Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Моеi молодостi!
Ти в запiчку «ка-хи, ка-хи»,
Я з молодим «хi-хi, хi-хi».
Ой ти все спиш, а я плачу,
Тiльки лiта марно трачу!

Ось так, а не iнак. Шкода, що «старii костi», якi забагли «молодостi», цього не розумiють. І силкуються ощасливити своiми старими костями (та ще садком, млинком, сiножаттю чи хатою) чиюсь молодiсть…

Шкода – навiть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти ii у похiд – iх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймнi частiше, як нинi, коли вiн iз вiйськом мандруе, а вона в Суботовi гульки влаштовуе… А вiн так за нею в походах нудьгуе! Тож якось i запропонував:

– Коханнячко мое ненагляднее, може поiдеш зi мною, га? Коня тобi дам найлiпшого i найвiрнiшого. Не кiнь, а Змiй Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш i будеш у походах завжди при менi… Вдень i на людях, як джура, а вночi… Вночi, – тягнув замрiяно i якось аж захоплено, – вночi будеш менi коханою. Любкою-голубкою моею вiрною! То як? Гайнiмо в похiд – на чолi козацького вiйська, га? Га??? І тодi обтяжливi походи будуть менi в радiсть.

– Оце тiльки i мрiяла з твоiми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоiх походах? Вiйни, смерть… Нi, я не вояка, я, як ти мене називаеш, любка-голубка. І менi у палацi добре. Я вже всього набачилася, коли по смертi батька по свiту тинялася, аж доки до тебе в Суботiв не прибилася. Тож досить. Набiгалась по зав’язку!..

– Я гадав… – почав вiн, але Олена перебила його.

– Нi, нi! Я з Суботова нiкуди анi ногою. Бодай i заради тебе. Бодай i заради кохання. Менi й тут хороше та затишно. Тут я не похiдний джура, а гетьманша. І весь Суботiв – та й Чигирин теж – бiля моiх нiг. То нащо менi ще якiсь там… пхе!.. походи?! І потаемна, як крадена, любов у твоему похiдному шатрi? Красненько дякую, як у вас кажуть, пане гетьмане. Набiгалася вже. Хочу пожити царицею. Чи то пак, гетьманшею.

Гетьман iще не йняв вiри.

– Але ж у походах ми завжди будемо разом, коханнячко мое. А так… Бачимось рiдко…

– А ти, повернувшись iз походу, надолужуй згаяне – хто тобi не дае? Принаймнi я… ги-ги, хi-хi, – завжди тобi даю. І не в якомусь там шатрi, де потай будемо займатися любовiею, а кохатимемось у палацi. Хоча… Чоловiченьку мiй, гетьмане наш, щось я в тебе частенько стала випрошувати коханнячко, га? А ти – люльку пiсля вечерi смалиш та дрiмаеш… Га? Нащо тодi й брав мене, молодесеньку та гарнесеньку, коли тобi вже й любовiю лiнь займатися. Чи снаги вже не стачае? Клятi походи в тебе вже все забрали.

Гетьману було не лiнь. Йому нiколи не було нехiть любовiю займатися, бо вiн, як сам казав, «зело полюбляв любов». І снаги ще вистачало, хоча вже вiк брав свое. А причиною його млявостi у стосунках з нею було iнше. Якось вiн заiкнувся (владар, можна б сказати, монарх козацький, принаймнi вождь, за яким вiйсько йде, а при Оленi iнодi наче губився), так ось, заiкнувся якось про дiтей.

Олена, почувши таке, ледь було на рiвному не спiткнулась.

– Якi дiти? – руки в боки. – Що пан гетьман рече? Хiба пановi гетьману мало дiтей наплодила перша жона Ганна? Шестеро, чи скiльки там? То нащо ще? Треба ж i для себе пожити, коли вже твоя старiсть з усiх шпарок виглядае, га?

Гетьман на пiвсловi урвав мову i, вийнявши з рота люльку, клiпав та вражено дивився на Олену. Отакоi! При чiм тут перша його жiнка i дiти од неi, як йому хочеться-багнеться вiд неi, вiд Олени мати дiтей. Бо що то за жiнка, яка не може свому мужу народити дiток?

