Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

«Вони кмiтливi й проникливi, дотепнi й надзвичайно щедрi, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якоi не уявляють собi життя… Вони добре загартованi, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомнi в битвах, вiдважнi, смiливi, чи, радше, одчайдушнi, власним життям не дорожать… Вони високi на зрiст, вправнi, енергiйнi, люблять ходити в гарному одязi… вiдзначаються мiцним здоров’ям i навiть не хворiють. Мало хто з козакiв умирае вiд недуги, хiба що у глибокiй старостi, бо бiльшiсть iз них гине на полi слави».

Теж мерсi боку, мсье Боплан!

І навiть турецький лiтописець Наiм Челебi (XVII ст.) – козаки, не забуваймо, воювали з одноплемiнниками Наiми, – так ось, навiть турок Наiма так зауважив про украiнських козакiв, ворогiв його спiввiтчизникiв:

«Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на землi людей бiльш смiливих, якi так мало пiклувались би про свое життя i так мало боялись би смертi».

Базавлуцька Сiч була головною базою пiд час селянсько-козацьких повстань пiд проводом Северина Наливайка, Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлика, Карпа Скидана, Дмитра Гунi, Якова Остряницi в 1594–1636 роках. І в духовному життi Базавлуцька Сiч вiдiгравала значну роль. Так у 1632 р. за ii пiклування та ii коштами було створено знаменитий Киево-Могилянський колегiум (згодом – академiя).

Самiй Сiчi ставало дедалi тяжче. Для Речi Посполитоi вона була головним джерелом неспокою й повстань, тож поляки вживали всiх заходiв, аби приборкати «сваволю». Пiсля поразки козацько-селянських повстань 1637–1638 рокiв сейм Речi Посполитоi у своiй ординацii зменшив козацький реестр до шести тисяч. Чисельнiсть полкiв було зведено до шести, i iх було повнiстю пiдпорядковано польським офiцерам. Замiсть виборного гетьмана на чолi козацького реестрового вiйська став призначений королiвський комiсар, а полки очолили полковники польськоi шляхти. І козаки, аби вирватися з чiпких «обiймiв» шляхти, перенесли осiдок до Микитиного Рогу, де i влаштували третю (без Хортицi) свою столицю Сiч.

Низина в долинi неспокiйноi рiчки Базавлук, де мiстилася Сiч, щовесни заливалася водами, тож повiнь частенько топила худобу, завдавала клопоту людям, заливала будiвлi, змивала городи. Докучали комарi, якi вилися клубками, частими були спалахи малярii. Тому й перенесли козаки свою Сiч на Микитин Рiг, поближче до села Капулiвки.

Рiг цей (або мис) був на правому березi Днiпра – тепер частина його затоплена водами Каховського моря, а частина входить у межi Нiкополя.

Що ж до укрiплень Базавлуцькоi Сiчi, то iх за наказом уряду Речi Посполитоi було зруйновано, гармати передано гарнiзонам польсько-шляхетських вiйськ, що стояли у Киевi та Каневi, а козацький флот («чайки») спалено. На Микитинськiй Сiчi для виконання контрольно-карних функцiй розташувалася польська вiйськова залога у складi кiнноти з коронного вiйська, а також реестрового козацького полку. Польськi команди старанно стерегли всi шляхи, що вели на Сiч, аби загородити шлях селянським втiкачам.

У часи, про якi йде мова, Запорiзька Сiч, до якоi, рятуючись од Чаплинського, мчав Богдан Хмельницький, перебувала на Микитиному Розi, в найвужчому мiсцi Великого Лугу (днiпровських плавнiв), за скитських часiв iснувала переправа через Днiпро до скифськоi столицi, яка тодi була розташована на мiсцi Кам’янського городища. Через Микитинський перевiз пролягав Соляний шлях Киiвськоi Русi в XI–XII ст. А вже як виникло запорiзьке козацтво, там поселився легендарний запорожець Микита, який i облаштував переправу, згодом названу його iм’ям. (Микитинська переправа згадуеться i в щоденнику Ерiха Лясоти.) Сама Сiч-крiпость була розташована на лузi, який омивався з трьох бокiв протоками Днiпра, а з пiвдня – самим Днiпром. У козакiв тут завжди стояли прикордонна залога, митниця та перевiз. Прибуток надходив до скарбницi Коша.

