Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Посол нiмецького iмператора С. Герберштейн, на початку XVI ст. вiдвiдавши Польщу, яка окупувала тодi Украiну та Литву, писав:

«Селяни тут… перебувають у такому жорстокому рабствi, що коли кого з них, бувае, засудять на смерть, то вiн за наказом пана сам себе повинен убити. А як вiдмовиться це зробити, то його тяжко виб’ють… i все одно повiсять…»

Вiдважнi i нескоримi рятувалися втечею на Сiч, на Низ Днiпра, щоб там бути вiльним i жити з правдою. Втiкали туди, де, казали, як байрак – там i козак. І козацькому роду нема переводу.

Крiпаки втiкали вiд своiх панiв поодинцi й гуртами. І навiть селами, з родинами, худобою та iншим майном переселялися в дикi краi, де тодi не було панiв. Сiч була прихистком для всiх, кого гнобили i хто не мирився з гнiтом соцiальним i нацiональним, хто i багнув, i боровся за волю, i, врештi-решт, ii здобував. На Сiчi приймали всiх, незважаючи на расу, нацiональнiсть чи соцiальне походження. Там було козацьке товариство, сiчове братерство, i кожен, хто ставав козаком-воiном, вже iменувався гордо: «Товариш Вiйська Запорiзького». Козацтво передiлялося на полки по 500 – 1000, а згодом i бiльше воякiв на чолi з полковником. Полки, своею чергою, складались iз сотень на чолi з сотниками.

Украiнське козацтво очолював гетьман, а Запорiзьке, сiчове – кошовий отаман. Пiд час походу вiн мав необмежену владу. Разом iз вiйськовим писарем, суддею та обозним кошовий отаман утворював уряд – кiш Запорiзькоi Сiчi. Кошову старшину обирали щороку на загальновiйськовiй радi, яка збиралася три-чотири рази на рiк i вирiшувала важливi справи: зустрiчала послiв, ухвалювала рiшення про походи, дiлила землi та угiддя мiж куренями тощо… І все по козацькому закону, по правдi-справедливостi… Ось тiльки втекти вiд пана й дiстатися до Сiчi було не просто.

А вже за Днiпровими порогами i починався той край, що згодом буде називатися Запорiжжям. Там Днiпро, нарештi пробившись крiзь кам’янi страховиська – пороги й забори, розливався розлогою низиною, що тяглася далi й далi, аж до самого моря Чорного, колись званого Руським.

Там було – на плесi могутньоi рiки – царство островiв, великих i малих. За останнiм порогом була й Хортиця – Велика й Мала. Там, за порогами, у Днiпро впадають багато рiчок, там починаеться князiвство плавнiв – непрохiднi багнистi простори, зарослi очеретом i чагарником, край дикий та безлюдний. То вже були джунглi, як звуться на мiжнароднiй мовi – чи сленгу – густi, тяжкопрохiднi, заболоченi тропiчнi й субтропiчнi лiси.

У степу було безлiч балок, зарослих травою й чагарником, та байракiв – «Де байрак, там i козак», – вкритих лiсом. А по берегах рiчок росли дикi яблунi, грушi, вишнi, сливи, траплявся й виноград. А ще – дуби, клени, в’язи.

А скiльки у Днiпрi та його притоках i озерах водилось усiлякоi риби, нiким не ловленоi i не ляканоi, – бiлуга (деякi нагулювали й по кiлька метрiв завдовжки), осетри, севрюги, соми, щуки, лящi, окунi, таранi… Як свiдчать сучасники, великою мережею за один раз витягали понад двi тисячi штук рiзноi риби. Нi, з голоду пропасти у Великому Лузi було просто неможливо.

А скiльки водилось у плавнях бобрiв, куниць, диких свиней та водяних птахiв – качки, гуси, лебедi, баби (пелiкани). Балки й байраки кишiли вовками, лисицями, зайцями i навiть ведмедями. А скiльки водилося тлустих, лiнивих i неляканих дроф, стрепетiв, курiпок!..

