Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Король, на щастя Богдана, виявився iз тих, хто не забувають зроблене iм добро. Тож не забув вiн, що саме Богдан Хмельницький колись врятував йому життя: потрiбнi документи було пiдписано, i сотник повернувся додому врятованим.

Принаймнi так вiн гадав, але зовсiм iншоi думки був пан пiдстароста Чаплинський. Коли Богдан повернувся з Варшави, то виявив, що за час його вiдсутностi люди Чаплинського обнишпорили весь його маеток, а що шукали, не пояснювали. До того ж, Чаплинський наказав за несплату Хмельницьким податкiв конфiскувати його улюбленого коня…

Це вже було занадто, Богдан Хмельницький хапався за рукiв’я шаблi, подарованоi йому пiд Смоленськом королем, але Чаплинський нiби нарештi вгамувався. Як згодом виявиться – до слушного часу. Для нанесення вирiшального удару, а панi Олена-Гелена не йшла з його голови i вiн уже подумки з нею крутив любов, – тож чекав нагоди. І – дочекався.

По веснi 1647 р. Богдан Хмельницький кудись подався зi своею сотнею, а коли повернувся, то в першу мить йому й мову вiдiбрало.

І було вiд чого. Ось якi свiдчення залишила iсторiя.

«Чаплинський увiрвався в хутiр, спалив млин i оголосив, що Богдан не може вважатися законним володарем, тож вiднинi повновладним хазяiном тут е вiн, Чаплинський. Челядь понуро слухала, позиркуючи на озброених солдат. Тiльки одна людина зважилась вiдкрито протестувати: то був десятилiтнiй син Богдана Остап. З безпосереднiстю, властивiй його вiку, вiн обсипав незваного гостя градом образливих дитячих слiв. Пихатий поляк наказав негайно вiдлупцювати дитину. Екзекуцiя була настiльки лютою, що хлопчик невдовзi помер».

Але й це ще не все. Спустошивши хутiр Богдана, Чаплинський повiз iз хутора головний свiй трофей – красуню Олену. І швидко – чи не через день – обвiнчався з нею за католицьким обрядом.

Ганна Хмельницька такого лиха, як спустошення хутора i смерть сина, не перенесла, з нею вiд обурення лучився грець – i все було скiнчено.

Зi смертю дружини Богдан став удiвцем iз шiстьма неповнолiтнiми дiтьми на руках. Буцiмто вiн тодi скаржився, що опинився – зi смертю дружини – «в сирiтствi й тяжкiй бiдi». Хоча ще за життя хвороi дружини чи не вiдкрито спав iз вродливою шляхтянкою, яка допомагала йому поратися по господарству, виховувати його дiтей i розраджувала його душевну тугу. В обiймах молодоi звабноi дiвки Богдан аж нiяк не мiг почуватися сиротою, як то вiн – чи не для годиться, – заявляв по смертi жони. Хоча, звичайно, втрат – пiсля нападу Чаплинського на хутiр – вiн зазнав значних. Клятий пiдстароста навiть забрав його улюбленого коня – що було для Богдана воiстину великою втратою. (Щоправда, його втiшила жона Ганна ще за свого життя – чи не в останнi днi вона викупила в пiдстарости чоловiкового коня за 12,5 злотих – сума на той час значна!)

Шукаючи справедливостi, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, про якого розпускали чутки, що вiн, мовляв, людина лицарська i шляхетна.

«Не знати, – писав у листi до Потоцького Богдан Хмельницький, – звiдки взявся цей порушник мого спокiйного життя. Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодiй i грабiжник украiнський, пiдстароста чигиринський, котрий, господарюючи вiсiм лiт на Чигиринщинi й прикриваючись iм’ям свого начальника пана Конецпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братiв i привласнив iхнi маетки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володiе не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник i п’яниця Чаплинський».

Спершу сотник вперто апелював iз приводу такоi несправедливостi до королiвськоi влади, вимагаючи негайно повернути йому забране майно, кохану жiнку та задовольнити принижену гiднiсть. Оскiльки влада не квапилася покарати свавiльника, Хмельницький, вiдповiдно до норм шляхетськоi етики, викликав свого кривдника на чесний герць. Але той категорично вiдмовився ставати до бар’еру, оскiльки Хмельницький йому, шляхтичу, мовляв, не рiвня, вiн хiба що «козацький хлоп» i Чаплинський з таким битися не буде.

Звертання до коронного гетьмана Потоцького теж нiчого не дало. Ба, таки дало. На сотника впала тiнь бунтiвника. О. Конецпольський, який завжди з пiдозрою ставився до Богдана Хмельницького, заявив, що вiн засуджуе сотника як людину «бунтiвну духом i з розумом, схильним до всього лихого». (Хмельницького обiбрали, а його самого ще й оголосили лихим!) Потоцький навiть висловив побоювання, щоби «Рiч Посполита не зазнала вiд нього багато лиха, бо нiколи не було мiж козаками людини подiбних здiбностей i розуму».