І запише Дмитро Яворницький до своеi «Історii запорiзьких козакiв»:

«Позбавлений маетку, дружини, неповнолiтнього сина, осмiяний на сеймi, кинутий до в’язницi й засуджений до страти, Хмельницький з сином Тимофiем на початку грудня 1647 р. втiк iз в’язницi в Запорiжжя. Тут, не доiжджаючи до самоi Сiчi, яка на ту пору була на Микитиному мисi, вiн зупинився на островi Буцькому чи Томакiвцi, або ж Днiпровському островi…»

Кошовий отаман Сiчi Федiр Лютай, слухаючи розповiдi своiх вивiдачiв-розвiдникiв, якi розказували йому про сотника Богдана Хмельницького, про його позови i колотнечу зi шляхтичем Чаплинським, так i не мiг збагнути: для чого сотник Богдан Хмельницький закликае сiчовикiв до походу? Щоби справдi звiльнити Украiну вiд гнiту шляхетськоi Речi Посполитоi, як то вiн гарно i палко виступае, чи щоби вiдомстити вiроломному Чаплинському i повернути собi Олену Прекрасну?

Хоч як крути, хоч як верти, а виходило, що справжньою причиною появи на Сiчi Хмельницького е його бажання повернути собi Олену, вiдомстити клятому Чаплинському, в якого бiльше сили, нiж у Хмельницького, тож останньому i потрiбнi для цього козаки. А заразом дозолити й королю. За те, що не захистив його перед шляхтою.

Гм… І потiм, наситившись помстою, далi вiрно служити все тому ж королю.

Федiр Лютай зiтхнув од своiх роздумiв: невесела картина виходить. Дай, Боже, щоби вiн помилився у своiх гадках, щоби сотник Богдан Хмельницький примчав на Сiч не заради якоiсь польки, у яку вiн чи не безтямно закохався (i це на шостому десятку лiт, маючи дружину i шiстьох дiтей!), яка сьогоднi спить iз ним, а завтра з iншим. Хоча б iз тим же Чаплинським. Вона навiть повiнчалася з ним у костелi, бо не нашоi, не православноi вiри зваблива дiвка-жiнка… А щоби прибув Богдан Хмельницький на Сiч заради Украiни – волю iй разом iз сiчовиками здобувати…

З цього приводу письменник, iсторик козацтва Богдан Сушинський у своему есе «Богдан Хмельницький» так зауважить:

«…Запорiжцi, до яких уже дiйшла чутка про милiсть короля до нового реестровика i якi з недовiрою ставилися до реестрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустрiли його (це коли чигиринський сотник вперше «прибiг» на Сiч. – В. Ч.) насторожено. Проте Хмельницькому вмiння прихилити до себе людей було не позичати. Вiн ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутiр, викрав дружину й коня! Щодо дружини, то iстиннi сiчовики додержувались на Сiчi обiтницi безшлюбностi, тому особливого спiвчуття в цьому питаннi нiхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня – це вже було нечуваним зухвальством i несправедливiстю! І сiчовики вiдчинили перед його загоном ворота своеi степовоi фортецi».

І далi письменник зазначае (правдивий i красномовний рядок):

«…Литовсько-польсько-украiнський шляхтич Б. Хмельницький раптом вiдкрив для себе, що вiн не просто отаман повсталих козакiв (ним вiн спочатку, шукаючи управу на кривдника Чаплинського, i ставати не збирався. – В. Ч.), а глава новоi держави. В усякому разi, мае всi шанси стати ним».