А неподалiк у степах ходили табуни низькорослих диких коней з довгими густими гривами та хвостами, званих тарпанами, стада сугакiв (диких кiз), i навiть зустрiчалися й тури – уявляете? Тури! Справжнi велетнi тури! Це такi величезнi бики, що, наприклад, кинувшись на вершника, брали його на роги i перекидали разом iз конем.

Про бджiл, що гнiздилися не тiльки в дуплах, а й просто в землi, в ямах, що переповнялися медом, i горе було тому бiдоласi, який, необережно повiвшись, провалювався в таку яму, де на нього чекали сотнi тисяч бджолиних жал, i гинув вiн у тiм солодкiм меду…

Щоправда, у днiпровських плавнях була ще й тьма-тьмуща комарiв, отруйних мух i мошви. А це вже лихо з лих. Вони накидалися на людину й так жалили-кусали, що тiло потiм нестерпно свербiло, обличчя набрякало, очi так набрякали, що, як розказували, по три днi й повiк несила було пiдняти. Тож у плавнях i пропасниця була, i всiлякi тяжкi хвороби. А навеснi, як днi були сухi, з татарськоi сторони (так званий лiвий берег, правий називали руською, або козацькою, стороною) налiтали великi хмари сарани. Вона градом падала на землю й миттево зжирала всi злаки i трави, залишаючи позад себе наче випалену пустку. Сарана проникала в усi щiлини, вiд неi неможливо було сховатися. А ще у плавнях, байраках i чагарниках, у високiй травi було царство лютих гадюк – стережися!

І все ж степи тi з давнiх-давен вабили людину – багатства там i справдi були нелiченi. Але й острах брав за душу цупкими пальцями. Лякали не лише пустка з бездорiжжям, звiрi, гади чи отруйнi мухи – найнебезпечнiшими серед усього того бiсiвського порiддя були татарськi людолови.

І все ж селяни втiкали вiд панiв, що були лютiшими за татарських людоловiв, i втiкачi в тих диких, але таких багатих краях вважали себе вiльними людьми.

Себто козаками.

«Тi з украiнського народу, – зазначатиме письменник XVII ст. С. Грондський, – хто… не хотiв нести ярмо й терпiти владу мiсцевих панiв, iшли в далекi краi, тодi ще не залюдненi, й здобували собi право на свободу… засновували новi селища i, щоб вiдрiзнятися вiд селян, що належали панам, стали називати себе козаками».

Так у тих краях виникали козацькi слободи (вiд слова «свобода», селище, де живуть вiльнi вiд феодальноi залежностi люди) i хутори.

Так з’явилося козацтво. І воно оживило малолюднi степи. Козаки, тримаючи за плечима рушницю, орали цiлину, вкриту рясною травою i зарослу тернами, перетворюючи степ на квiтучi лани, прокладали дороги, будували мости через безiменнi рiки, розводили сади. З розвитком рiльництва почали розвиватися скотарство й рiзнi промисли – рибальство, мисливство, селiтроварiння.

Починала творитися козацька органiзацiя, товариство. Козаки об’еднувались у громади i всi питання вирiшували спiльно на радах чи сходах. Там же обирали старшину – отаманiв, осавулiв, суддiв. Засiваючи землю, розводячи худобу, будуючи слободи й хутори, козаки були готовi щомитi вiдбивати напад тих чи тих людоловiв – татар чи своiх панiв. Хати ставили невеликi, з хмизу, обмазаного глиною – така оселя називалася зимiвнико5 м, а козаки, якi господарювали, зимi5вниками.

Небезпека чигала на кожному кроцi, тож до неi треба було бути щомитi готовим. Тому козаки у найзручнiших мiсцях зводили невеликi укрiплення – городки, або сiчi. А сiчами вони називалися через те, що iх робили з рублених або сiчених колод. Одна з таких сiчей i виникла на Хортицi, що й започаткувало решту – сiм Сiчей Вiйська Запорiзького низового.

