Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Так ось, той Берко-Михайло буцiмто поселився в Суботовi i тримав там кабак (шинок)… А взагалi, Богдана Хмельницького зараховували то до бiлорусiв, то до молдаван, то… Щоправда, в радянськi часи дискусiя щодо походження гетьмана за вказiвкою згори припинилася, начебто було заявлено: «Наиболее основательным представляется мнение, что Богдан Хмельницкий происходил из состоятельного украинского рода».

Батько Богдана був вельми заможним, вiрно служив польському урядовi, за що й отримав у нагороду хутiр Суботiв.

Вiн i вiддав юного Богданка до езуiтськоi школи у Львовi, куди приймали тiльки талановитих i перспективних дiтей. Православним радили попрощатися зi своею «мужицькою» вiрою i перейти до католицтва, бо iнакше не буде анiяких шансiв зробити кар’еру. І постiйно iм нагадували, що «кожний польський шляхтич вiд народження е сонце», тож радили iм хутчiй ставати отим самим сонцем. Але Богдан Хмельницький слухав тi поради, що лунали у формi наказу, слухав i…

І в католицизм не перейшов. А згодом своiми военними перемогами дуже затьмарив сiяння польськоi шляхти…

Перший подвиг Богдана Хмельницького

Саме так i хочеться вирiзнити цю главку, адже сьогоднi мало хто пам’ятае, що перший свiй подвиг Богдан (тодi просто Богданко), син чигиринського пiдстарости Михайла Хмельницького, здiйснив ще в юному вiцi.

Єзуiтами (вiд лат. Jesus – Ісус) звуться члени католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса». Орден заснував у 1534 р. І. Лойола – iспанський теолог. Зокрема, вiн створив систему езуiтського виховання, спрямовану на придушення волi людини й перетворення ii на слухняне знаряддя церкви. У 1622 р. католицька церква проголосила Лойолу «святим».

Єзуiти дотримувалися – i дотримуються – свого головного девiзу: «Мета виправдовуе засоби». Тож езуiти допускають будь-якi пiдступнi дii, що йдуть на користь католицькiй церквi. Протягом XVI–XVIII ст. вони проникли в Украiну, де всiляко пiдтримували колонiзаторську полiтику польських феодалiв на украiнських землях. Їм належить iдея про унiю православноi церкви (простiше, знищення ii) з католицькою. Насаджували унiатство в Украiнi, зокрема створювали езуiтськi школи – дiють вони i нинi – як езуiтськi орденськi товариства – в 90 краiнах свiту.

Одна з таких шкiл окатоличувала православних юнакiв у Львовi. Юного Богдана батько вiддав до Львiвськоi езуiтськоi школи (колегii), аби вiн вивчив там польську й латинську мови, без знання яких у Речi Посполитiй годi було й сподiватися на успiшну кар’еру. Богдан навчався у цiй колегii з 1609 р. по 1615 р., успiшно пройшов класи граматики, поетики i риторики, опанувавши польську й латинську мови.

Варто наголосити, що езуiтськi колегiуми в Украiнi створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби проти православ’я, проти украiнськоi культури, з метою окатоличення та ополячення украiнськоi молодi. Але, як пише Олена Апанович, «свiт чужоi вiри не заполонив душi молодого Хмельницького; згодом, у ходi вiйни, вiн вимагав закриття езуiтських колегiумiв на визволенiй територii Украiни».

Хай там що, а попервах, поки Богдан не виступив проти них зi зброею в руках на чолi своiх козацьких полкiв, поляки зволялися до нього i навiть дали йому посаду сотника, та й служив iм тодi син пiдстарости Михайла Хмельницького вельми вiрно.

А потiм був «турецький гамбiт» в бiографii обох Хмельницьких – батька Михайла i сина Богдана. У 1620 р. почалася польсько-турецька вiйна, i Богдан разом iз батьком та чигиринськими козаками вирушив на вiйну, де приеднався до вiйська С. Жолкевського. Але на лихо не мае втiхи… У жовтнi того ж року поляки зазнали жорстокоi поразки пiд Цецорою, поблизу Яс (тепер територiя Румунii). Це була Хотинська вiйна 1620–1621 рокiв. Шляхетське вiйсько на чолi з великим коронним гетьманом С. Жолкевським (понад 8 тисяч воякiв) рушили до Яс. На допомогу Жолкевському молдавський господар прислав невеликий загiн – близько 600 воякiв, але то були незначнi сили. І ось пiд Цецорою польсько-украiнське вiйсько зiтнулося з чималим турецько-татарським вiйськом чисельнiстю до 40 тисяч воякiв. І зазнало катастрофiчноi поразки. Поляки почали масово тiкати, покидавши все i вся. Їхне вiйсько було повнiстю розгромлене. Михайло Хмельницький полiг у тому бою, а син його Богдан потрапив у полон до туркiв. Був вiн тодi молодим сотником Чигиринськоi сотнi, куди вступив не без допомоги батька. І ось… Батька немае, а вiн у клятих туркiв як ясир. І надii на порятунок – нiякоi.

