Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

…Або в калюжi утопивсь,

В багнi свинячiм.

Амiнь тобi, великий муже!

Великий, славний! Та не дуже…

Якби ти на свiт не родивсь,

Або в колисцi ще упивсь…

То не купав би я в калюжi

Тебе, преславного. Амiнь.

    Т. Г. Шевченко

І привiв Богдан Хмельницький в дiм третю i останню свою жону – удову соратника Богдана Хмельницького Ганну Золотаренко. Ганна була на двадцять рокiв молодшою за гетьмана i не по лiтах розумною та владною. Вона щиро покохала гетьмана i принесла в його дiм i любов, i щастя, i достаток. Зумiла завоювати повагу козацьких старшин, вмiла пiдтримувати бесiду з iноземними гостями, i тi дивувалися розумовi, такту й освiченостi панi гетьманшi.

Ганна була сестрою нiжинських полковникiв Івана та Василя Золотаренкiв. Очевидно тому була крутоi вдачi, владноi, полюбляла верховодити i наказувати, тож нiчим не вiдрiзнялася вiд своiх братiв-полковникiв. Замужем була за козацьким полковником Пилипом (у народi прозивали ii Пилипихою). Богдан вiнчався з нею в Корсунi на початку серпня 1651 р. Житиме з нею гетьман у добрiй злагодi та нарештi вiдпочине пiсля рейваху з попередньою жоною. Тож постарався ii пошвидше забути i нiколи не цiкавився, де зрадливицю було поховано. А ось iз Ганною Золотаренко Богдан був по-справжньому щасливий i тiльки дякував Господу, що Вiн послав йому таку жону, як Ганна. Дiтей з нею не мав (вiк уже був не той), але Ганна доглядала його як велику, трохи вередливу, але загалом добру дитину. Вона впорядкувала запущений Суботiв, навела в ньому зразковий лад, i гетьман не впiзнавав свого хутора. Бiля будинку Ганна наказала посадити сад iз квiтниками, алеями та бiлими бесiдками-альтанками, де стомлений Богдан полюбляв вiдпочивати вiд трудiв праведних. Часто з дружиною. Задумавшись, брав ii руки в своi, так сидiв i чи то про щось крiпко думав, чи то мрiяв, поблажлива i якась щасливо-химерна посмiшка блукала пiд вусами в нього на губах.

І коли б то закоханий гетьман знав веселу пiсеньку «Чи е в свiтi молодиця?» про Ганнусю-Гандзю (а його Ганнуся була такою ж, як i пiсенна ii тезка), то неодмiнно спiвав би (голос мав пречудовий):

Чи е в свiтi молодиця,
Як та Гандзя бiлолиця?
Ой скажiте, добрi люди,
Що зi мною тепер буде?
Гандзя душка, Гандзя любка,
Гандзя мила, як голубка.
Гандзя рибка,
Гандзя птичка,
Гандзя – цяця молодичка.
Гандзю моя, Гандзю мила,
Чим ти мене напоiла:
Чи любистком, чи чарами,
Чи солодкими словами?

Інодi задумливо озивався:

– Ганно… Ганнусенько… Гандзюнечко моя…

– Що, мiй любий? – ласкаво озивалася дружина.

– Нiчого, Ганнусю. Просто менi захотiлося вимовити твое iм’я – мабуть, вiд щастя. Вочевидь, сама доля, забравши на той свiт твого першого чоловiка, вiддала тебе менi. Ось тiльки не хочу ранiше тебе помирати. Коли б разом… Чи ще краще – завжди, завжди з тобою бути.

А дружина старалася. Пiсля саду для розваги гостей завела оркестр та, буцiмто, навiть звiринець. (Може, це й перебiльшення – звiринець, але якихось кумедних тваринок вона тримала – i для розваги гостей, i для себе. Тварин, чи як нинi ми кажемо, чотириногих друзiв, вона любила та берегла.)

Гостей шанувала й охоче iх приймала, тож у гетьманському маетку в Суботовi гостi не переводилися. Кухарi – як тодi казали, скуснi – старалися, i гостей завжди чекали вишуканi страви. А замiсть банальноi – пхе! – горiлки гетьманша завжди частувала гостей дорогими вишуканими винами у срiбних кубках.

