Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Ой, джуро мiй молодесенький…

У князя Вишневецького джура був i справдi молодесеньким. З ним i з козаками князь вперше прибув на Хортицю, славний острiв, якому судитиметься стати першою Сiччю на Днiпрi за порогами…

І прибув, як уже мовилося, з козаками-паливодами та з джурою молодесеньким…

А треба вам сказати, що той, хто вперше, вирiшивши стати козаком, вiйськовим товаришем, прибував на Сiч iще зеленим юначком, без вiйськового та без житейського досвiду, то мав якийсь час побути на становищi «молодика», або «джури», аби набратися вiйськово-козацького досвiду. Пiд керiвництвом звичайно ж старшого запорожця. (Чи не в кожного бувалого сiчовика таких молодикiв, яких вiн учив «на козака», бувало й по кiлька.)

Джурами також називали зброеносцiв козацькоi старшини. Це були своерiднi ад’ютанти для рiзних доручень в офiцерiв.

А вже як молодик iз роками набирався вiйськового досвiду, показував свою кмету, звитягу та мужнiсть, i надто, коли з козаками витримував з честю морський похiд, тодi вже й ставав повноправним козаком…

І князь Дмитро Вишневецький прибув на Хортицю облаштовувати там Сiч разом зi своiм джурою. Спершу козаки на княжого джуру й уваги не звернули, джура як джура, кожний старшина козацький неодмiнно мав свого джуру – зброеносця i помiчника. Княжий джура вдався на вроду: карi очi, чорнi брови, бiле личко… Стрункенький такий, тiльки голосок у нього був мовби не чоловiчий, а нiби дiвочий – тоненький та дзвiнкий… Придивилися козаки – i з подиву аж свиснули: дак це ж дiвчина у князя, а не якийсь там джура! Дiвчина, хоч i вбрана в козацький одяг. І спить вона разом iз князем, i дехто чув, ночами у них таке вiдбуваеться, таке… Аж стогне той джура в козацькому вбраннi.

І ясно стало козакам: любов у них. У князя з джурою, в ролi якого виступае кралечка, тiльки й того, що вбрана в козацький одяг.

І почали козаки ремствувати: у князя любка-голубка, а вони вже й забувати почали, що таке жiнка та як з нею любощами займаються… Почали бурчати: нам би теж кожному по такому джурi. Чому це князь мае коханку, звабу юну, а iм зась… І чоловiче товариство Сiчi, зголоднiле до жiнок, почало в князя вимагати дозволити i iм завести по любцi-голубцi… На Сiчi всi рiвнi – хоч князь, хоч простий козак. То чому князевi можна, а козакам – зась?

Князь Вишневецький про таку забаганку козакiв спершу i слухати не хотiв.

– Козак мусить воювати, – казав, – а не бiля дiвки-жiнки нiжитись…

– А сам нiжишся з дiвкою, хоч i вбрав ii, аби вiдвести нам очi, в козацьке вбрання та за джуру свою любку-голубку видаеш…

Козаки не вгамовувались, i князь збагнув: так i до чварiв-розбратiв на Сiчi недалеко. І причиною тому стане його любка-голубка, з якою вiн ночами i справдi, любов крутив…

І, кажуть, велiв князь свою любку-голубку, аби розбрату не було, кинути зi скелi у Днiпро… Так воно було насправдi чи не так, але подейкують, що таки й так… А вчинивши таке, князь Вишневецький як шаблею рубонув:

– Вiднинi i довiку не бувати на Сiчi жiнкам! Козаки мусять воювати, а не бiля жiнок пропадати! А хто з козакiв не послухаеться i заведе собi на Сiчi жiнку, любку-голубку, того велю теж скинути зi скелi у Днiпро!

Може, це байка… Але звiдтодi жiнкам на Сiч i потикатися заборонено. Звiдтодi на Сiчi жили тiльки нежонатi козаки, i це вони, на вiдмiну вiд жонатих козакiв по запорiзьких зимiвниках i хуторах, називали себе лицарями й товаришами. А тих, хто жив на хуторах, у зимiвниках i жiнку мав, називали сиднями та гнiздюками. Вiдтодi, Боже борони, щоби жiнки не лише на Сiчi були, а й побiля Сiчi. І вiдтодi Вiйсько Запорiзьке низове передiлилося на сiчовикiв, справжнiх лицарiв, i зимiвних козакiв. Першi й були квiтом козацтва.

І буде записано, як закарбовано до iсторii: однiею з найбiльших заслуг Д. Вишневецького стала побудова за його наказом на початку 50-х рокiв XVI ст. добре укрiпленого замку на островi Хортиця. Вiн став основою створення тут першоi Запорiзькоi Сiчi. У 1557 р. гетьман Вишневецький на чолi запорiжцiв майже мiсяць оборонявся вiд багатотисячних орд хана Девлет-Гiрея i перемiг ординцiв, а вже наступного року у вiдповiдь на напад хана 30-тисячне козацьке вiйсько Вишневецького оволодiло Перекопом i здiйснило похiд на фортецю Азак (Азов).