Це швидко збагнув сотник чигиринський, а вiн мав розум гострий, реактивний. Не пiдтримають його сiчовики, якi все життя свое присвятили боротьбi за волю i кращу долю свого народу, не пiдтримають, коли вiн закликатиме iх iти походом, аби повернути йому – та хто вiн такий, врештi-решт? – хутiр та викрадену жiнку. Ще б пак! Жiнки для козакiв, що iх вони мiняють на тютюн, невелика цiннiсть, вони обходяться без них. І не пiдуть за ним походом, аби повернути йому хутiр. А от щоби звiльнити Украiну, витурити з неi ляхiв – пiдуть. У вогонь, i у воду, i в саме пекло, аби принести Украiнi-неньцi рай. І збагнувши це, Хмельницький i закликав козакiв… Нi, нi, не повертати йому викрадену жiнку та хутiр, а йти походом, щоби повернути украiнцям забрану в них Украiну i створити свою, козацьку державу. А звiльнивши Украiну, вiн, як кажуть, по ходу кампанii, звiльнить i свiй хутiр, i, головне, викрадену його любку-голубку…

Першим про втечу Хмельницького iз в’язницi дiзнався польський коронний гетьман Потоцький, як i про те, що втiкач уже прибув на Сiч, щоб пiдбурити козакiв до зброi. Тож звелiв послати до Микитинськоi Сiчi наказ, аби втiкача схопили й доставили до нього. Дiзнавшись про це, Богдан залишив Сiч i вирушив на Низ, до лиману. Але за ним погналася польська залога, що була на Сiчi, – 500 козакiв-реестровцiв i 300 полякiв.

Як свiдчить Дмитро Яворницький, «помiтивши погоню, Хмельницький послав до козакiв, що переслiдували його, двох своiх спiвучасникiв i через них переконав козакiв, що вiн повстав проти полякiв, а не проти кровних i единовiрних товаришiв, i намiряеться захищати благочестиву вiру, до чого i закликае всiх своiх одноплемiнникiв. Тодi козаки збунтувалися проти полякiв, частину iх перебили, частину розiгнали, пiсля чого звiльнили все Запорiжжя вiд лядського гнiту».

Хмельницький повернувся на Сiч i в присутностi всiх сiчовикiв, кошового отамана, старшин виголосив промову, в якiй «красномовно зобразив наругу езуiтiв над православною вiрою i служителями святого вiвтаря, глум сейму над козацькими правами, насильства польських вiйськ над жителями украiнських мiст i мiстечок, про здирства i знущання».

І насамкiнець заявив:

– До вас несу я душу й тiло, – сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожуе.

Говорив вiн так гаряче й палко, не говорив, а наче гнiвну, але святу пiсню спiвав, тож враженi його промовою козаки вiдповiли:

– Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!

Було ухвалено збирати в Сiчi всiх козакiв. Як писатиме М. Костомаров у своiй працi «Богдан Хмельницький», «з лiсiв i ущелин прибiгли в сiч хлопцi-втiкачi, котрi жили пiд назвою лугарiв, степовикiв i гайдамакiв по берегах Днiпра, Бугу, Самари, Конки у землянках, одягненi у звiринi шкури, вдоволенi лише мiзерною тетерею та зате вiльнi, як вiтер, за висловом iхнiх пiсень».

