Оценить:
 Рейтинг: 0

Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

<< 1 2 3 4 5 6 ... 20 >>
На страницу:
2 из 20
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
«Якийсь Микита, заповзятливий малорос, спокусившись розповiдями своiх побратимiв, котрi бували в походах проти кримських татар, наслухавшись про привiлля Днiпра, багатого рибою i рiзними звiрями, вiд оленя до дикого коня й полохливого зайця, що плодилися на його численних островах, а може, й сам брав участь у походах проти бусурманiв, з якими Украiна здавна вела вiйни, – цей Микита оселився на мисi бiля Днiпра, що й дiстав назву вiд його iменi – Микитин рiг. Передмiстя Нiкополя, тепер мае назву Микитине».

Микитинська Сiч була четвертою – пiсля Хортицькоi, Базавлуцькоi й Томакiвськоi Сiчей Вiйська Запорiзького низового.

Розташовувалася вона на Микитиному розi, або мисi бiля правого берега Днiпра. Як зазначае iсторик козацтва Д. І. Яворницький, «за пiвтораста сажнiв нижче Орлового острова напроти нинiшнього мiстечка Нiкополя… Роком заснування Микитинськоi Сiчi слiд вважати 1638 рiк…»

І далi Дмитро Яворницький зазначае, що вона освячена перебуванням у нiй знаменитого гетьмана украiнських козакiв Богдана Хмельницького.

І чигиринський сотник назавжди поеднав свою долю iз Запорiзькою Сiччю. А козацька доля, за вiдомою пiснею, як…

Як у полi рута,
Сiчена дощами, хрещена громами
Ще й вiтрами гнута.
Козаку не треба
Срiбла анi злата,
Лиш Вкраiна рiдна не була б катами
На хрестi розп’ята.
Погуляймо, браття,
Наберiмось сили,
Поки до походу, поки до схiд сонця
Сурми не сурмили.
Наливайте, браття,
Кришталевi чашi,
Щоб шаблi не брали, щоб кулi минали
Голiвоньки нашi.

Кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай, колишнiй сотник реестрового козацтва, потiм полковник, ще потiм кошовий отаман – теж був крутим до ворогiв. (А яким ще до них бути, до недругiв? Не братом же рiдним.) Чи, як козаки казали: лютий.

– Лютай, лютай до ворiженькiв! – часто в сiчi, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федiр.

Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним i жорстоким.

І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тодi ще козака – Федора, то й стало навiть його прiзвищем – Лютай.

Так ось, кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай (яке його справжне прiзвище було, нiхто вже й не пам’ятав) не мiг тодi повiрити тому, що вiн почув на власнi вуха, як i тому, що вiн побачив – теж на власнi очi: чигиринський сотник украiнського реестрового козацтва на службi в польського короля (ба, ба, вiн був навiть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний i письменний вдався – все того ж реестрового козацтва) Богдан Хмельницький у груднi 1647 р. негадано примчав iз сином Тимофiем та десятком-пiвтора набраних по дорозi козакiв-гультяiв i зразу, не передихнувши, почав закликати козакiв-сiчовикiв (пан кошовий з подиву навiть рота роззявив) виступити проти короля i взагалi проти полякiв. Вони, звiсно, заслуговують на те, подумав i погодився з сотником Федiр Лютай, але ж…

Але ж це той сотник, який з рук короля за вiрнiсть йому i коронi отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цiлий скарб! – рукiв’ям. Зрештою, все ще дивувався пан кошовий, це той сотник (Богдана Хмельницького вiн ранiше знав, в один час вони навiть сотникували, тiльки в рiзних полках: Богдан Хмельницький у Чигиринському, а вiн, Федiр Лютай, у Переяславському), тих козакiв, якi вряди-годи виступали разом iз поляками проти них, запорiжцiв. А разом iз ними проти запорiжцiв виступав i сотник Богдан Хмельницький. І виступав не раз. Руку завжди тягнув за поляками, щодо украiнського козацтва, то пiдтримував лише старшину, на козакiв же не звертав тодi уваги – навiть придушував iхнi виступи, як козаки бували чимось невдоволенi. До всього ж, вiн друг-приятель самого короля. Здавна зблизився з королевичем Владиславом, майбутнiм королем Владиславом IV. А по-справжньому вони здружилися – Богдан i Владислав – пiд час Смоленськоi вiйни 1632–1634 рр. Добре вони тодi порубали московитiв, завдали iм жару! Та якось в однiй iз битв московити ледь не полонили королевича Владислава – оточивши його, ось-ось могли схопити в полон майбутнього короля Речi Посполитоi. І тодi на помiч йому примчав сотник Богдан Хмельницький, карою небесною звалився вiн на московитiв, якi вже святкували свою перемогу – одних посiк мечем, iнших розiгнав… Схопив королевича до себе на коня, i вдвох вони на однiм гнiдку вилетiли з гущi бою.