За Д. І. Яворницьким, «назва козацькоi столицi «Сiча, Сiч» виникла вiд слова «сiкти», «висiкати» в розумiннi рубати… пiонери новоi землi, обравши для свого поселення вiдлюднi лiсовi нетрi, малодоступнi для набiгiв степових вершникiв, висiкали серед неi лiс i тут, на розчищенiй лiсовiй мiсцевостi… заводили свое селище… Але ця назва, виникнувши в лiсовiй мiсцевостi, переносилася й на тi мiсця, де взагалi не було лiсу… Траплялося, що обране мiсце для влаштування в ньому вимагало штучних укрiплень: для цього висiкали десь поблизу намiченого для Сiчi мiсця товстi дерева, загострювали iх згори, осмолювали знизу i вбивали частоколом навколо якогось острова чи мису правильною пiдковою. Отже, назва козацькоi столицi «Сiч» мала подвiйний змiст: це було розчищене серед лiсу або укрiплене висiченим лiсом мiсце…» До всього ж, запорожцi, як далi зазначае iсторик, «вважали своiм головним завданням сiкти голови ворогiв… У переносному значеннi слово «Сiч» означало столицю всього запорiзького козацтва, центр дiяльностi й управлiння всiма вiйськовими справами, резиденцiю всiх головних старшин, котрi очолювали низове козацтво».

І таку Сiч першим започаткував князь Дмитро Вишневецький, що стане згодом вiдомим на вiки пiд популярним козацьким iм’ям Байда, як i трагiчна доля князя Вишневецького, безсмертного Байди.

У деяких виданнях так i пишуть: Байда Вишневецький – украiнський князь, прообраз безстрашного козака Байди, оспiваного за мужнiсть i лицарську вiдвагу в народних думах… Байда, хоча звати його Дмитро.

Історик Д. Багалiй залишив йому таку характеристику: «Князь Дмитро Вишневецький – особистiсть у багатьох вiдношеннях видатна. Це була людина добра, заповзятлива i надзвичайно любима козаками. Смiливий вождь, вiн повсякчас шукав небезпеки i боротьби, для нього боротьба з невiрними була головним завданням життя».

Історик М. Грушевський зазначив, що Д. Вишневецький «блискучим, променистим метеором перелетiв через украiнське жите середини XVI ст.».

Пригадуете:

В Цареградi на риночку
Та п’е Байда мед-горiлочку,
Ой п’е Байда та не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку.
Цар турецький к ньому присилае,
Байду к собi пiдмовляе:
«Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь менi лицар та вiрнесенький,
Вiзьми в мене царiвночку,
Будеш паном на всю Вкраiночку!»

Байда не захотiв, звiсно, потурчитись, тож i вiдповiв султановi:

«Твоя, царю, вiра проклятая,
Твоя царiвночка поганая».

І Байдi було вiдразу ж винесено присуд:

Ой як крикнув цар на своi гайдуки:
«Вiзьмiть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепiте!»

Про жахливий фiнал козака Байди (байдувати ранiше означало козакувати) всiм добре вiдомо.

Ой висить Байда та й гадае,
Та на свого джуру та й споглядае…
– Ой джуро мiй молодесенький!
Подай менi лучок та тугесенький
І стрiлочок цiлий пучок!
Ой бачу я три голубочки,
Хочу вбити я для його дочки, —
Ой як стрiлив – царя вцiлив,
А царицю – в потилицю,
А його доньку – в головоньку.
– Ото ж тобi, царю,
За Байдину кару!

Прототип знаменитого козака Байди – князь Дмитро Іванович Вишневецький в однiй з битв на територii Молдавii завдяки зрадi потрапив у полон та був виданий турецькому султановi. А далi, як свiдчить Д. І. Яворницький, «палаючи люттю до полоненого за руйнування Криму й пiвденних мiст, турки вирiшили пiддати iх найлютiшiй стратi: кинути живими з високоi вежi на гаки, вмурованi в стiну бiля морськоi затоки по шляху з Константинополя в Галату. Кинутий з вежi Вишневецький, падаючи, зачепився за гак i висiв так якийсь час живий, лаючи на всi заставки султана i проклинаючи мусульманську вiру, доки його не вбили турки, не стерпiвши тих прокльонiв».

Пiсля страти Дмитра Вишневецького козаки перенесли Сiч iз Хортицi, на яку тодi вже «внадилися османи та хани», на острiв Томакiвку. Вiн лежав при впадiннi однойменноi рiчки в Днiпро. Саме з Томакiвськоi Сiчi козаки влаштовували блискучi походи на турецько-татарськi мiста й фортецi Приазов’я та Причорномор’я. Сiчовики спускалися вниз по Днiпру на човнах i «чайках» i виходили в Чорне море. З часом турки збудували в пониззi Днiпра потужнi фортецi, тож козаки змiнили своi маршрути: пливли Днiпром до гирла Самари (до сучасного Днiпра), далi простували Самарою, Вовчою, Мiусом або Кальмiусом, перетягували в деяких мiсцях човни волоком на суходiл i виходили в Азовське море.