А гетьман навiть довiряв своiй дружинi-гетьманшi складати й видавати унiверсали, як називалися тодi рiзнi документи. В архiвi зберiгся унiверсал на власнiсть Густинського монастиря, пiдписаний «Ганною Гетьмановою-Богдановою».

В останнi три роки життя Хмельницький пожвавив дипломатичну дiяльнiсть. До Чигирина прибували посли володарiв багатьох краiн: московського царя, королеви Швецii, господарiв Молдови, Валахii та Семигороду, польського короля, кримського хана, Османськоi iмперii, донських козакiв. Бiля гетьманського двору дипломатiв вiтали полковники i супроводжували високопоставлених гостей до Богдановоi «свiтлицi». Гетьман iз родиною зустрiчав i частував прибулих. У фортецi залога стрiляла з гармат, i за кожним пострiлом Хмельницький виголошував тости на честь гостей. За столом разом iз гетьманом сидiли його сини i дружина Ганна Золотаренко.

Чигирин став столицею Вiйська Запорiзького, де вирiшувалися питання вiйни i миру, Суботiв набув статусу другоi резиденцii, де гетьман приймав iноземних дипломатiв «без протоколу», у домашнiй атмосферi.

Як свiдчать спецiалiсти (та й сучасники теж), поведiнка гетьмана засвiдчувала, що в нього холеричний темперамент, який часто виявлявся в рисах його характеру, так чи iнак впливав на його думки i дii. Сучасники звертали увагу на його тонкий розум, ерудицiю, вмiння передбачати розвиток подiй, сталеву волю гетьмана. Вiдзначають, що Богданова рiзкiсть у судженнях i запальнiсть у розмовi поеднувалася з м’якiстю i привiтнiстю, дотепнiсть iз мовчазнiстю, простота i щирiсть – з лукавством i мстивiстю, доброта – з суворою вимогливiстю i навiть жорстокiстю. В його характерi дивовижно сплелися воедино вiдчайдушна смiливiсть i холоднокровна обачнiсть, принциповiсть, що межувала з упертiстю, й готовнiсть до компромiсу. Отже, спецiалiсти дiйшли таких висновкiв: можна сказати, що то була цiльна, але водночас суперечлива людина.

Цiльна i суперечлива (значить, не така вже й цiльна) людина…

Гм… Це щось… гм-гм… суперечливе.

А що таке холеричний темперамент? За наукою, холерик належить до сильного неврiвноваженого типу. Це означае, що люди холеричного типу темпераменту можуть витримувати значнi психiчнi навантаження. Але – вкрай нестiйкi, пiдвищено дратiвливi.

Сильний тип нервовоi системи дозволяе iм легко долати труднощi, але неврiвноваженiсть заважае iм бути стриманими. Що сильнiше виражено холеричний темперамент, то бiльш вибуховим характером володiе така людина. Запальнiсть, нестримнiсть i агресивнiсть – найпомiтнiшi риси типових холерикiв. (Ще раз згадаймо, як 1653 р. Хмельницький, роздратований, агресивний i неврiвноважений, вихопив шаблю i власноручно «порубав черкаського полковника Єська» за буцiмто неповагу, виявлену до гетьмана.) Із цiеi причини спецiалiсти не радять сперечатися з холериком. Хоча вони швидко вiдходять i не можуть довго тримати конфлiкт. Якщо ж ви поступитесь холерику в суперечцi, вiн практично вiдразу ж заспокоiться та охолоне.

Вважаеться, що холерика легко впiзнати у натовпi: його рухи – напруженi та рiзкi. Хода – швидка, стрiмка.

Холерики надзвичайно самовпевненi, мають високу самооцiнку. Упевненi в собi i в своiх силах, часто аж надто самовпевненi. Але як розчаруються в iдеi, то вiдразу ж ii залишать.

Комунiкабельнi, легко йдуть на контакт. Але при цьому багнуть бути лiдером i всюди першим. Полюбляють пiдкоряти й контролювати оточення: у кожному вбачають суперникiв. Потяг до лiдерства в поеднаннi з нестримнiстю роблять характер холерикiв досить складним у спiлкуваннi.

Працездатнiсть iхня – нестiйка, залежить вiд зовнiшнiх обставин та особистоi зацiкавленостi. В роботi нестримнi, нетерпеливi, з труднощами опановують новий вид дiяльностi. Але якщо холерик зацiкавлений, то працюватиме наполегливо й обов’язково досягне бажаного результату.

