Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

– Нарештi i я козак!.. І люльку свою маю, i Ганнусю маю – жити менi й жити як у Бога за пазухою… Сам Господь менi таку жiночку послав. Га, Ганнусю? Тебе сам Бог менi послав?

– Бог, Бог, – погоджуеться Ганна. – Йди, каже, Ганно, до Богдана, кращого мужа за нього i в свiтi бiлому немае.

І прожили вони разом бiльше двадцяти рокiв. Дiтей народили шестеро (за iншими даними – семеро). Ганна виявилась не лише чудовою дружиною, а й такою ж господинею i матiр’ю. І все в них i далi було б добре (сотник Богдан водив своiх козакiв у походи – туди, куди йому наказували та посилали поляки), а жона терпляче чекала його на хуторi, доглядала дiтей та вела господарство. Тож i дiти були доглянутi, i господарство, i маеток пiд недремним оком панi сотникiвни теж просто-таки процвiтав. І все б i далi у них було до ладу, якби не ворожнеча (сотник Богдан тодi й не думав про долю пiдневiльного свого народу, що стогнав пiд п’ятою окупантiв, сирiч шляхти, та й служив вiн вiрно тим окупантам, якi знущалися з його народу) i все б у них i далi, кажемо, було добре й до ладу, якби не ворожнеча, що раптово спалахнула мiж Данiелем Чаплинським та Богданом Хмельницьким.

І ось через що все почалося. Як кажуть проникливi французи: шерше ля фам. Так, так, у всьому шукайте жiнку. А втiм, що ii шукати, як вона сама з’явилася в Суботовi. І ось iз якоi причини-рахуби. Дружина сотника Богдана Ганна Сомко (а втiм, вона вже двадцять рокiв як була Хмельницькою) стала без вини винуватою. Вiд народження Ганна вдалася хворобливою (справдi, хiба це ii вина?), хворiла вельми часто. Чи просто нездужала. Та й сiмейне життя для неi, кволоi, було все ж таки важкуватим. За двадцять рокiв шлюбу народити шестеро (чи семеро) дiтей – це майже все подружне життя Ганнi довелося проходити вагiтною. Або доглядати – часом i ночей недосипаючи – дiтей. Та ще на ii слабеньких плечах (чоловiк з одного походу йшов в iнший) було чимале господарство. Особливо маеток, що за невгамовноi Ганни просто-таки процвiтав! (Але чого це коштувало бiднiй жiнцi!) А все це – маеток, господарство, дiти – вимагало постiйного нагляду – клопотiв i здоров’я, А для Ганни, слабкоi вiд народження, це було тяжким навантаженням.

Пiсля двадцяти лiт таких клопотiв та щоденноi невсипущоi працi Ганна й геть злягла. Звiдтодi днi ii минали здебiльшого в постелi (але, й лежачи в постелi, вона тримала маеток пiд своiм наглядом), ахами-охами, стогонами та скаргами на болячки.

Але що далi, то ставало гiрше. Вона тепер рiдко виходила зi спочивальнi, але ж маеток-господарство, дiти – все це потребувало нагляду, а про турботи годi було й казати. Ось тодi до Богдана нарештi дiйшло: та чого це вiн не жалiе дружини, треба знайти iй помiчницю по господарству.

Сказано – зроблено. І невдовзi на хуторi Суботiв (а отже, i в сiмействi пана сотника) з’явилася така помiчниця – молода i звабна полька (за iншими даними – украiнка) на ймення Олена (деякий час ii, щоправда, чомусь звали Мотроною). Прийшла прислуговувати жонi сотника. І перебрала на себе чи не всi ii клопоти. Ганна полегшено зiтхнула i навiть аж зрадiла такiй слухнянiй та роботящiй помiчницi, не пiдозрюючи, що разом iз помiчницею до неi прийшли й бiди. І не тiльки ii, а, як час покаже, i всiеi Речi Посполитоi.

