Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

І пробираючись на низ, до Сiчi Запорiзькоi, славноi-преславноi, Богдан Хмельницький вряди-годи та й повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, не все! Жие Бог i козацька ще не вмерла мати…

Частина друга

Прийшов, побачив, перемiг…

Хто не чув цього – тепер знаменитого у вiках – афористичного вже вислову (i не дивувався йому) Цезаря Гая Юлiя?! Жив вiн – полководець, римський диктатор i по сутi монарх – давним-давно (100 – 44 рр. до Р. Х.), а й досi оте – «Прийшов, побачив, перемiг… згадують цитують, дивуються.

Це вiн так «сказонув», коли виступив – як завжди рiшуче й стрiмко-навально, не даючи супротивнику й отямитись – проти Мiтридата з Понтiйського царства та сина його Фарнака i в першiй же битвi римськi легiони без зусиль розгромили рiзномасту, наспiх зiбрану армiю боспорського царя. Про цю вражаючу перемогу Цезар i написав у донесеннi всього лише три слова (але якi!): прийшов, побачив, перемiг…

Так сталося i в Богдана Хмельницького, коли вiн, нiкому до того не знаний, прибувши на Микитинську Сiч 11 грудня 1647 р., вчинив точнiсiнько так, як ранiше нього «утнув» Цезар. Рiзниця тiльки в одному словi. У Цезаря: «Прийшов, побачив, перемiг», у Хмельницького – «Прийшов, виступив, перемiг».

А прийшов (власне, прибiг, гнаний i переслiдуваний) на Сiч сотником, виступив перед козаками i…

І повернувся в Украiну вже гетьманом Вiйська Запорiзького низового та всiеi Украiни, повернувся таким знаним, що тiеi вiдомостi йому вистачить на вiки. І ще на вiки вистачить. Шкода, що в подальшому вiн не завжди був таким рiшучим, як Цезар, але то вже iнша iсторiя. А тодi справдi так i було: прийшов, виступив, перемiг… Це трапилося на самому початку його вражаючоi дiяльностi. Перед цим Хмельницького тримали ув’язненим у селi Бужинi Чигиринського повiту Киiвськоi губернii та за наказом коронного гетьмана Потоцького «мали стратити як людину, що напевне стоiть на чолi народного повстання проти польського уряду. Але тодi, коли в Бужин прийшов такий грiзний наказ, страчувати вже було нiкого: Хмельницький зi своiм сином Тимофiем утiк у Запорiзьку Сiч…» А далi, як пише Дмитро Яворницький, чию цитату наведено, «Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на радi виголосив зворушливу промову, що глибоко запала в серця запорiжцiв i пiдняла iх на високий подвиг визволення Украiни вiд польського ярма: «Вiра наша свята зневажена… Над проханнями нашими сейм глумиться. Немае нiчого, що б не мiг вдiяти нам шляхтич. Вiйська польськi ходять селами й часто цiлi мiстечка винищують дощенту, нiби задумали винищити рiд наш!.. Дивiться на мене, писаря вiйськового, старого козака, мене гноблять, переслiдують лише тому, що так хочуть тирани. До вас принiс я душу й тiло, переховайте мене, старого товариша; захистiть самих себе: вам те саме загрожуе».

І – прийшов, побачив, перемiг.

Будучи гнаним сотником, повернувся в Украiну гетьманом.

І вже заспiвали кобзарi по всiй Украiнi:

…Тодi-то у святий день,
У божественний у вiвторок
Хмельницький козакiв до сходу сонця пробуджае
І стиха словами промовляе:
«Ей козаки, дiти, друзi-молодцi!
Прошу я вас, добре дбайте,
Од сну уставайте,
«Отче наш» читайте,
На лядськi табори наiжджайте,
Лядськi табори на три частi розбивайте,
Ляхiв, мстивих панiв, упень рубайте.
Кров iх лядську у полi з жовтим пiском мiшайте,
Вiри своеi християнськоi
У поругу вiчнi часи не подайте!».
Оттодi-то ж козаки, друзi-молодцi, добре дбали,
Од сну уставали,
«Отче наш» читали,
На лядськi табори наiжджали,
Лядськi табори на три частi розбивали,
Ляхiв, мстивих панiв, упень рубали,
Кров iх лядську у полi з жовтим пiском мiшали,
Вiри своеi християнськоi
У поругу вiчнi часи не подали.