Збадьорений такою пiдтримкою коронного гетьмана, Чаплинський вирiшив-таки домогтися свого, i насамперед – вiдiбрати маеток у Суботовi.

І десь у березнi-квiтнi 1647 р. чигиринський пiдстароста органiзував збройний напад на Суботiв, пiд час якого, за словами Хмельницького, «голодний люд снопами рознiс зiбране протягом кiлькох рокiв збiжжя, якого було на гумнi 400 кiп. Висiяне на поля зерно все пропало, бо посiви витопчено худобою, кiньми, вiвцями».

Забравши Олену Прекрасну, спустошивши маеток, Чаплинський за все це Богдановi велiв як у насмiшку виплатити 150 флоринiв, тодi як захоплена земля коштувала 1000 флоринiв. Це вже було занадто. Ось тодi Богдан у гнiвi сказав:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, жие Бог i козацька ще не вмерла мати!

І все ж нагла кончина дружини, з якою вiн за двадцять лiт прижив шiстьох чи сiмох дiтей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрiвнянну Олену Прекрасну i навiть…

Навiть обвiнчався з нею в католицькому соборi.

І Богдану нiчого не залишалося, як з горя – чи з безвиходi – краяти душу i серце вiдомою пiснею про те, що

Копав, копав криниченьку
Недiленьку-двi…
Любив козак дiвчиноньку
Людям – не собi!

З такою думкою було просто нестерпно далi жити i Богдан пiдтримував себе оковитою (то був час, коли вiн багато пив) та все тiею ж пiснею. Виводив тверезо (образа була такою, що й хмiль його не брав):

Ой жаль-жаль
Менi буде —
Вiзьмуть ii люди,
Моя не буде!
Ой жаль-жаль.

Нi оковита не допомагала, нi пiсня.

Та й жаль був кепським порадником. Скiльки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дiевих заходiв – не взявши до рук, звiсно, шаблi, – не повернеш. Бо:

А вже з тоi криниченьки
Орли воду п’ють…
А вже мою дiвчиноньку
До шлюбу ведуть.

І так було не лише у пiснi, так було в життi, i це краяло серце вже й геть тяжко.

Один веде за рученьку,
Другий – за рукав.
Третiй стоiть гiрко плаче —
Любив та й не взяв!

– Любив та й не взяв!..

Не взяв, не взяв… Невже вiн i справдi любив, а не взяв? То якийсь слабак у пiснi, вiн…

– А я вiзьму, – погрожував супернику. – Олена моя була, моею й буде!

І хапався за шаблю, готовий будь-якоi митi кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч вiн i обвiнчався з Оленою в соборi…

Про те, що на вiнчання потрiбна була згода Олени i вона, любов його, ii Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай i не вiнчану поки що, – i цим для Богдана все було сказано. І Хмельницький, палаючи вiд святого обурення, подався до короля по справедливiсть. (Коронний гетьман Потоцький йому нiчим не допомiг.)

І невдовзi Хмельницький (позивач) i Чаплинський (вiдповiдач) постали перед Сенатом. І там Богдан звинуватив Чаплинського в тому, що вiн викрав у нього дружину.

– Я? Викра-ав?? Дружину-у??? – вкрай був подивований Чаплинський. – Це смiшно. Ще й мое обурення. Хмельницький силою тримав Олену в себе, ось чому вона так швидко й поспiшно пiшла вiд нього, а оскiльки припала менi до серця, то я одружився з нею. І нiхто не примусить мене вiдмовитись вiд неi… А хоч би й так, то вона сама не погодиться повертатися до Хмельницького!

Сенатори потiшалися.

Сенатори аж за вiдвислi животи хапалися – так реготали.

Сотнику Богдану Хмельницькому, натiшившись, казали:

– Охота тобi, пане Хмельницький, шкодувати про таку жiнку! На бiлому свiтi багато жiнок i лiпших. Пошукай собi iншу, а ця хай залишиться з тим, до якого вона прив’язалась i за якого зi своеi волi й охоти замiж подалась, ще й вiнчалася з ним у соборi!..

Збитки вiд спустошеного Суботова склали бiльше двох тисяч золотих. Але за рiшенням Сенату Хмельницькому вiдшкодували лише сто золотих.

Це вже було занадто!

Хмельницький знову кинувся до короля. Його величнiсть страшенно не любив, просто не терпiв, коли до нього однi й тi ж по однiй i тiй же справi зверталися по кiлька разiв. Та й Хмельницький уже набрид йому своею скаргою на Чаплинського.

– Пан Хмельницький вже протоптав до мене стежку, – гмикнув насмiшкувато король. – І взагалi… Взагалi, у мене немае часу займатися сварками шляхтичiв. – Хто з вас правий, а хто нi – сам чорт не розбере.