Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Гей, то той Хмельницький, що з ляхами б’еться.
Чи не той то хмiль, що по пивi грае?
Ой той то Хмельницький, що ляхiв рубае.
Чи не той то хмiль, що у пивi кисне?
Ой той то Хмельницький, що ляшенкiв тисне.
Гей, поiхав Хмельницький i к Жовтому Броду, —
Гей, не один лях лежить головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже тоi Жовтоi Води:
Іде ляхiв сорок тисяч хорошоi вроди».
«А я ляхiв не боюся i гадки не маю —
За собою велику потугу я знаю,
І ще орду за собою веду, —
А все, вражi ляхи, на вашу бiду».
Становили ляхи дубовii хати, —
Прийдеться ляшенькам в Польщу утiкати.
Утiкали ляхи, погубили шуби…
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Утiкали ляхiв де якii повки, —
Їли ляхiв собаки i сiрii вовки.
Гей, там поле, а на полi цвiти —
Не по однiм ляху заплакали дiти.
Гей, там рiчка, через рiчку глиця —
Не по однiм ляху зосталась вдовиця…

«Гей, пане, пане Хмельницький, Богдане-Зиновiю, наш полковнику Чигиринський, – питатиме украiнська дума i бажатиме: – Дай, Боже Господи, щоб ми за твоеi голови пили й гуляли, а неприятеля пiд нозi топтали, а вiри християнськоi на поталу в вiчний час не подали!..»

Про Микитинську Сiч, де його обрали гетьманом украiнського козацтва, Богдан Хмельницький нiколи не забував.

Не забув i того разу. Вiдразу ж, як вiдгримiла битва бiля Жовтих Вод, на честь першоi перемоги i на знак вдячностi за обрання його гетьманом, Богдан Хмельницький разом iз вiсткою про бойовий успiх надiслав Сiчi гостинець – 6 гармат, 4 хоругви, 2 бунчуки, 300 талерiв на пиво i 300 талерiв на сiчову церкву.

Були походи i битви, i Богдан Хмельницький вже сам собi не належав. Дивно вийшло. Принаймнi гетьман ще довго дивувався: подався на Сiч шукати захисту вiд Чаплинського i сили, щоб його подолати, а негадано, сам на те й не сподiваючись, пiдняв на вiйну всю Украiну. Вже не проти якогось там Чаплинського, а проти всiеi Речi Посполитоi.

Але й пiднявши проти неi повстання, розпочавши вiйну, i тодi не забував про Чаплинського i ту образу, що ii завдав йому чигиринський пiдстароста, тож часто нагадував: шукайте, шукайте Чаплинського. Будь-що знайдiть грабiжника та притягнiть до мене, маю йому повернути боржок.

Заодно нагадував i про Олену Прекрасну: найдiть прекрасну i прегарну, чарiвницю i спокусницю, i теж до мене приведiть…

Але Чаплинський, почувши з якою силою Хмельницький повертаеться на Вкраiну та про розгром ним вiйська Потоцького бiля Жовтих Вод, аби не ризикувати життям, щез. Забув про свiй шляхетний гонор i наче крiзь землю провалився. Якщо Хмельницький захопив у полон сина самого коронного гетьмана Потоцького i той нiчого не змiг вдiяти, то з ним, Чаплинським, вiн упораеться запросто.

Лише за рiк по втечi з рiдних мiст Хмельницький нарештi повернувся до Суботова. Повернувся як гетьман Запорiзького Вiйська, переможець полякiв у битвах бiля Жовтих Вод, пiд Корсунем i Пилявцями.

А повернувшись до Суботова, проголосив його своею гетьманською резиденцiею, тож Суботiв в один день наповнився козаками, кiнними та пiшими, i його вже було не впiзнати. І щодень до Суботова мчали гiнцi, i щодень iз Суботова мчали вiд гетьмана гiнцi, i нiхто з челядi Хмельницького вiри не йняв. Справдi-бо, кинутий був до в’язницi, вибравшись iз неi, втiкав без оглядки на Низ, i ось вам – правителем повернувся. Ледь не королем. Гетьманом такого вiйська!

Гетьман теж був радий такiй перемiнi у своему життi, але вряди-годи та й згадував ii, Олену Прекрасну, – де вона? Нiхто не мiг сказати, де подiлася його колишня зваба, i гетьман теж журився.