Але Олена не дала йому доказати (щось вона часто почала його перебивати в мовi-розмовi, а як же тодi з бiблiйною заповiддю: жiнко, побiйся мужа свого?), аж на мiсцi пiдстрибнула:

– Якi дiти, як ти вже, даруй, немолодий, а я ще молоденька i гуляти ще раденька? І хочу в свое задоволення пожити, а не зв’язувати себе дiтлашнею. Кому вона потрiбна? Менi – нi. А тобi… У тебе он скiльки козакiв i всi тобi сини, бо всi тебе батьком Хмелем називають – то нащо тобi ще?

Гм… То козаки називають його батьком Хмелем – у козакiв так прийнято, а йому хотiлося б вiд неi – ВІД НЕЇ ХОТІЛОСЯ – мати дiтей. Щоби в них була повноцiнна сiм’я… Але Олена на своему затялася: нiяких дiтей!

Ось вiдтодi деяке охолодження (якщо це не початок чогось бiльшого й гiршого – не доведи, Господи!) до дружини коханоi й з’явилося. І вiн чи не вперше став задумуватись: а чи ж насправдi Олена його кохае?

І першi крихти сумнiвiв у ii щирих до нього почуттях загули в його ествi маленькими злими осами… І вiн нiчого не мiг з ними вдiяти, як i витурлити iх з душi своеi, збагнувши, що дiток вона йому нiколи не народить. Йшла за нього не для цього, а щоби владаркою-гетьманшею побути. І вже бачить у ньому лише старiсть, вiдсторонюючи вiд нього свою молодiсть i пiдкреслюючи, що вона молоденька, а тому гуляти раденька…

Отож, викресавши вогню, запалив було згаслу люльку, смоктав ii, випускаючи хмарки голубого димку, i склепивши повiки, мовби дрiмав. Це як вона вертiлася бiля нього та вкотре наспiвувала, що молоденька, а тому кохатись раденька… Сьогоднi, може, й раденька – з ним кохатися, – а завтра?… Чи мо’, вже знайшла собi коханця i кохаеться з ним, як вiн козакiв у походи водить?

На душi було гiрко i тривожно-безнадiйно, i вiн вiдчував, що це лише початок чогось iншого. Лихого для нього та бридкого. І з останнiх сил намагався себе переконати: хай Олена й не хоче дiтей – вона й справдi молоденька, тож гуляти раденька, – але почуття ii до нього все ще щирi й правдивi.

Тож безтурботно, але тiльки зовнi, бо в душi була порожнеча, удавано хвацько замугикав пiсеньку свого далекого парубоцтва; замугикав, дивлячись визивно в очi жонi, яка з подиву скинула стрiлки брiв на лоба:

А я парубок хоч куди,
Звик гуляти без журби.
Де дiвчину чую,
Там i нiчку заночую…

Вийшовши за немолодого гетьмана заради престижу, влади й багатства, слави та визнання, Олена для любовi знайшла в Суботовi молодика, готового заради неi на все.

Хто вiн – вiдомостей про нього iсторiя не зберегла. Буцiмто (а втiм, не буцiмто, а точно так) у Суботовi той молодик був у Хмельницького управителем двору (виходить, як тодi казали – ключником). І був вiн нiчого з себе, ставний, статуристий, чорнобровий i чорновусий, молодий – навiть за Олену чи не на десять iз чимось рокiв молодший, невгамовним у любовi – а що ще жiнцi, та ще такiй, як Олена, треба було? Гетьманша крутила з ним фiглi-мiглi, але потайки. Все iм так миналося – до певного часу.

І так, здавалося, буде завжди, бо всi в Суботовi були слiпими – так здавалося, тож нiхто i нi в чому гетьманшi не запiдозрить. Та й гетьман ii кохае аж-аж, здаеться, щиро кохае. І вiрить iй, тож за жарт учинити перелюб – не клопiт. Хай i далi водить своiх синкiв-козакiв у походи, за щось там воюе – це ii не цiкавило, а вона житиме своiм життям. А гулятиме ще довго. Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вiчно. Та й будучи замiжньою за Хмельницьким, встигла побувати замiжньою ще й за Чаплинським – i нiчого. Богдан iй i цей вибрик пробачив.

Отака вона щасна. То що iй може загрожувати?

Що смерть-загибель у неi вже за плечима i вже до неi примiряеться, тодi про таке й подумати не могла, адже здавалася собi вiчною… То iншi гинуть, а ii кiстлява обмине. Як спiвають тутешнi козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..

Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключi вiд комор панського маетку, розпоряджався продовольчими та iншими запасами свого пана.

За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримiтила – крiм усього, вiн мав ключi й вiд полковоi скарбницi. А вже закрутити голову такому ключнику iй, досвiдченiй в амурах, нiчого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережнiсть, не лише задовольняв гетьманшу в любовних ii забаганках, а ще й почав виносити зi скарбницi всiлякi коштовностi та передавав iх панi гетьманшi. І довгий час iм це легко робилося, хоча старший гетьманiв син Тимiш i насторожено бликав на мачуху, але вона була спокiйна: ошукуе гетьмана, ошукае й гетьманича. Спустошували вони скарбницю тодi, як гетьмана довго не було в Суботовi – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка вiзьмуть.

Взяли й Олену з ii коханцем. І ось як те сталося.

Гетьман сильно кохав Олену. Не пiдозрюючи, що так, як вiн мiцно кохае свою нову жону, так тяжко ii ненавидять його сини вiд першоi дружини. Для них вона була не лише мачухою, що ii вони й не зобов’язанi були любити, а мегерою, яка погубила iхню матiр, звiвши ii зi свiту цього, i зрадила батька, вийшовши замiж за його недруга Чаплинського. А той, хто единожди зрадив, зрадить i вдруге – iстина, пiдтверджена досвiдом людства. Та й не любила вона, молода i квiтуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедiйкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.

Бачачи таке ставлення синiв до мачухи, гетьман сердився i навiть намагався примусити iх любити його другу жону. Забувши, що силомiць змусити когось любити ще не таланило нiкому.

Гетьман хмурився, зiтхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.

Оленi ж було байдуже, як до неi ставляться сини ii нового мужа. Вийшовши замiж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всiеi Украiни i Вiйська Запорiзького, а це – щось), вона жила в розкошi й почувалася царицею. Мала все – дорогi шати й коштовностi, i стiльки мала, скiльки хотiла.

Олена владарювала в гетьманських покоях всього три роки. Вбрана в найкоштовнiшi оксамитовi сукнi, що сяяли дiамантами й перлами, вона з успiхом виконувала роль хазяйки, за звичаем тих часiв, набивала тютюном люльки знатним гостям, пригощала iх медом i горiлкою. А частiше за все, як свiдчать очевидцi, пригощала iз золотих кубкiв самого гетьмана, який нiколи не цурався зайвий раз випити. Особливо на брудершафт зi своею чарiвниченькою. Але гоноровитiй та марнолюбнiй полячцi i цього було мало. Маючи од гетьмана все i ще бiльше, Олена, користуючись iз того, що гетьман часто бував у походах, знайшла собi любчика i почала грiти руки полковою скарбницею.

Це насторожило сина гетьмана Тимоша. Вiн став завбачати, що iз полковоi скарбницi почали щезати грошi.

Тимiш запiдозрив мачуху у крадiжках. А ще вiн запiдозрив мачуху в любовних зв’язках iз ключником. Удвох вони й грiли руки полковою скарбницею – мало iм було грiховних любощiв, забагли ще й грошви для солодкого життя. І так коханцi знахабнiли, що втратили обережнiсть – гетьману стало вiдомо, що зi скарбницi пропадае золото. Гетьман ще якийсь час вагався, аж доки не виявили пропажу барилка з червоними золотими, що було найбiльшою коштовнiстю полковоi скарбницi. Але й тодi гетьман не мiг нiчого подумати про Олену, тож почав грiшити на сина Тимоша: чи не твоя це робота? Гадав, що Тимiш, вирушаючи в похiд на Литву, прихопив те барилко… Нi, нi не для себе – таке вiн на сина не мiг подумати, Тимiш був чесним i порядним, а прихопив – без дозволу батька – на вiйськовi потреби. І швидко переконався: гетьманич тут нi при чiм. Але хто цей меткий спритник?