Поки Хмельницький ходив у Крим, щоб знайти там допомогу в боротьбi з поляками, кошовий Федiр Лютай збирав козацтво – все кiнне й пiше низове Запорiзьке Вiйсько, бо переконався: Хмельницький на Сiч прибув, щоб пiдняти козакiв на захист Украiни вiд польськоi шляхти. За це готовий був хоч i на смерть iти i сам кошовий отаман. Як писатиме С. Величко в своему лiтописi, «Хмельницький дуже хитро й передбачливо розпорядився кошовому отамановi й курiннiй отаманнi, так що про його задуми i вiд’iзд до Криму (там Богдан шукав союзникiв у боротьбi зi шляхтою. – В. Ч.) не лише не могли довiдатись через своiх шпигунiв поляки, але й усе вiйсько низове (крiм самоi отаманнi) нiчого не знало аж до повернення Хмельницького в Запорiзький Кiш. А якби знало про це вiйсько, то знали б i поляки, i тодi вони могли б iншу приготувати зустрiч Хмельницькому, нiж запорiжцi».

Хмельницький прибув у Сiч 18 квiтня, маючи при собi чотирьох знатних татар, посланих ханом Тугай-беем. Сiчовики привiтали Хмельницького «радiсним серцем», а дiзнавшись про «прихильнiсть i ласку» до Хмельницького й до всього Запорiзького Вiйська кримського хана i про допомогу його мурзи Тугай-бея, зрадiли ще бiльше. Увечерi того дня вдарили з трьох найбiльших гармат i це означало, що наступного дня мае зiбратися все кiнне вiйсько. Вдарили три найбiльшi гармати. Наступного дня, ледь засiрiло, на Сiчi зiбралося багато Запорiзького низового Вiйська – тодi воно налiчувало понад 30 тисяч воякiв. Як розповiдае Дмитро Яворницький, «коли вдарили у котли (тулумбаси) для скликання ради, стало видно, що сiчовий майдан занадто тiсний для такоi сили вiйська; тодi кошовий отаман разом з Хмельницьким вийшов за сiчову фортецю i став на просторiшому майданi. Коли старшини й усе вiйсько стали на своi мiсця, було оголошено про розпочату велику справу проти полякiв за iхнi кривди й утиски, чиненi козацькому вiйську й усьому украiнському народовi; водночас було оголошено, що справi Хмельницького спiвчувае кримський хан Іслам-Гiрей, котрий послав до козакiв знатного мурзу Тугай-бея з чотирма тисячами орди, який висловив повну готовнiсть особисто допомагати козакам проти полякiв, але за це залишив у себе заложником старшого сина Хмельницького Тимофiя».

Почувши цi слова, вiйсько вiдповiло: «Слава й честь Хмельницькому! Ми мов череда без пастуха, нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всi, скiльки нас тут е, готовi йти проти панiв i допомагати Хмельницькому до останньоi втрати живота нашого!». Цi слова сказанi були «единими вустами i единим серцем» усього зiбраного на площi Запорiзького низового Вiйська. Пiсля цiеi промови кошовий отаман вiдразу ж послав у сiчову скарбницю сiчового писаря з кiлькома курiнними отаманами i знатними товаришами, звелiвши iм винести звiдти вiйськовi клейноди, аби вручити iх на площi Хмельницькому. Тi винесли зi скарбницi яскраво-червону, писану золотом королiвську хоругву, бунчук на високому древку з позолоченою галкою; срiбну позолочену та особливо майстерно виконану i прикрашену коштовними каменями булаву; срiбну вiйськову печатку й великi новi мiднi котли з довбишем; окрiм того три легкi польовi гармати з достатньою кiлькiстю пороху й куль.

Вручивши й поставивши перед Хмельницьким усi вiйськовi клейноди, низовi козаки проголосили його гетьманом, привiтали з новим званням i висловили цiлковиту готовнiсть усi, скiльки було люду в Сiчi, йти з ним на вiйну».

І сотник реестрового козацького вiйська, що був на службi в короля та уряду Речi Посполитоi, втiкши вiд Чаплинського на Сiч, негадано став гетьманом. Таке трапляеться, мабуть, раз на столiття. Хоча… Гетьман (польськ. Hetman, вiд нiм. Hauptmann – начальник) – на Украiнi в XVI–XVII ст. военачальник козацького вiйська, а в XVII–XVIII ст. – правитель Украiни i головнокомандувач козацького вiйська. До середини столiття влада гетьмана поширювалася лише на Запорiжжя. Але вже в ходi Визвольноi вiйни украiнського народу 1648–1954 рр. гетьман – першим це був Богдан Хмельницький – став правителем Украiни, а старшим на Сiчi так i залишиться кошовий отаман.

