Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

«Дiвчинонько мила,
Де ж будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?».
«В степу пiд вербою,
Аби, серце, iз тобою…»

Вiн пiдхоплював ii, садовив до себе на коня, цiлував, лоскочучи ii своiми довгими козацькими вусами, й опустивши на землю, мчав у свiй похiд попереду вiйська, а вiйсько хором спiвало:

«Дiвчинонько мила,
Де будеш ти спати
На Вкраiнi далекiй?»
«В степу пiд вербою,
Аби, серце, iз тобою
На Вкраiнi далекiй!..»

І була рiзниця лише в одному словi.

У Цезаря – «Прийшов, побачив, перемiг…», у нього – «Прийшов, виступив, перемiг». Але рiзниця та в одному словi незначна. Бо вiн, як i Цезар, перемiг, стрiмко й навально ринувшись у бiй. І Чаплинський – ворог його, здирник i грабiжник, викрадач його щастя, – забiг безвiсти (в Польщу чи й ще далi), забiг, навiть кинувши Олену. Очевидно, дiяв за принципом: при втечi своя шкура ближче.

Нi, нi, вiн, Богдан Хмельницький, не пiдiбрав покинутоi зваби, вiн лише повернув собi те, що за правом першостi належало йому. І те повернення, перемогу свою, треба було узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, i лише тодi вiн вiдчуе всю повноту хмiльноi перемоги.

Частина третя

Такi солодкi цi кислючi цитрини

«Шлюб е Таiнство, в якому за добровiльною (перед священиком i Церквою) згодою нареченого i нареченоi жити спiльно, благословляеться iхнiй шлюбний зв’язок в образi духовного союзу Христа з Церквою, випрошуеться i подаеться благодать Божа для взаемноi допомоги й однодушностi i для благословенного народження та християнського виховання дiтей.

Ісус Христос освятив шлюб Своею присутнiстю на весiллi в Канi Галилейськiй. Вiн також говорив: «Бог створив за образом Своiм людину, чоловiком i жiнкою створив iх. І сказав: заради цього залишить чоловiк батька свого i матiр i прилiпиться до жiнки своеi, i будуть двое одним тiлом. Тож вони вже не двое, а одна плоть. Отже, що Бог з’еднав, того людина нехай не розлучае. Тому чоловiк зобов’язаний самовiддано любити дружину, а дружина зобов’язана добровiльно, тобто з любов’ю, коритися чоловiковi. Тому подружжя (чоловiк i жiнка) зобов’язанi на все життя берегти взаемну любов i повагу, взаемну вiдданiсть i вiрнiсть».

    Протоiерей Серафим Слобiдський. Закон Божий. Киiв року Божого 2003

Ну, а коли що не так iз коханням вийде, коли «серед ночi / Не дають заснути / Серцю карi очi», то, як радив ще поет Спиридон Черкасенко:

Гей, лети, мiй коню,
Степом i ярами.
Розбий мою тугу
В бою з ворогами.

Оскiльки ворогiв завжди вистачало, то було кому розбивати козаковi його тугу, якщо раптом тi «карi очi» виявлялися зрадливими… Бо недарма iнша пiсня застерiгае, що, мовляв, хто з любов’ю не знаеться, той…

Так, так, горя не знае…

Але, додаймо вiд себе, i радощiв теж…

Бо недарма ж ще Іван Франко журився (а з ним i ми журилися, i всi прийдешнi поколiння будуть журитися): «Ой ти, дiвчино, ясная зоре, / Ти моя радiсть, ти мое горе».

Чи, як зiзнавався Соломон, мудрий цар Ізраiльськоi держави, який вiдзначався невситимою любов’ю до представниць прекрасноi половини роду людського; за деякими джерелами у нього було близько 700 жiнок i 300 наложниць, так ось, цей знавець i поцiновувач жiнок якось зiзнався:

– Жiнка солодша за життя i гiркiша за смерть.

І це сказав чи не найбiльший у тогочасному свiтi – та й у нашому теж – знавець жiнок. Тож, мабуть, вiн, мудрий i досвiдчений, таки мав (i мае) рацiю:

ЖІНКИ, СОЛОДШІ ЗА ЖИТТЯ І ГІРКІШІ ЗА СМЕРТЬ.

І в цьому iхня немеркнуча вiкова – ба, тисячо-тисячолiтня! – принада.

…Нi, нi, Богдан Хмельницький не пiдiбрав покинутоi зваби, вiн лише повернув собi те, що за праву першостi, як вiн уважав, належало йому. І те повернення, перемогу ту треба було хутчiй узаконити: Олена Прекрасна повинна стати його законною дружиною, i лише тодi вiн вiдчуе всю повноту хмiльноi перемоги.

Але от диво… Чи радше негадана притичина, пеня-рахуба, що раптом виникла…

І не знайшлося в Украiнi жодного священнослужителя, принаймнi в тiй частинi Украiни, що була Хмельницьким визволена вiд окупантiв, який погодився би повiнчати гетьмана Богдана Хмельницького з Оленою Чаплинською! І це того Хмельницького, який – «прийшов, виступив, перемiг».

Отцi церкви, наче позмовлявшись, пояснювали свою вiдмову тим, що Олена Чаплинська мае «живого мужа», з яким вiнчана в костьолi. Себто, вона була на той час замiжньою, тож не могла вдруге – за живого мужа – йти з iншим пiд вiнець…

Гетьман звертався i до свого, чигиринського священика з проханням усе тим же: повiнчати його з Оленою…

– Чаплинською? – здивувався отець Іоанн, настоятель чигиринського храму. – Тебе, гетьмане, я можу повiнчати. Жона твоя, незабутня Ганна, нинi в раю з янголами та праведниками радуеться, тож ти – удiвець. Чому б тебе й не повiнчати. Але тiльки не з Оленою Чаплинською – схаменися, гетьмане! Та, кого ти вибрав, вже повiнчана з Чаплинським. І муж ii, Чаплинський, живий, хоч десь i ховаеться од тебе. A тому за живого мужа свого, не розлучена з ним, Олена не може з новим мужем вiнчатися в церквi. Як i взагалi – сходитись. Бо це – двомужнiсть, грiх превеликий. Як i двоеженство для чоловiкiв.

Отець аж фиркав-пирхав, показуючи цим, який це грiх вiнчатися з одруженою жiнкою. І як вирок винiс: хай, мовляв, твоя Олена дочекаеться смертi Чаплинського, а вже тодi, будучи удовою, хай iде з тобою пiд вiнець.

Коли б то знаття, де вiн ховаеться, то Богдан, який досi клекотiв до здирника праведним гнiвом, умить вiдправив би його до праотцiв, а звiльнена таким робом Олена на всiх законних пiдставах стала б його жоною, але… Навiть найкращi його вивiдачi не можуть дiзнатися, де ховаеться пiдстароста чигиринський. А напевне ж, десь переховуеться той гад!..

І тут отцi церкви пiдказали гетьману, як дiяти в такiй ситуацii – «понеже вiн без оноi Олени жити не може»: треба звернутися по дозвiл до самого патрiарха. Тiльки вiн один у силi зарадити, себто дозволити замiжнiй жiнцi, яка не живе зi своiм мужем, взяти новий шлюб iз новим чоловiком… Дозволить, якщо…

Якщо його гарненько… гм-гм… попрохати. Та ще такому пановi, як пан гетьман.

Хмельницький все зрозумiв. А тут i нагода трапилась-лучилася…

Вигнавши полякiв з Украiни (щоправда, як час покаже, вони невдовзi – вигнанi, – дякуючи промахам Богдана, почнуть в Украiну повертатися), гетьман Богдан Хмельницький просто вiд Замостя рушив до Киева – прославленим переможцем. 23 грудня 1648 р. кияни з трiумфом його зустрiчали бiля Золотих ворiт.

І зустрiчали з королiвськими почестями: дзвонили в усi дзвони, стрiляли з гармат, благословляв героя митрополит С. Косiв, а студенти Академii вiншували гетьмана у своiх вiршах – латинською та украiнською мовами.

З-помiж iнших гетьмана зустрiчав i патрiарх Єрусалимський Паiсiй.

Ось до його святостi патрiарха Паiсiя i звернувся гетьман iз проханням дати благословення на шлюб з Оленою Чаплинською, повiнчати iх та вiдпустити iм усi вольнi та невольнi грiхи.

У такiй ситуацii Паiсiй не мiг вiдмовити гетьману, який щойно звiльнив Украiну вiд ляхiв i став всенародним героем: махнувши рукою на всi умовностi, вiдпустив грiхи гетьману та його нареченiй. (Останнiй – заочно.)

Заодно i повiнчав молодих.

Не мiг Паiсiй не повiнчати гетьмана з коханою Оленою (ii патрiарх i в живi очi не бачив), як народ повсюди спiвав:

Чи не той то хмiль,
Що коло тичин в’еться?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’еться.
Чи не той то хмiль,
Що по пивi грае?…
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхiв рубае…