…Сiч так нагадувала, – зазначае один з iсторикiв, – грiзну фортецю. З бiйниць ii визирали жерла гармат i дула козацьких самопалiв. Посерединi укрiплення був майдан. Вiн вiдiгравав велику роль у життi вiйська. На майданi збиралися козацькi ради, якi розв’язували найважливiшi вiйськовi справи. Тут же можна було запримiтити стовп (бiля нього карали злочинцiв) i великi литаври, – б’ючи в них, скликали козацтво на збори. В рiзних мiсцях навколо майдану стояли вiйськова канцелярiя, пушкарня, хати старшин, комори, а також кузнi й майстернi, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох тощо.

Нарештi навколо майдану стояло кiлька десяткiв низеньких довгастих хат – куренiв, збудованих зi сплетених з лози щитiв, обмазаних глиною i критих очеретом. Тут жили тi козаки, що складали сiчову залогу, а також новоприбулi до Сiчi втiкачi.

Згодом поблизу Сiчi виросла невелика слобiдка. Тут жили й працювали рiзнi ремiсники – кравцi, шевцi, ковалi, зброярi, а також стояли рiзнi крамницi, шинки, пивницi. У слобiдцi був i базар, на який приiздили козаки з околиць, купцi з Украiни, Росii, Молдавii, Польщi, Криму, Туреччини.

Пiдступи до Сiчi охороняли з вартових веж – бекетiв, висунутих далеко в степ. Козак, який стояв на вишцi, пильно вдивлявся в далечiнь. Завбачивши ворога, вiн запалював бочку зi смолою чи оберемок сухого бадилля, сiдав на коня i мчав до сусiднього бекету. Полум’я i стовп диму, що здiймався до самого неба, були знаком загрозливоi небезпеки. Його передавали вiд одного бекету до iншого, i скоро всi довiдувалися про наближення ворога…

Луг – це поросла травою i кущами лука, що використовуеться як пасовисько та сiножать.

Або ще – низина, поросла лiсом.

А тих, хто переховуеться в лузi, звали лугарями.

Лугарювали в лузi насамперед козаки – бо хто ж iще, крiм них, поткнеться в тi безлюднi глухi краi?

До речi, про козакiв.

Лугом, але вже Великим, називали в XVI–XVIII ст. днiпровськi плавнi нижче вiд порогiв у пониззi Днiпра.

Тодi й пiсня (чи пiсенна приповiдка) була:

Ой, Сiч – мати,
А Великий Луг – батько.

Для козакiв, звiсно.

Заплава Днiпра у володiннях Запорiзькоi Сiчi, що простяглася з обох його бокiв вiд Хортицi на 100 км за ширини вiд 3 до 25 км, загальна площа – понад мiльйон десятин землi. Для розвитку господарства Запорiзькоi Сiчi угiддя Великого Лугу щороку розподiлялися жеребкуванням мiж 38 куренями Сiчi, чи – Вольностей Запорiзьких. Або ще – Вiйська Запорiзького низового.

Так ось, за переказами – а вони живучi, хоч у яке столiття заглянь, – Великий Луг був чи не нашпигований скарбами, мрiя про якi багатьом – зокрема й авантюристам – i спати не давала. Розказували пошепки, роблячи очi страшними, що в численних балках i «могилах» Великого Лугу майже щорiчно знаходили «старовиннi мiднi та срiбнi грошi», що iх виносили на поверхню веснянi води – повенi. Та що й казати, як там, хоч куди поткнись, всюди землю таки й справдi нашпиговано коштовним багатством. Та так, що одна з рiчок Великого Лугу, яка впадала в Днiпро, навiть мала ймення – Скарбна. Дiдiвський, чи прадiдiвський, переказ свiдчить, що «бiля Скарбноi, де стара Сiч, е стрiлиця, а в тiй стрiлицi сховано весь запорiзький скарб». Про те, що запорiжцi господарювали на Скарбнiй, свiдчить i такий факт: у гирлi рiчки в минулому столiттi було знайдено двi затопленi «чайки».