…I сотник реестрового козацького вiйська, що був на службi в короля, Богдан Хмельницький – вiн же ще й генеральний писар рееестровцiв – негадано стае гетьманом Вiйська Запорiзького низового. І лучилася сiя подiя 19 квiтня 1648 року.

Проголосивши Хмельницького своiм гетьманом, частина козакiв розiйшлася по куренях, як i нинi кажуть, «приливати» таку подiю, iншi ж iз кошовим та новообраним гетьманом пiшли до церкви, в якiй одразу ж по закiнченнi ради задзвонили. На площi було вiдслужено лiтургiю та вдячний молебень, потiм за наказом кошового вдарили в тулумбаси, вiддаючи хвалу Боговi, пролунали пострiли з 50 гармат, а вже за гарматами стрiляла у високе та дзвiнке весняне небо вся вiйськова пiхота, десять тисяч воякiв якоi стояло на сiчовому майданi та навколо Сiчi. Пiсля стрiлянини з гармат i мушкетiв пiхота розiйшлася по куренях обiдати, а новообраний гетьман разом iз курiнними отаманами пiшов на обiд у курiнь кошового отамана, де вже старався Федiр Лютай – так пригощав дорогих гостей, так пригощав, що гостини його всiм запам’яталися… Було вирiшено кошового вiдрядити з Хмельницьким на Украiну вiсiм-десять тисяч козакiв, а решта вiйська мала розiйтися по своiх мiсцях, паланках i промислах, де й перебувати в повнiй готовностi до военноi кампанii, себто бути готовими до нагального походу, якщо така потреба виникне i для них.

22 квiтня 1648 р., взявши з Сiчi гармати й вiйськовi клейноди, гетьман Богдан Хмельницький на чолi козацького вiйська вирушив на Украiну – рятувати ii вiд утискiв шляхти i здобувати своему народовi волю.

На гармати, чи як iх називали тодi, армати Хмельницький покладав чималу надiю на успiх i майбутнi перемоги у битвах. Та й козаки теж покладали великi надii на армати, вони у них завжди користувалися увагою й пошанiвком, як наче якiсь одухотворенi iстоти. Як свiдчить лiтописець Самiйло Величко, на Сiчi завжди було 50 гармат, тож кожний кiнний загiн запорiжцiв не виступав у похiд без артилерii. У тi часи артилерiя була дуже дорогою зброею, тож на Сiчi зайвi гармати зберiгались у вiйськовiй скарбницi, у плавнях, у потаемних мiсцях нарiвнi з коштовностями. Та й Боплан засвiдчуе:

«Подейкують, що тут, у Вiйськовiй Скарбницi, козаки заховали у протоках безлiч гармат».

Можливо, це трохи перебiльшено (безлiч гармат), але козаки мали iх чимало та берегли цю зброю. Вона була дуже дорогою i в ранiшнi часи, i в козацькi. Пiд час Гуситських воен у XV ст. гармата середнього калiбру коштувала стiльки, скiльки коштувало стадо – подумати тiльки! – з 442 корiв! Один пострiл iз гармати тодi вартий був дев’яти корiв.

Гармати Запорiзького Вiйська були переважно середнього та малого калiбру, це забезпечувало артилерii чималу ii рухливiсть i маневренiсть, що цiлком вiдповiдало козацькiй тактицi.

За свiдченням Самiйла Величка, Богдан Хмельницький для полiпшення влучностi вогню та маневреностi об’еднав усi гармати – iх у нього було загалом 26 – в один пiдроздiл, а частину iх – 15 гармат – перевiв на однокiнну двоколiсну тягу. Для кожноi гармати вiн почав призначати постiйну обслугу та клопотався навчанням гармашiв.