Олена (вона ж Єлена, вона ж Гелена, вона ж, зрештою, Мотрона) Чаплинська (рiк народження невiдомий, страчена 1652 р.) – шляхтянка, друга дружина Данiеля (сирiч Данила) Чаплинського i друга дружина Богдана Хмельницького. Існуе кiлька версiй про походження Олени-Гелени. За однiею з них, вона походила зi шляхетського православного роду з Брацлавщини i звалася Мотроною. Коли виходила замiж за Чаплинського, перейшла в католицтво i прибрала iм’я Гелена. Себто Олена-Єлена. Так, так, буцiмто ii iм’я при католицькому хрещеннi було вибрано на честь Єлени Прекрасноi зi Спарти.

За iншою версiею, Гелена за походженням була польська шляхтянка, католичка, з роду Кемеровських, герба Корчак. (У деяких польських джерелах ii названо «Гелена з Дикого поля».) Коли виходила замiж за Хмельницького, тодi нiбито перейшла у православ’я i прибрала iм’я Мотрона. Але всi джерела одностайнi в тому, що Гелена була шляхетського походження, рано осиротiла та прийшла в сiм’ю Хмельницького як нянька для дiтей Богдана та помiчниця для його хвороi дружини Ганни Сомко. В народi ii прозивали «ляшкою», мабуть тому, що ii батько походив iз Речi Посполитоi. Зоставшись сиротою, дiвчина знайшла притулок у будинку Хмельницького, де клопоталася господарством, допомагала хворiй дружинi Богдана, наглядала за його та Ганниними дiтьми.

А до Богдана нарештi прийшла любов.

Найбiльша i найнезвичайнiша.

Це коли ВОНА негадано з’явилася в Суботовi.

Прекрасна i прегарна!

І це ii головна ознака. A ще вона – чудова.

Спокусниця.

Чарiвниця.

Принадниця.

Звабниця.

Гм… Чи не забагато величально-вишуканих епiтетiв для однiеi жiнки?

Для когось, може, й так, для неi – нi. Бо це – ВОНА.

Вам нiчого не кажуть цi епiтети, за якими вмирають всi жiнки свiту? Жаль. А для нього – тодi вже одруженого, батька шести чи семи дiтей – вона стала сенсом його подальшого життя, сонцем, що засяяло для нього у другiй, завершальнiй половинi життя…

Кажуть, що жiнки завжди мало. A все тому, що жiнка, бодай i вродливиця, може бути ще i ще вродливiшою та незвичайнiшою. І хоч скiльки кохай, а ii чоловiковi все здаеться мало.

Такою i була Олена-Гелена, вона ж Мотрона в Суботовi. Принаймнi такою ii сприймав Богдан – йому хотiлося ще бiльше й бiльше Олени, але… Вiн хоч i закрутив з нею напропале, та… Самi розумiете – за живоi жiнки. Ось це дещо й дратувало, даруйте, Богдана. Що жiнка його все ще – прости, Господи, – жива. Лежить чи не при смертi, а все iдно не залишае цього суетного свiту – i що вона в ньому такого… гм-гм… знайшла? Поховавши ii, Богдан став би жити вiдкрито з Оленою, а так… Доводилось утаемничувати свою любов.

Один iз авторiв про цю пригоду так писатиме (1894 р., журнал «Киевская старина»): «Дружина Хмельницького хворiла i потребувала помiчницi. Гелена зумiла зайняти мiсце i в серцi ii чоловiка. Але законна супруга була жива, все ще жива, тож доводилось чекати, i Богдан чекав терпеливо, тiшачись надiею на бiльш-менш швидку розв’язку… Перспектива чекати, поки помре жона Богдана, не подобалась Геленi». Ось чому вона й прийме пропозицiю удiвця Чаплинського i пiде з ним пiд вiнець…».

Але це буде потiм, а тодi… А тодi Гелена ще чекала смертi господарки Суботова – з останнiх сил терпiла й чекала…

І це все вона – Олена-Гелена.