І гетьман вiддав наказ про таемне розслiдування цiеi неприемноi справи. (Таемне, аби раптом не кинути тiнь на невинну Олену – iй вiн iще вiрив.)

Люди гетьмана швидко провели потай розслiдування i виявили…

Виявили не лише причетнiсть ключника-скарбника й управителя до пропажi золота iз скарбницi, якою вiн вiдав, а й про його iнтимнi зв’язки з гетьманшею. Чи, як тодi казали, адюльтер.

І про своi пiдозри – а де уже й факти, що стали реальнiстю, – вiрнi люди доповiдали гетьману. Спершу обережно, бо гетьман i слухати про таке не бажав, – а далi, як назбирувались факти, вже й вiльнiше. Ще якийсь час гетьман гнiвався на вивiдачiв – що вони вигадують, щоби Олена, кохана його, та раптом…

Охолонувши, гетьман почав своiм вивiдачам вiрити, бо й сам вже завбачав: Олена щось крутить – як хитра лисичка. Чи ж, бува, не наставляе йому, рогiв? А вiн же гетьман, вiн у всiх на виду, його честь i гiднiсть мають бути на висотi. Бо в нього, як i в римського цезаря – забув його iм’я – жiнка мае бути поза пiдозрою. А в палацi, в Суботовi, вже шепотiлися поза його спиною. І тi шепоти часом долiтали до його вух, слух його ще старостi не пiддавався. Але вiн уперто не хотiв вiрити, що Олена, кохана його, його ж i зраджуе… Аби остаточно впевнитись у цьому, треба було за гетьманшею пильно, хоч i непомiтно, поспостерiгати.

Ось тiльки кому – йому самому не годиться цим клопотатися, та й у постiйних роз’iздах вiн, – се дiло неприемне доручити? Комусь надiйному, щоби постерiг його Олену, а заодно й уберiг ii. Навiть вiд самоi спокуси гульнути в запашнiй гречцi.

Пригадав байку – чи притчу, що ii якось чув на Запорiжжi. Про змiя, який на Хортицi в однiй з печер жив. Вiн нiкого не чiпав, тож козаки його i не боялися, У тiй печерi сiчовики ховали своi скарби, що iх привозили з походiв, i за скарби тi були певнi: в печеру, що ii стереже Змiй Горинич «о дванадцяти головах», нiхто iз скарбошукачiв не поткнеться, тож скарби в безпецi.

Всi знали, що хоч там i скарби, але ж у печерi змiй живе. Бувало, розказували: уночi той змiй раптом як засяе, як засяе, то так i освiтить Хортицю й Днiпро. Інодi вiн iз печери вигулькував, тож печеру з козацькими скарбами всi звали Змiевою та обминали ii, аби не потрапити змiюцi в пащу. Козаки носили туди своi скарби, цiннi речi, зброю i все було «в сохранностi». Надiйно тi скарби оберiгав Змiй «о дванадцяти головах», друг-приятель козацький. А не козаки, якби такi й з’явилися, не зважилися б i поткнутися до печери, загледiвши те страховисько-страхопудло «о дванадцяти головах». Козаки його буцiмто «балували» – для пiдняття йому настрою – оковитою. Тiльки потiм скаржились: «Дуже дорого нам його часто пригощати. Оковиту та змiюка любить, але ж… дванадцять голiвоньок у неi. А се значить, що й дванадцять ротяк спраглих. І кожнiй ротяцi треба оковитоi – де ii стiльки набереш?…»

Але вже за Богдана, як вiн на Сiчi був, старi дiди лише шкодували, що змiй десь зник i вони такого сторожа втратили, такого сторожа…