З Томакiвки знаменитий козак Іван Пiдкова (прозваний так за чималу силу – пiдкови гнув руками) ходив походом на Молдавiю, розбив вiйсько турецького ставленика Петра Мiрчi та навiть став господарем (князем) Молдавii. Коли повернувся в Украiну, його за наказом короля Стефана Баторiя схопили i стратили у Львовi. Це той Баторiй, що у 1578 р. утворив реестрове козацтво (вiд слова «реестр», тобто список) з кiлькох тисяч воякiв. Реестровцi потрапили на вiйськову службу Речi Посполитоi та були ii силою. І слухалися полякiв, од яких отримували платню. І хоч Баторiй надав реестровцям певнi права i привiлеi, передав iм мiсто Трахтемирiв разом з монастирем i шпиталем, реестровцi отримали клейноди, мали свою «армату», себто артилерiю й отримували щорiчний жолд – грошову винагороду. І все ж рядове козацтво реестру, коли-не-коли виступало на боцi народних мас, тож уряд Речi Посполитоi постiйно скорочував iхню кiлькiсть i не завжди iм довiряв… Томакiвська Сiч була базою великого козацько-селянського повстання пiд проводом Криштофа Косинського. З ним козаки ходили аж до Киева. Цим користалися татари й турки i вчиняли численнi набiги на Сiч. Сил у них було досить, i козаки невдовзi, переконавшись у неможливостi подолати ворога, вночi вийшли на човнах iз обложених укрiплень. Увiрвавшись вранцi до покинутоi Сiчi, ординцi спалили i сплюндрували ii, тож козаки перенесли свою столицю на вигiднiше мiсце, краще укрiплене самою природою, що було кiлометрiв за тридцять на пiвденний захiд вiд гирла Томакiвки.

Так виникла Базавлуцька Сiч, якiй судитиметься проiснувати сорок чотири роки (1594–1638). Мiстилася вона на островi у гирлi рiки Базавлук – там, де до Днiпра впадали ще три рiчки: Чортомлик, Пiдпiльна i Скарбна. (Тепер цю територiю, яка входить у межi Нiкопольського району Днiпропетровськоi областi, теж, як i Томакiвську Сiч, затоплено водами Днiпра пiсля пуску Каховськоi ГЕС.)

Козаки надiйно укрiпили Базавлуцьку Сiч: ii оточили земляними валами, поставили дерев’яний палiсад iз вежами, встановили гармати. Перед валом викопали рiв, а взимку в льоду прорубувались ополонки, щоби ворог не мiг дiстатися до Сiчi по замерзлiй водi. Всерединi Сiчi, бiля майдану, де вiдбувалися козацькi ради, мiстились арсенал, церква, а вже далi стояли куренi та iншi будiвлi.

У 1594 р. Базавлуцьку Сiч вiдвiдав посол австрiйського iмператора Рудольфа II Габсбурга Ерiх Лясота. Вiн агiтував козакiв прибути на Балкани i виступити там проти турецькоi армii. Мiсiя, щоправда, не мала особливого успiху – кидати рiдний край на поталу туркам i татарам, а самим завiятись на Балкани… Нi, на це козаки не пристали, але Лясота у щоденнику описав свою подорож на Сiч та про зустрiчi з козаками, а це – iсторичний документ. І все ж козаки Базавлуцькоi Сiчi робили походи проти татар, доходили аж до Стамбула, запалили його передмiстя i добряче переполохали самого султана. За лiтописом Г. І. Граб’янки, цей султан буцiмто зiзнавався: «Коли сусiднi держави йдуть проти мене вiйною, то я сплю, нiчого не чуючи, а коли козаки, то мушу одним вухом прислухатися».

Украiнськi козаки були вже знанi й у свiтах. П’ер Шевалье, французький офiцер, iсторик, який 1648 р. командував загоном козакiв, завербованих французьким урядом в Украiнi. Очолений Шевалье загiн козакiв брав участь в оборонi Дюнкерка пiд час Тридцятилiтньоi вiйни 1618–1648 рокiв, сам Шевалье бував в Украiнi та навiть видав книжку «Історiя вiйни козакiв проти Польщi», в якiй писав, що «мешканцi Украiни, якi сьогоднi всi називають себе козаками i якi з гордiстю носять це iм’я, мають гарну постать, бадьорi, мiцнi, спритнi до всякоi роботи, щедрi та мало дбають про нагромадження майна, дуже волелюбнi i не здатнi терпiти ярма, невтомнi, смiливi й хоробрi… Мова козакiв… е слов’янською. Вона дуже нiжна i сповнена пестливих виразiв та надзвичайно витончених зворотiв».

Мерсi боку, як кажуть спiввiтчизники П’ера Шевалье.

Гiйом Левассер де Боплан, до речi, теж французький офiцер, iсторик, автор вельми цiнноi книги «Опис Украiни», що ii вiн видав у 1650 р., в унiсон своему земляковi П’еру Шевалье писав про украiнцiв: