву з рук польського короля, Хмельницький де-юре i де-факто анулював усi здобутки й перемоги народно-визвольноi армii, всього украiнського народу у боротьбi проти польськоi корони!

Переможець попрохав ласки у переможених, отримав ii та став пiдданим розбитого ним короля! Вiдтепер уже подальша збройна боротьба проти польськоi корони i польського короля не мала анiякого юридичного пiдгрунтя. Але це – дрiб’язок. Головне, що пан Хмельницький законно отримав з рук глави держави гетьманську булаву i став нарiвнi з усiею шляхтою.

Щоправда, мине трохи часу i поляки зрадять його – навiть iз булавою iхнього короля, оголосять його, як i перше, холопом i схизматом, але то вже iнша рiч.

А тодi, в Переяславi – дався йому цей Переяслав, де вiн присягатиме, крiм короля, ще й московському царевi! – гетьмана нарештi було потiшено. І його заповiтна мрiя збулася: з рук короля вiн отримав булаву й визнання його рiвним шляхтi. Згодом, як поляки його зрадять i почнуть, зiбравшись iз силами, доки вiн тiшитиметься булавою, його бити й захоплювати Украiну, вiн забагне отримати з рук московського царя щось подiбне i в 1654 р. пiдписуватиметься, запобiгаючи перед царем – вiн, глава окремоi держави: «Гетьман Вiйська твоеi царськоi величностi Запорiзького з усiм Вiйськом Запорiзьким до лиця землi твоеi царськоi величностi чолом б’ючи».

Гм-гм…

Але, попри те, що вiн бив чолом так низько – до лиця землi, певно ж, i кректав, гнучись так низько, – попри те, отримав вiд московського царя…

Отримав звичайний пшик – Украiна стане згодом Малоросiею, однiею з провiнцiй iмперii, а сам гетьман, глава незалежноi держави, що ii вибороли козаки кров’ю своею, стане лише одним iз холопiв царя московського… Як кажуть, по заслугах i шана.

«Будьмо ж чесними перед собою й iсторiею, – закликае письменник-iсторик Богдан Сушинський, – i, за всiеi нашоi поваги до заслуг Хмельницького-воiна, скажемо собi те, що треба сказати.

Трагiчний приклад Хмельницького-гетьмана ще раз переконуе свiт, що нi могутня армiя, нi воля народу до незалежностi, нi сприятлива ситуацiя на мiжнароднiй аренi нездатнi самi собою забезпечити непiдлеглiсть народовi i процвiтання державi, якщо на чолi ii опиняеться людина, яка, хоч i сягнула вершин влади, але так i не змогла викоренити з себе iнстинкту придворного служки, iнстинкту лакея i чиношанувальника, який лишень бiля нiг повелителя почувае себе комфортно i впевнено. І байдуже якого: польського, московського – аби повелитель».

І далi як присуд (його винесла сама Історiя) про те, що «ще за життя Б. Хмельницького Украiна втратила все, чого досягла боротьбою, кров’ю сотень тисяч своiх синiв, у тiм числi незалежнiсть i державнiсть. Звiдси й ставлення до Б. Хмельницького, яке нiколи не було однозначним – спектр сягав вiд цiлковитоi беззастережноi героiзацii гетьмана як видатного сина украiнського народу до зрадника, який продав («пропив») Украiну Московii».

Свiй необачний, але такий катастрофiчний прорахунок збагне i сам гетьман – як кажуть, дiйшло! – i щось намагатиметься робити, аби виправити те, що вiн накоiв, але… Як нинi кажуть: поiзд уже пiшов. Та й Росiя того, що бере, назад уже нiколи не повертае. А будь-який договiр iй нiчого не коштуе перекрутити лише на свою вигоду. Та й самих договорiв вона – мае таку звичку – нiколи не дотримуеться. Пiдписаних, до речi, нею самою.

Історики зазначають:

«Надiя Хмельницького на приеднання за допомоги Росii украiнських земель, що залишалися пiд владою Польщi, розтанула, як лiд на сонцi. Тодi вiн уклав союзнi договори з ворогами Польщi Карлом X i угорським князем Д. Ракоцi. Послав iм на допомогу 12 тисяч козакiв. Гетьман i старшини тодi звинуватили царя у зрадi та порушеннi Переяславських статей. У своему листi до росiйського царя Хмельницький писав: «Шведи – люди честi: пообiцявши дружбу i союз, вони дотримуються слова. А цар, пiдписавши перемир’я з поляками та маючи намiр повернути нас у iхнi руки, вчинив з нами безсердечно».

Щоби Хмельницькому зацiпило – ач, до чого добалакався, московського царя у зрадi звинувачуе, – Москва послала до гетьмана послiв. Вони застали Богдана вже хворим, у постелi, але все одно накинулися на нього з докорами й погрозами… І 27 липня 1657 р. Богдан Хмельницький несподiвано помер – раптово й негадано – вiд апоплексii. Трапилося це в Чигиринi.

Перед смертю, вже вiдчувши свою близьку кончину, Богдан Хмельницький, скликавши в Чигиринi козацьку раду, на якiй мали вибрати нового гетьмана, звернувся до козакiв iз прощальним словом. І тодi з уст його, як дякував козакам за вiрнiсть, злетiли прегiркi, чи не полиновi слова:

«Бог знае, братове, чие це нещастя, що не дав менi Господь закiнчити цю вiйну так, як хотiлося: по-перше, ствердити навiки незалежнiсть i вiльнiсть нашу (це була головна мета Визвольноi вiйни Украiни i вона не здiйснилася насамперед через похибки самого керманича. – В. Ч.), по-друге, звiльнити вiд ярма польського також Волинь, Покуття, Подiл i Полiсся, одне слово, – усi землi, якими володiли великi украiнськi князi, i схилити iх пiд високу руку всеросiйського монарха (дався йому той всеросiйський монарх, який, не соромлячись, обдурив украiнцiв i Богдана Хмельницького передовсiм, унiщовивши Переяславськi статтi, ту частину Украiни, яку гетьман встиг йому вiддати, перетворив на провiнцiю Малоросiю, не менш безправну, нiж та, що лишалася пiд владою короля. – В. Ч.). Бог задумав iнакше. Не встиг я завершити свою справу. І вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде пiсля мене».

За Переяславськими статтями Украiна зберiгала свою територiально-адмiнiстративну автономiю та козацько-гетьманське самоврядування з традицiйними правами всiх ii верств. Козацький реестр визначався в 60 тисяч. Селяни, ранiше пiдвладнi польськiй шляхтi, одержували особисту свободу i землю. За мiстами визнавалися всi колишнi права. Православна церква посiдала панiвне становище… І так далi в цьому ж дусi.