Олена Прекрасна навiть у сни до нього приходила – така ж чарiвна, така ж спокусливо-зваблива.

А якось прийшла й наяву.

У Суботiв наче з неба впала – така ж прекрасна, спокусливо-зваблива.

І Хмельницький повiрив: щастя у свiтi бiлому таки е. І воно не обминуло його. Такоi радостi, коли вона з’явилася, вiн не вiдчував навiть тодi, коли його, збiглого сотника, вибрали на Сiчi гетьманом.

Ось тепер, як повернулася Олена, вiн нарештi був уповнi щасливий.

Зрадницю треба було негайно скарати – може, й на горло, – за те, що зрадила його i, знехтувавши ним, вийшла замiж за його ворога Чаплинського i навiть у соборi з ним обвiнчалася, а вiн…

Вiн раптом – сам не встиг i збагнути, як то лучилося, – запропонував Прекраснiй руку й серце.

І з’явилася вона в Суботовi не якоюсь там побитою сучкою, якою, власне, i була, а чи не левицею, за якою немае анiякоi провини i яка вирiшила ним покомандувати. Щоправда, щось лисяче в цiй левицi проглядало, але вiн, захоплений нею, не звернув на те уваги. Вiн, гетьман i непереможений полководець, повелитель такого вiйська, опустився на колiна перед ii стрункими нiжками, обняв iх i, притулившись лицем до ii колiн, з насолодою вдихав пахощi ii тiла, дурманiв i чманiв. І дурман той i чманiння те було солодкими.

– Гаразд, прощаю. Вставай, – смiялася вона.

«За вiщо ти мене прощаеш?» – хотiв ii запитати, але не змiг, бо ще дурманiв i чманiв од пахощiв ii тiла, вiд ii неперевершеноi жiночностi. Тiльки згадка, що цим тiлом упивався ворог його, Чаплинський, боляче рiзонула його, але вiн здавив лютi ревнощi в ествi своему, утiшив себе: але ж вiн перемiг Чаплинського! Перемiг, i Олена Прекрасна – вiднинi його. І треба хутчiй насолоджуватися нею, пити, пити й пити ii, всю випити – скiльки там того життя. Та й раз-бо на свiтi живеш!

І Богдан Хмельницький, вiдкинувши всiлякi сумнiви й ревнощi, заслiплений нею, Оленою Прекрасною, негадано – навiть для самого себе негадано, – запропонував iй руку i серце.

– Ти мене береш за себе? – зрадiла вона.

– Я тебе беру за себе, – повторив вiн як присягу. – Ти будеш моею дружиною, жоною любою моею, i ми будемо щасливi.

Гетьману тодi йшов шостий десяток, але вiн почувався безвусим юнаком.

І юнаком упадав бiля неi, i таким же юнаком вiдчував себе бiля неi.

– От що творять з нами жiнки, – казав i справдi мав вигляд щасливого парубка, який вперше прийшов на вечорницi та зустрiв там ii, свою едину.

А вона… Вона лисичкою хитренькою вертiлася бiля нього, липла до нього, зазирала йому в очi, дарувала йому солодкi поцiлунки, i вiн навiть ночi не мiг дочекатися, а хутчiй тягнув ii в потаемну кiмнату, аби ще i ще раз насолодитися з нею любов’ю – такою ж незрiвнянною, якою була й вона.

Ось тiльки не часто випадало iм разом побути – походи, походи, походи, у якi вiн, гетьман, водив свое вiйсько.

І вона, проводжаючи за вуздечку його коня, спiвала йому украiнських пiсень (коли вона iх вивчила?):

Козаче-соболю,
Вiзьми мене iз собою
На Вкраiну далеку!

Далi милий запитував свою дiвчину, яку, вiд’iжджаючи, покидав:

«Дiвчинонько мила,
Що ж будеш робити
На Вкраiнi далекiй?»
«Буду хустки прати,
Зеленого жита жати
На Вкраiнi далекiй!»

А на запитання милого, що ж ти, мовляв, будеш iсти на Вкраiнi далекiй, вiдповiдала:

«Сухарi з водою,
Аби, серце, з тобою
На Вкраiнi далекiй».