Гелена (польською Helena) – фонетичний варiант iменi Олена. Геленка, Гелюся, Гелюська, Гелюнька, Гелюсенька…

Це вiн ii так називав i навiть – а вже гетьманом був, пiввiку розмiняв, а бач, пiсеньку – особливо пiсля iхнього зближення, – наспiвував:

Ой лугом, лугом вода йде,
А попiд лугом стежечка.
Ой туди Гелена ходила,
З луговою водою говорила…

(Можливо, Гелена – вiд hele – сонячне свiтло. Або helene – смолоскип.) Boна й була для нього сонячним свiтлом, весняним сонечком, що на схилi лiт нарештi заглянуло в його вiконечко i зiгрiвало його довгi роки. І вiн, як метелик темноi ночi, летiв до своеi Оленки. І для нього вона була Оленонька, Оленочка, Оленуся, Оленця, – чи й Лена, Леночка, Ленуся, Єля, Ляля. А вона однаково радiсно вiдгукувалася на обое iмен – Олена i Гелена.

І це була вона, вона, ВОНА – Олена-Гелена Чаплинська, його чарiвниця, його звабниця, принадниця-спокусниця i сонце весняне у другiй половинi його життя. Вже на схилi вiку.

Де вона взялася в Суботовi, на хуторi його, з яких краiв вигулькнула, чийого роду-народу – того нiхто гаразд не знав. І вiн теж. Вигулькнула, нiби нiзвiдки. A вiн вже й не сподiвався на якусь любов – двадцять лiт подружнього життя мав, звик до жiнки i мовби ii й не помiчав. Яка там любов. Аж тут Олена-Гелена. І вiн так i не дiзнався, хоч i розвiдку мав, iз яких вона краiв, не знав i не захотiв дiзнаватися, бо надто кохав ii.

Спершу все було нiби гаразд. Ганнi Хмельницькiй, коли з’явилася на хуторi така дiева помiчниця, стало, безперечно, легше. Олена, молода i здорова, здаеться, не знала, що таке втома. Зранку й до ночi вертiлася невгамовна дiвчина в господi та по господарству, i все у неi виходило, i все ладналося, як вона з’являлася. Слухняна, привiтна, доброзичлива. І все з пiсеньками, жартами – вiд неi в Суботовi стало веселiше. І Ганна Хмельницька ожила. Про таку помiчницю ранiше вона й не мрiяла – наiвна!

Бiдна жiнка навiть i не пiдозрювала, який удар (з появою в Суботовi Олени-Гелени, яку ще iнодi звали Мотроною) на неi чекае. Той удар, що буде коштувати життя i iй, i одному з ii синiв…

І де вона взялася, Олена-Гелена, вона ж iще й Мотрона, звiдки вигулькнула в Суботовi? Чи з неба прилетiла? Що вона вродливиця, i вродливиця аж надто, Ганна звернула увагу i навiть якийсь час ревнувала ii – до кого? Тодi й не думала про зраду единого. А згодом почала заспокоюватися. Поталанило дiвцi з вродою, важливiшим було iнше, а саме: те, що вона така слухняна й така роботяща. Але вряди-годи, та панi сотникiвна подумки цiкавилась: звiдки вона, чийого роду-народу?…

Як свiдчать деякi iсторики, Олена була дiвчиною шляхетського походження, але – сиротою. Де вона народилася i жила до того, як з’явилася в Суботовi, так i залишилося для iсторii нез’ясованим. Бiльш вiдомим стало те, що лучилося пiсля того, як вона з’явилася в Суботовi в сiм’i сотника Богдана. (Хто ii Хмельницьким порадив, бог його знае.) A далi лучилося те, що й мало лучитися. Пан сотник, вдатний iз себе козарлюга, ще при силi i на вид нiчого, хоч i розмiняв уже пiввiку, а жiночим плем’ям iще цiкавився. Не чернець-бо. Та й дружина вже давно зiв’яла, передчасно постарiла, тож бiльше не вабила, як ранiше, пана сотника. Вона хворiла собi, стогнала та скаржилась на болячки (це пана сотника вже дратувати почало), а тут цiлий день крутиться перед ним молода i здорова дiвка, звабна i при тiлi, весела завжди, i язичок мала для дотепiв i шпильок гостренький. Як поведе оком i звабним станом, у пана сотника щось i починае, вже забуте, пробуджуватися – чоловiк же вiн, врештi-решт, козак ого-го!