Це чомусь у нас так прийнято в деяких iсторичних працях починати вiдлiк Сiчей з Томакiвськоi, тодi ж коли першим центром – вiйськовим, адмiнiстративним i господарським Вiйська Запорiзького низового була…

Так, так, Хортиця. Знаменита у вiках, i таких, якi не чули би про неi, у нас i немае.

Колись, давним-давно, во врем’я оно (а хто каже, ще за вiкопомних козацьких часiв, чи й ще за бозна-яких), так ось, тодi на тiм островi хорти водилися. Се такi тонконогi, з видовженим тулубом i довгою гострою мордою, з прямою шерстю собаки (згодом iх приручать мисливцi).

Тодi iх – хортищ – багато водилося на островi. Кажуть, вони й стерегли скарби. Злюками були тi хортища, просто скаженi, лише бiсiв i слухалися. Хто, бувало, поткнеться тодi на острiв, аби скарб чи бодай який скарбець знайти, швидше всього знайде… Але – свiй кiнець. Вiд тих хортiв, якi стерегли той острiв зi скарбами.

І була серед тих хортищ одна хортимця, владарка iхня. Люта твар була, навiть самi хортовi собаки ii боялися, а про людей годi й казати. Нiхто й поткнутися тодi на острiв до скарбiв не смiв – власне життя дорожче.

Ось вiд тiеi хортимцi, владарки хортових псiв, i зветься острiв Хортицею.

Сьогоднi про неi можна прочитати в будь-якiй енциклопедii чи довiднику десь приблизно таке: острiв на Днiпрi, нижче Днiпрових порогiв. Входить у мiську смугу сучасного Запорiжжя. Вперше згадуеться пiд назвою о. Святий Григорiй у працi вiзантiйського iмператора Константина VII Багрянородного «Про управлiння iмперiею». Згодом Хортиця вiдiгравала роль важливого стратегiчно-опорного пункту Запорiзькоi Сiчi. До 1775 р. (з перервами) входила до складу володiнь Запорiзькоi Сiчi…

У Дмитра Яворницького, в його знаменитiй тритомнiй «Історii запорiзьких козакiв» можна прочитати:

«Острiв Хортиця – найбiльший i найвеличнiший з усiх островiв на всьому Днiпрi…»

І далi iсторик зазначае, що нашi предки, слов’яни-язичники, зупиняючись на островi нижче порогiв пiд час плавання по Днiпру на шляху «Із варяг у Царград», могли приносити жертву своiм богам. «Пройшовши Карiйський перевiз (тепер переправа Кiчкас, вище о. Велика Хортиця. – В. Ч.), вони – руси – пристають до острова, котрий зветься iменем Св. Григорiя. На цьому островi вони приносять своi пожертви: там стоiть великий дуб. Вони приносять у жертву живих птахiв; навколо встромляють також своi стрiли, а iншi кладуть шматки хлiба й м’яса, i що в кого е, за своiм звичаем. Тут вони кидають жереб – убивати птахiв i iсти (зокрема чорних пiвнiв. – В. Ч.) чи залишати в живих…» У руських лiтописах назва Хортиця уперше згадуеться пiд 1103 р., коли великий князь Святополк Ізяславич у союзi з iншими князями йшов походом проти половцiв…

Але мине ще 400 рокiв, перш нiж Хортиця стане на вiки вiчнi знаменитою, дякуючи козакам. А найперше одному князевi, тепер вiдомому пiд козацьким iм’ям Байда.

А втiм, про це вставна новела.

Князь Вишневецький, або як на Хортицi виникла не знана до того Сiч

Є на Тернопiльщинi мiстечко (селище мiського типу, смт) – Вишнiвець, розташований на лiвому березi Горинi (правiй притоцi Прип’ятi) з населенням, що 2000 р. складало близько чотирьох тисяч осiб.