Так от, Хортиця й межувала зi знаменитим козацьким Великим Лугом – днiпровськими плавнями, що були родючими i плодючими, багатими на рибу, рiзних птахiв, дичину, та ще й були вкритi лiсами-чагарями та цiлющими травами. Плавнi були помережанi рiчками, ериками, протоками й протiчками, озерами та балками. Як повеснi води заливали Великий Луг, то незатопленими залишалися лише пiдвищенi мiсця, перетворюючись у тимчасовi острови серед моря розбурханоi повенi… Вважаеться, що Геродот, який кiлька тисячолiть тому вiдвiдав Днiпровi (тодi Бористеновi) береги та описав вкриту лiсами i травами низину, порiзану й омиту протоками Днiпра-Бористена, то вiн назвав ii Гiлеею, яка в козацькi часи прибрала ймення Великий Луг.

Запорiжцi тому й називали Великий Луг своiм батьком, що вiн був джерелом iхнього життя. Та й добре захищав козакiв своiми неприступними пущами, протоками, рiчками та озерами чи багнищами вiд татар. Та й до всього Великий Луг посiдав особливе мiсце в духовному життi козацтва. Тож тодi козаки й спiвали, що Сiч – мати, а Великий Луг – батько. Чи як у Т. Шевченка:

А пiду я одружуся
З моiм вiрним другом,
З славним батьком Запорiзьким
Та з Великим Лугом.
На Хортицi у матерi
Буду добре жити…

«На пiвденний захiд рiчище Днiпра помiтно розширювалося. Тут починалася Вiйськова Скарбниця. За переказами, в цьому мiсцi запорiжцi ховали вiйськовий скарб. «Розповiдають, – писав Боплан, – що козаки заховали тут у каналах безлiч гармат, i нiхто з полякiв не знае цього мiсця, бо вони нiколи не бувають тут, а козаки, зi свого боку, тримають це у великiй таемницi». У Вiйськовiй Скарбницi, у вузьких звивистих протоках, серед густих заростiв очерету й чагарнику, стояла Запорiзька флотилiя. Скрiзь у надiйних мiсцях розташовано козацькi пiкети. «Тут, – писав Боплан, – загинуло чимало турецьких галер… якi заблудилися мiж островами i не могли знайти дороги, тодi як козаки у своiх човнах стрiляли в них з очерету. Вiдтодi, – додае вiн, – галери не заходять у Днiпро далi як на 4–5 миль вiд гирла»

    (В. Голобуцький).

Через Вольностi Вiйська Запорiзького низового, а там вiн i широкий, i глибокий, i швидкий, Днiпро простягнувся бiльш як на 500 кiлометрiв.

І всi береги його в нижнiй течii – за винятком хiба порогiв – вкритi густими плавнями, щедро зарослi трав’яними хащами, чагарниками та лiсами, ще й перетятi в рiзних напрямах посестрами його, блакитними рiчками, протоками й озерами, лиманами – тiльки вздовж його берегiв iх було 465!

А ще ж дев’ять порогiв – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнигiвський, Будилiвський, Лишнiй та Вiльний!

А ще ж забори – пасма диких гранiтних скель, що розкиданi по руслу рiки, особливо з правого берега, але якi не перетинають рiку повнiстю з одного берега на iнший, залишаючи вiльний прохiд для суден, всього iх 91, а шiсть iз них просто-таки велетнi. А ще ж то там, то там на Днiпрi стирчать поодинокi скелi. Найвiдомiшi з-помiж них – Богатир, Корабель, Гроза, Розбiйник.

А ще ж плавнi, озера, острови. По всьому Днiпру, в межах земель запорiзьких козакiв iх було 265 – великих i малих. І все це у тих краях було вкрите трав’янистою та деревною рослиннiстю. З усiх несходимих плавнiв найзнаменитiшим був Великий Луг, вiн починався бiля лiвого берега Днiпра, навпроти Хортицi, тягнувся 400 з лишком кiлометрiв i закiнчувався на тому ж березi поблизу урочища Палiiвщина, вище вiд Микитиного Рогу.

Але щоб там вiдстояти свою свободу i саме життя, i честь свою лицарську, козаковi треба було мiцно тримати в руках свою «чесну зброю».