A дiвка вертиться i вертиться перед паном сотником – то звабними грудьми (казали – цицьками), то такими ж сiдницями – гм-гм… І до грiха було ближче, нiж рукою подати.

І грiх швидко лучився, як дiвка Олена-Гелена, доки у своiй спочивальнi панi Ганна стогнала та скаржилася на болячки, так ось дiвка негадано як опинилася в постелi з паном сотником.

І не один раз – таким звабним дiлом одним разом вiдбутися ще нiкому не таланило. І всi вже знали в Суботовi, де ночуе служниця Олена, тiльки сама панi Ганна того ще не вiдала. А про дiвку Хмельницьких дiзнався i навiть хтивим оком на неi накинув сусiда – пан Чаплинський. І, як i всi, хто здибувався з Оленою-Геленою, звабою i спокусницею, захопився нею. До всього ж вiн був удiвцем i постiйно нудьгував за жiночими пестощами. Вiльних жiнок у тих краях було не густо, а то i взагалi iх не було, а тут така зваба в сусiдiв Хмельницьких з’явилася – грiх упустити.

І помiчник старости Данiель Чаплинський вирiшив перехопити в сусiда його дiвку.

Староством називалася адмiнiстративно-територiальна i господарська одиниця в державних володiннях у феодальнiй Польщi, Великому князiвствi Литовському та на загарбаних ними украiнських та бiлоруських землях. До складу староства входили одне та бiльше мiст i мiстечок та кiлька сiл. Староства надавали вищим урядовцям за службу.

На територii староства у феодальнiй Польщi та Литвi адмiнiстративно-судовi та iншi функцii в XIV–XVIII ст. здiйснював староста, представник монарха.

Олену-Єлену, вона ж Гелена, всi, хто писав про неi, називали надзвичайно вродливою. Гм… Така вона була насправдi, чи це перебiльшення? А втiм, навколо Чигирина, на степовому кордонi бiля самiсiнького Дикого поля не так уже й багато було вродливих панянок, тож нi в Чигиринi, нi в Суботовi Олену не було з ким порiвняти – наречених там був стiйкий дефiцит, тож i просто вродлива, приемноi зовнiшностi Олена здавалася красунею вищого гатунку. А через згадуваний дефiцит наречених у Богдана Хмельницького швидко з’явився дуже небезпечний суперник – теж удiвець i теж у лiтах, литовський шляхтич Данiель Чаплинський, бувалий воiн, чигиринський пiдстароста i довiрена особа польського хорунжого Конецпольського.

Пiдстароста, помiчник старости.

І що захопило бiльше Чаплинського та бiльшу викликало заздрiсть – чи то молода красуня, коханка сотника, чи його гарно доглянутий маеток у Суботовi. А втiм, здаеться, що впливовий урядовець Речi Посполитоi вирiшив, скориставшися своею владою та заступництвом магната Конецпольського, вiдiбрати у Хмельницького i його красуню-коханку, вродливицю Олену Прекрасну, i не менш прекрасний маеток сотника в Суботовi.

Для початку вирiшив трусонути його добряче. Та так, щоб вiн i з хутора Суботiв вилетiв. Ач який – безрiдний сотник! Не таких ламали i зi свiту зживали. І пан пiдстароста, користуючись владою, для початку зажадав у Богдана Хмельницького документальнi акти, якi давали б останньому право володiти хутором Суботiв.

Як i слiд було чекати, таких документiв у Хмельницького не виявилося. Чаплинський зрадiв, аж руки задоволено потер одна об одну, а пан Хмельницький страшенно подивувався: чого це в нього немае документiв на право володiння хутором Суботiв – куди батько дивився?

Як кажуть у таких випадках, запахло смаленим. Треба було рятувати господарство вiд конфiскацii – на це поляки були швидкi. Не маеш прав на маеток? Забираемо маеток у скарб.

Богдан Хмельницький спiшно помчав до Варшави, до короля Владислава IV: я тебе, мовляв, колись порятував пiд Смоленськом, рятуй тепер ти мене.