Передовому полку було наказано форсованим маршем iти до Чигирина i ловити там пiдстаросту Данiеля Чаплинського, а спiймавши його, негайно доставити здирника до гетьмана Богдана Хмельницького «на дуже серйозну мову-розмову», – насмiшкувато додав вчорашнiй сотник, а сьогоднiшнiй гетьман. – Ой, побалакаю я з клятим ляхом! За все вiн вiдповiсть, за все. А найперше поверне менi Олену Прекрасну…»

Про Олену Прекрасну Богдан Хмельницький навiть у походi не забував анi на день i з великим нетерпiнням чекав на зустрiч iз нею…

Турецько-татарська експансiя загрожувала украiнцям фiзичним знищенням. Шляхетська Польща загрожувала знищенням духовним. Польська шляхта прагнула привласнити величезнi простори украiнськоi землi та закрiпачити людей. Католицька церква iменем Христа благословляла будь-якi бузувiрства i розправи над непокiрними «хлопами-схизматами», все роблячи, щоб окатоличити iх. Як свiдчить «Історiя русiв», поляки чинили грабiжництва i звiрства, «перед очима батькiв спалювали людей на жару i варили в казанах, а потiм i матерiв вiддавали на муки i смерть». І народ Украiни весь час пiднiмався на боротьбу за волю та кращу долю…

І ось на чолi козацького вiйська, вчора збiглий сотник, а сьогоднi вже гетьман Вiйська Запорiзького рушив на землi «королiвщини». Основними вимогами повстанцiв до польського уряду були: збiльшення реестру, повернення православним украiнцям забраних у них церков та видачi козакам платнi за останнi п’ять рокiв. Жаль, але Хмельницький тодi вважав, що воюе не з державою та королем, а всього лише з польською шляхтою.

Пiсля обрання гетьманом i укладення вiйськового союзу з Кримом Хмельницький спершу рiшуче розпочав вiдкриту збройну боротьбу зi шляхтою. Протягом 1648 р. вiн здобув перемоги над польськими вiйськами бiля Жовтих Вод, пiд Корсунем, Пилявцями, здiйснив облогу Львова й оточення Замостя. Блискучi перемоги, хоча були й неуспiхи. Та перемог було набагато бiльше, i величезну територiю Украiни було визволено з-пiд влади Польщi; почалось утвердження нових козацьких порядкiв та органiв влади. А все почалося, як уже мовилося, бiля Жовтих Вод.

У квiтнi 1648 р. 8-тисячна повстанська армiя вирушила назустрiч польсько-шляхетським збройним силам. Прибувши в урочище Жовтi Води, вiйсько Б. Хмельницького, до якого приедналися чотири тисячi легко озброених татар, керованих Тугай-беем, ранiше за противника зайняло вигiднi позицii мiж двома рукавами р. Жовтi Води. 19(29)IV тут почалися запеклi боi з польським загоном С. Потоцького i Я. Шемберка. 2(12)V сюди прибули посланi польським командуванням проти повстанцiв реестровi козаки. Бiля Кам’яного Затону вони перейшли на бiк Б. Хмельницького. 5(15)V селянсько-козацькi загони перейшли у вирiшальний наступ. Польсько-шляхетське вiйсько, що вночi вже почало панiчно вiдступати, в урочищi Княжi Байраки було оточене i повнiстю знищене. Пiсля перемоги бiля Жовтих Вод i розпочалася Визвольна вiйна украiнського народу за свою волю i кращу долю.

Заледве вражаючою перемогою селян i козакiв закiнчилося бойовисько бiля Жовтих Вод, як кобзарi по всiй Украiнi заспiвали:

Чи не той то хмiль, що коло тичин в’еться?