Герб мiстечка, ймовiрно, походить iз середини XVI ст. Ним був родовий знак князiв Вишневецьких – «Корибут» (на червоному тлi золотий хрест iз перехрещеними кiнцями, поставлений на перекинутому рогами догори пiвмiсяцi, пiд яким шестикутна зiрка). Перша писемна згадка датуеться 1395 р., коли Вишнiвець був власнiстю князя Корибута Ольгердовича. Згодом цей рiд прибрав прiзвище Вишневецьких, вiд назви iхнього мiстечка. До цього роду належить i князь Дмитро Вишневецький, з iм’ям якого й пов’язують заснування Запорiзькоi Сiчi. У 1925 р. в головному корпусi палацу князiв Вишневецьких вiдкрито музей. Сам замок Вишневецьких було спалено, але згодом, у 1962–1970 роках заново вiдбудовано. Крiм замку, збереглися палац i парк князiв Вишневецьких.

Це був знатний рiд, який, своею чергою, брав початок вiд найзнатнiших удiльних волинських князiв Гедимiновичiв, а тi вели свiй родовiд од династii турово-пiнських Рюриковичiв. От i виходить, що за своiм генеалогiчним древом Дмитро Вишневецький мiг претендувати не лише на титул великого князя киiвського, а й на престол короля Украiни. А натомiсть вiн подався в козацькi вождi.

Ординцi постiйно торували шлях в Украiну i спустошували ii так, що вона не встигала залюднюватися. Будучи черкаським i канiвським старостою – пiвденне пограниччя Украiни, – Дмитро Вишневецький, невгамовний i непосидючий лицар Украiни, вирiшив нарештi перепинити татарам шлях, яким вони набiгали в Украiну, себто спорудити на островi Хортицi, в пониззi Днiпра, що було за порогами, потужне укрiплення й поставити там надiйний та постiйний гарнiзон, залогу з воiнiв-професiоналiв, для яких захист кордонiв Украiни став би справою всього iхнього життя. І князь Дмитро Вишневецький вирiшив створити вiйськове товариство, лицарський козацький орден на границях Украiни. Продовжуючи справу, благородно-самовiддану та, безперечно, лицарську, що ii розпочали попередники, козацькi ватажки Богдан Глинський, Костянтин Острозький, Михайло Глинський, Предслав Лянцкоронський, Ocтафiй Дашкевич (усi вони були козацькими гетьманами), Дмитро Вишневецький, зiбравши на пiвднi Украiни вiдчайдухiв, готових заради захисту рiдного краю на все, повiв iх на низ Днiпра, за пороги, i на островi Хортиця почав будувати спершу дерев’яно-земляну сiч iз вежами для гармат i казармами для залоги, з намiром згодом збудувати там кам’яну фортецю Сiчi козацькоi (оскiльки це було за порогами, то й Сiч за традицiею зватиметься Запорiзькою, а козаки – Вiйськом Запорiзьким низовим). Це були збройнi сили новонародженоi Козацькоi республiки. Тi збройнi сили, якi, захищаючи Украiну, вестимуть кiлькасторiчну героiчну боротьбу проти турецько-татарськоi навали.

І через вiки Сiчовi стрiльцi Украiнськоi Народноi Республiки, незмiнним командиром яких iз сiчня 1918 р. був полковник Євген Коновалець, спiвали на маршах:

Гей, там на горi Сiч iде,
Гей, малиновий стяг несе,
Гей, малиновий… Наше славне товариство,
Гей, маршируе, раз, два, три!
…Гей, повiй, вiтре, iз степiв,
Дай нам силу козакiв…
Гей, дай нам силу, вiдвагу,
Гей, Украiнi на славу,
Гей, Украiнi… Наше славне товариство,
Гей, маршируе, раз, два, три!

…Це вже потiм про князя Вишневецького, який у народнiй пам’ятi на вiки вiчнi залишиться козаком Байдою – убитим, але безсмертним, – кобзарi спiватимуть:

Ой висить Байда (на гаку) та й гадае,
Та на свого джуру та й споглядае…