Врештi-решт тодi перемогли поляки. Пiсля кривавого бою – поле було всiяно трупами – Владислав-королевич, ба-ба, вже тодi майже король Владислав IV, перед усiм вищим офiцерством вручив своему рятiвниковi коштовну шаблю iз ще коштовнiшим рукiв’ям. Тож i не дивно, що саме вiн, сотник Богдан Хмельницький, був у складi козацькоi делегацii на елекцiйному сеймi, де Владислава обирали королем вже офiцiйно. І там, на сеймi, Богдан Хмельницький виголосив од iменi украiнського козацтва палке слово на пiдтримку короля Владислава IV.

І ось…

Цей друг-приятель i рятiвник короля сотник Богдан Хмельницький (на поясi в нього й досi висить коштовна королiвська шабля) примчав на Сiч. Щоб – нi бiльше нi менше – пiдняти сiчовикiв проти полякiв, яким до того вiрно служив, i заодно й проти свого друга-короля, якому теж вiрно служив.

Що за дивнi метаморфози-перетворення?!

Незбагненно! Хоча…

А раптом це, терзався Федiр Лютай, приiзд друга короля на Сiч та спроба пiдняти повстання, та… та…

Та – провокацiя? Аби пiдштовхнути козакiв – на них шляхта постiйно мае зуб, – на якiсь згубнi дii, щоби та шляхта, маючи «законнi» пiдстави, оголосила вiйну козакам-схизматикам, як вона iх називае…

Га? Що, коли це й справдi провокацiя? Хоча в чомусь подiбному i негарному сотник Богдан Хмельницький нiколи не був ранiше замiшаний, та все ж… Чого на свiтi не бувае i чого часом не втне людина, аби пiднятися щаблями служби ще i ще вище…

Так гадав кошовий Федiр Лютай, але щось у його мiркуваннях не сходилось… І вiн вже твердо був переконаний: на таку пiдлоту Богдан Хмельницький нездатний, вiн все ж таки його хоч трохи та знае. Але що ж це тодi, якщо не провокацiя?

І знову – вкотре! – кошовий Федiр Лютай гадав i так, i сяк… І зрештою доручив своiм вивiдникам розузнати, що ж могло таке лучитися з сотником Богданом Хмельницьким i який дiдько пригнав його, наче навiженого, на Сiч, i що в нього на думцi – лихе чи…

Чого це вiн, з якого доброго дива, вiрно служачи ляхам та iхньому королю (генеральний писар реестрового козацтва!) та виступив проти них, панiв своiх?

І ось що вивiдники вивiдали.

«Вiд кiнця XIII ст. в Польщi почався процес об’еднання земель… В 1349–1352 рр. Польща загарбала Галицьку землю, 1377 р. – частину Захiдноi Волинi. Загроза з боку Тевтонського ордену привела до об’еднання в кiнцi XIV ст. Польщi з Великим князiвством Литовським. За Люблiнською унiею 1563 р. Польща i Велике князiвство Литовське об’еднались у двоедину державу – Рiч Посполиту iз загальним сеймом i главою держави – королем. На пiдставi унii польськi магнати встановили панування на бiлоруських землях та на бiльшiй частинi Украiни (Волинь, Брацлавщина та Киiвщина), що призвело до посилення феодального, нацiонального та релiгiйного гноблення украiнських та бiлоруських народiв. В кiнцi XVI – на початку XVII ст. в Польщi загострилися класовi вiдносини, масового характеру набрали антифеодальнi виступи селян. На Украiнi та в Бiлорусii широко розгорнулася боротьба народних мас за соцiальне i нацiональне визволення з-пiд ярма польських панiв – селянсько-козацькi повстання пiд проводом К. Косинського, Т. Федоровича, І. Сулими, Я. Острянина i К. Скидана (1593–1636 рр.).

Ще по десяти роках почалася Визвольна вiйна украiнського народу 1648–1654 рр. пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького»,

    з iсторичних джерел.

За сьогоднiшнiм адмiнiстративно-територiальним подiлом Суботiв – село Чигиринського району Черкаськоi областi, Украiна.

Розташоване на рiчцi Тясминi (притока Днiпра). Засноване 1616 р. на землi, яку один iз польських магнатiв подарував чигиринському пiдстаростi Михайловi Хмельницькому – батьковi Богдана Хмельницького. Всi довiдники зазначають одностайно: з Суботовом пов’язано багато рокiв життя Богдана Хмельницького.

І де вiн узявся, цей загадковий Богдан?

Батько його, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних рокiв вiн служив у Яна Даниловича, i коли 1590 р. того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переiхав з ним до Надднiпрянщини, одержавши посаду чигиринського пiдстарости. Ян Данилович жив переважно в Корсунi та Польщi, Чигиринський замок, до речi, неприступний, що височiв на гранiтнiй горi, був у вiданнi М. Хмельницького. За вiрну службу вiн одержав у володiння хутiр Суботiв за вiсiм кiлометрiв од Чигирина i з роками перетворив його на багату й добре захищену садибу.

Чигирин тодi був останнiм мiстом-фортецею на пiвденно-схiдних рубежах Речi Посполитоi. За ним починалося Дике поле – причорноморськi степи, по яких пролягав шлях на Запорiзьку Сiч i до Криму. Чигирин постачав зброю та стрiливо запорiзьким козакам, вони ж застерiгали Чигирин про татар, якi вирушали в Украiну.

Та ще в тих краях… А втiм, тi краi, про якi й пiде мова, були тодi мало вiдомi, дещо лякливi, повнi небезпек i пригод, а отже i зваб.

«Щодалi, – писав Гоголь, – степ ставав iще прекраснiший. Тодi весь пiвдень, всi тi простори теперiшньоi Новоросii, аж до самого Чорного моря, були золотою, незайманою пустелею. Нiколи плуг не проходив по незмiряних хвилях диких рослин. Однi тiльки конi, ховаючись у них, як у лiсi, витоптували iх. Нiчого в природi не могло бути кращого. Вся поверхня землi мала вигляд зелено-золотого океану, в який бризнули мiльйонами рiзних квiток. Крiзь тонкi, високi стебла трави просвiчували голубi, синi й фiолетовi волошки, жовтий дрiк вискакував наверх своею пiрамiдальною голiвкою; бiла кашка зонтикоподiбними шапками рябiла на поверхнi; занесений бозна-звiдки колос пшеницi наливався в гущавинi. Мiж стеблами сновигали курiпки, витягуючи своi шиi. Повiтря було наповнене тисячею пташиних свистiв. У небi нерухомо стояли яструби, розпластавши своi крила, i пильно дивились у траву. Крик диких гусей, що пливли, мов хмара, осторонь, вiдлунював у хтозна-якому далекому озерi. Із трави пiднiмалася мiрними помахами чайка й розкiшно купалась у блакитних хвилях повiтря. Вся вона пропала у вишинi i тiльки мрiе однiею чорною цяткою. Кат вас вiзьми, степи, якi ви гарнi!».

Михайло Хмельницький одружився з мiсцевою молодою козачкою. 27 грудня 1595 р., в День святого Теодора (в народi званого Богданом) у них народився син Богдан – Богом даний. За звичаем того часу хлопчику дали друге iм’я – Зиновiй. Дитинство його минало серед дiтей селян i рядового козацтва украiнського порубiжжя, де вiйна була звичайною справою.

Рiдний край, Чигиринщина, тодi була степовим прикордонням, на пiвдень вiд неi вже починалося Дике поле, де кочували татарськi орди людоловiв.

Як зазначають iсторики, поселенцями на Чигиринщинi тодi були переважно селяни-втiкачi.

«Рятуючись вiд феодально-крiпосницького гноблення, вони шукали вiльного життя на незаселених, хоч i небезпечних землях. Переважаючим населенням тих мiст були козаки. Вiльнi виробники, вони не визнавали панськоi влади, мали свое самоврядування, своi закони…

Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вiльне повiтря покозаченоi Украiни… Навiть фiзично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсмiливiшi, мужнi, мiцнi люди. Ось i вирiс iз Богдана сильний юнак, подiбний до справжнього козацького дуба. Тут також набрав Богдан першого вiйськового досвiду. Все населення прикордоння було озброене i брало участь в оборонi краiни… Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, на збагачення його життевого досвiду. Пройде недовгий час, i вiн, що був за походженням дрiбним шляхтичем, повнiстю пов’яже свое життя з козацтвом».

О. Апанович.

Тож був вiн для щасливих батькiв i справдi як Богом даний – Богданко, Богданонько, Богдась, Богдасик… Так його матiнка любила величати – Богдасик, Данко, Дан…

Одне слово, богами дан.

Про родословну Богом даного синочка помiчника пiдстарости Михайла Хмельницького нiчого не збереглося. Мабуть, свою родословну й самi батьки його не пам’ятали. І так би й лишилося – без роду-племенi, просто Богдан. Та коли Богом даний виросте i стане знаменитим Богданом Хмельницьким, ось тодi iсторики спохопляться i почнуть дошукуватися, а що ж там на його генеалогiчному древi? І почнуть робити вiдкриття за вiдкриттям. Однi бiографи запевнятимуть, що вiн – iз роду польських шляхтичiв, iншi, що вiн був «чорною кiсткою», адже його мати була простою козачкою. Ще третi посилались навiть на якiсь тiльки iм вiдомi архiвнi матерiали, де буцiмто зазначено, що батько Богдана Хмельницького був гебрей, м’ясар iз мiста Хмiльника на Подолii (е там таке мiсто, вперше згадуеться 1362 р.), так ось, там буцiмто й жив гебрей Берко, хрещений Михайлом, вiд нього, мовляв…

<< 1 2 3 4 5 6 ... 20 >>
На страницу:
2 из 20