Дружити з холериком не легше, нiж працювати чи просто спiлкуватися. У парi вiн буде домiнувати з постiйною гарячковитiстю та спалахами ревнощiв. Може неодноразово розривати вiдносини в поривi гнiву.

Сильна нервова система дозволяе iм швидко вiдновлюватись, тому часто холерики мало сплять, тож iм не обтяжливо працювати ночами.

Такий вiн, холерик.

Таким холериком, за свiдченням сучасникiв, був Богдан Хмельницький.

Добре це чи нi – не менi судити.

Ще в античнi часи було виокремлено чотири основнi темпераменти: сангвiнiк, холерик, меланхолiк i флегматик, але й сьогоднi нiхто не скаже, якi темпераменти кращi, якi гiршi. За І. Павловим, в основi сангвiнiчного темпераменту лежить сильний, урiвноважений i рухливий тип нервовоi системи; флегматичний темперамент породжуеться сильним, урiвноваженим, iнертним типом вищоi нервовоi дiяльностi; меланхолiчний – слабким, гальмiвним типом; а ось холеричний темперамент зумовлений сильним i неврiвноваженим нервовим складом, коли збудження переважае над гальмуванням…

У побутi гетьман був дуже скромним, носив простий козацький одяг i лише пiд час урочистостей та дипломатичних приймань одягав коштовне вбрання. І палац його в Чигиринi не вiдзначався пишнiстю. Гетьман вживав ту саму iжу, що й iншi козаки, не вiдмовлявся вiд мiцних напоiв. Захопленням його були голуби, у рiзновидах яких вiн чудово розбирався. Пiсля обiду чи вечерi курив люльку, мiг пiд настрiй заграти на бандурi.

І в той же час…

«За гетьманування Хмельницького його офiцiйна резиденцiя Чигирин мала вражаючий вигляд. За свiдченням сучасникiв, це була простора, висока i неприступна твердиня, оточена болотами i ручаями. «Малий замок» (цитадель фортецi), що пiдносився на горi, було видно вже на пiд’iздi до мiста. На його стiнах стояли 16 гармат, що сяяли на сонцi, наче золото. Бiля пiднiжжя Замковоi гори розташовувався великий двiр Хмельницького з гетьманською скарбницею. За вiдсутностi Богдана фортечним життям керував чигиринський полковник. Із поверненням Хмельницького назустрiч йому виiздили козаки Чигиринськоi сотнi, а у замку стрiляли з гармат, грали у сурми та били в литаври» («100 видатних украiнцiв», Киiв, 2006).

До сьогоднi збереглося понад пiвсотнi портретiв гетьмана, i все ж не просто зрозумiти, який вiн був насправдi на зовнiшнiй вигляд. Вважаеться, що найточнiше гетьмана вiдобразив на гравюрi гданський майстер Годiус, бо створив вiн ii за життя гетьмана. Гляньмо… Тонкi брови на втомленому обличчi пiдкреслюють вiдкритий i водночас владний погляд темних очей. Високе чоло, трохи задовгий нiс, закрученi донизу вуса, мiцно стуленi тонкi губи, круто зрiзане пiдборiддя. Був вiн, за свiдченням очевидцiв, трохи вище середнього зросту.

На портретах Годiуса на головi у Хмельницького зображено шапку, прикрашену страусовим пiр’ям i хутром. Гетьман вбраний в атласний жупан i верхнiй одяг – делiю з широким хутряним комiром i коштовними застiбками. У руцi вiн тримае булаву. Обличчя енергiйне, з виступаючими вилицями i довгим носом. Погляд – спокiйний i впевнений, але невеселий, на перенiссi та лобi пролягли глибокi зморшки. Вiдчуваеться, що це сильна, але дуже втомлена людина.

Мав мiцну будову тiла, як кажуть, «широкий у кiстках».

Правда, мiг бувати неймовiрно жорстоким. Спалахував, як порох, i тодi пощади вiд нього вже не було нiкому (як не отримала ii й Олена). У жовтнi 1653 р. у Чигиринi Хмельницький, як мовилося, власноручно «вийняв шаблю i порубав черкаського полковника Єська». За вiщо? А за неповагу, виявлену до гетьмана. (Потiм, щоправда, охоловши, «гетьман до козакiв поклонився тричi до землi та велiв iм дати дiжку меду».)