Пiсля всiх гiрких поневiрянь полону Богдан опинився в Константинополi, де, за свiдченням турецького лiтописця Наiма Челебi, перебував у неволi в одного зi старшин султанського флоту. Потiм Богдан, згадуючи роки неволi, скаржитиметься, що вiн «терпiв два роки суворого ув’язнення». Але навiть у таких умовах молодий сотник дарма часу не гаяв, за роки неволi добре опанував турецьку мову, що потiм йому вельми знадобиться, як стане гетьманом та залучатиме на свiй бiк туркiв. Ймовiрно, що турки поводилися з ним доволi стерпно, бо Хмельницький добре за той час вивчив спосiб життя туркiв, стан iхнього вiйська i навiть завiв деякi знайомства серед наближених до султана. Зокрема, заприятелював iз Бектеш-агою, майбутнiм радником султана. Усе це вiн потiм використовуватиме у своiх переговорах з османським двором.

Як вiн вирвався з полону, iснуе кiлька версiй. За однiею з них, його викупила мати, за iншими – запорiжцi буцiмто обмiняли сотника на турецьких бранцiв – «iз вдячнiстю згадуючи його батька».

Повернувшись додому, в Суботiв, Богдан зайнявся господарством – батька вже не було i всi турботи лягли на його плечi. А поки там що, його овдовiла матiнка вийшла замiж за дрiбного бiлоруського шляхтича Пьотркувського повiту Василя Ставецького i виiхала з Суботова.

Богдан залишився самотнiм. Але й – повноправним власником хутора. (По якiмсь часi мати у своему другому замiжжi народила сина Григорiя, який з невiдомих причин узяв собi прiзвище не батька, а Хмельницьких.)

Сяк-так упорядкувавши життя в Суботовi, Богдан поновився на вiйськовiй службi як реестровий козак Чигиринського полку. Будучи сином загиблого в бою чигиринського пiдстарости, Богдан користувався успiхом i швидко почав просуватися по службi. Вже знову ставши сотником, вирiшив, що час йому, врештi-решт, обзаводитися власною сiм’ею, допоки одинокому козакувати. Та й вiк уже пiдпирав – 30 рокiв виповнилося. До жiнок вiн узагалi нiколи не був байдужим, а от супутницю життя довго не мiг собi вибрати.

«Якщо чоловiк до тридцяти не жениться, то пiсля тридцяти його й чорти не женять», – каже народна мудрiсть.

І Богдан, вирiшивши обзавестися парою, недовго й шукав пiдхожу наречену.

Дiвчина була в розкiшнiй вишиванцi, з разком коштовного червоного намиста на грудях, що його вона раз по раз торкалася пальчиками, поправляла та явно ним пишалася. Це помiтив Богдан, посмiхнувся у вуса i раптом (узагалi вiн полюбляв спiвати) затягнув:

Пливе човен води повен
Та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп!
Іде козак до дiвчини
Та все тюп-тюп-тюп-тюп!
Пливе човен води повен
Та й накритий листом…
Не хвалися, дiвчинонько,
Червоним намистом!
Бо прийдеться-доведеться
Намисто збувати.
Молодому козаковi
Тютюн купувати…

А вона раптом на одному подиховi:

– Такому козаковi, як ти, Богданку, я ладна все життя тютюн купувати! Ще й люльку твою тютюном набивати.

І все було в ту мить i вирiшено.

І все склалося добре – на довге i щасливе подружне життя. У 1623 р. пан сотник Богдан Хмельницький посватався (козаки Чигиринськоi сотнi навiть iз мушкетiв палили, як вiн сватався) до сестри свого друга Ганни Сомко, яка так необачно (чи й щасливо) похвасталася перед братовим другом своiм червоним намистом.

Дружиною Ганна виявилася надiйною та вiрною, чоловiка свого, Богдана – iй, вважала, Богом даного, – кохала щиро, тож молодята зажили спокiйно i в добрих статках.

І що б, здавалося, такого – тютюн. Трав’яниста рослина родини пасльонових, у листi якоi мiститься нiкотин. А можна тютюном назвати висушене та подрiбнене листя i стебла цiеi рослини, що iх використовують для курiння, нюхання, жування – гм-гм… (Мiй дiд Макар – земля йому пухом! – скiльки його малим пам’ятаю, вирощував тютюн, висушував листя й стебла, подрiбнював i потiм курив його, та так, що, скiльки його пам’ятаю, стiльки й стирчала в його ротi товстелезна ядуча цигаряка, а ми, малi, боялися з-за того «паравоза», що димiв пiд носом, i пiдходити до нього.)

Тютюну – понад 70 видiв, поширених переважно в Америцi та Австралii. До нас той тютюнище прибув, як вiдомо, з Америки. В культурi великого значення набули два види: махорка i тютюн справжнiй. (От iх якраз i смалив мiй любий дiдусь Макар!) З тютюну виготовляють курильнi вироби, а з його вiдходiв одержують препарати для боротьби зi шкiдниками сiльськогосподарських культур та нiкотин – загрозливу для здоров’я рiч, бо сам курю тютюн бiльш як пiввiку i знаю, що це таке! Вперше в Європу його завiз 1560 р. француз Ж. Нiко – звiдси i його назва. Той нiкотин, що може вбити навiть коняку – кiлька його крапель. (Якась жiнка, почувши таке, вигукнула: «Боже, i навiть коняцi дали закурити!») Але в малих дозах тютюн зi своiм нiкотином справляе на органiзм збуджувальну дiю, у великих – може призвести до фатального випадку. Але як приемно дiе на курця той нiкотин! По собi знаю, шостий десяток лiт курю i все нiяк цю, даруйте, приемну заразу не можу кинути!

Так ось, знищуючи шкiдникiв сiльськогосподарських культур, тютюн часто знищуе i самих курцiв, але вони смалять його, димлять десятилiттями. Особливо дружно i радiсно димiли козаки, не випускаючи з рук своiх люльок, якi стiльки радощiв iм приносили!

Ганна Сомко, ставши Хмельницькою, себто дружиною Богдана Хмельницького, охоче i цiлком добровiльно перебрала на себе обов’язок забезпечувати чоловiка тютюном (щоби вдома кисет його завжди був повний свiжонакришеного тютюну (тютюнцю, як лагiдно вона казала, жiнкою вона була взагалi лагiдною – щедрою на доброту i любов). І постачала йому тютюн справжнiй i тютюн запашний, що його купувала чи вимiнювала в тютюнникiв Суботова i навiть Чигирина. Богдан смоктав люльку, якою його дружина Ганна чи не завiдувала, i чоловiк, заклопотаний справами, час вiд часу та й гукав:

– Ганнусю, де моя люлька? Ти приготувала менi тютюнець i люльку ним набила? Без тебе не вiдаю навiть, де моя люлька.

– Осьдечки, любий Богданчику, пiдготувала ii, свiженьким тютюнцем набила. Кури на здоров’ячко.

І подавала готову до курiння його улюблену люльку, з якоi – мабуть тому що бiля неi поралася дружина – так смачно курилося, i Богдан, попихкуючи, навiть безтурботно намугикував:

– А тютюн та люлька козаку в дорозi знадобиться…

І не тiльки в дорозi. Трапиться вiльна годинонька, козак одразу ж дiстае кисет iз тютюном, набивае люльку, викрешуючи вогню та слухаючи розповiдi бувалiших козакiв, смокче люлечку. Люльки були в козакiв коротенькi, званi носогрiйками, або ще люльками-буруньками. Знавцi козацького життя свiдчать: люлька для козака була першою справою. Навiть на Великдень принесуть козаки з церкви паски, поставлять iх, а самi мерщiй за люльки: «А ну те, братчики, берiться за люльки, нехай паска постоiть…». Люлька для запорiжця – сестра рiдна, подруга люба. Навiть на коня сiвши, козак одразу ж запалить люльку, i верству за верствою кiнь бiжить, а запорiжець усе смалить люлечку свою. У них крiм того, що була в кожного своя, iндивiдуальна люлька, мали вони ще й «обчественну»: нею слугувала чимала люлечка, обцяцькована намистом i коштовним камiнням, рiзними бляшками та написами на кшталт «козацька люлька – добра думка». З такоi люльки, всiвшись кружком, смоктало дим цiле товариство – почережно, коли щось там обмiрковували чи коли готувалися до нового походу. (Були в них ще й нюхальнi рiжки з тютюном.)

Нi з ким козаку так не думалось, як iз люлечкою, коли вiн попихкуе собi димком та мiркуе щось там…

Козаковi, як тому бiдному сiромасi:
Ненька стара, жiнки нема, а сестра малая.
Чом же в тебе, козаченьку, сорочки немае?
Ой сiв пугач на могилi та «пугу» та й «пугу»!
Гей, пропадати козаковi та в темному лугу!

А ось люлька, тiльки тютюнцем ii натрусить i вогню викреше, вмить розганяла його невеселi думки, i життя враз ставало веселiшим та бадьорiшим.

І вже безтурботнiсть чи не через край хлюпае:

Се козак запорiжець, нi об чiм не туже:
Як люлька е й тютюнець, то йому й байдуже.
Люльку курить – не гуляе
І на серцi радiсть мае…

…А вiрная дружинонька, Ганна Сомкiвна знай стараеться, добрий тютюнець у неi нiколи не вибувае та будь-якоi митi дня чи ночi – це якщо чоловiк не в походi, а дома, – подасть люлечку, викреше Богдан вогню, затягнеться i скаже: