Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

– Але ж Чаплинський спустошив мiй хутiр, забив на смерть мого сина i викрав мою дружину.

– А Чаплинського послухаеш, – його величнiсть ледве стримався, щоб не позiхнути, – так Олена пiшла за нього добровiльно. І добровiльно стала з ним пiд вiнець. Га? По своiй волi твоя Олена пiшла з паном Чаплинським пiд вiнець… – Передихнув. – А коли це так, то… то… І взагалi, – витрiщився на Хмельницького. – Ти козак, пане Хмельницький? Га? Питаю: ти козак?

Богдан кивнув, iще не розумiючи, куди хилить його величнiсть.

– A коли ти козак, то в тебе е шабля. Яку я тобi, до речi, й дарував.

І повторив iз притиском:

– ЯКЩО ПАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ КОЗАК, ТО В НЬОГО МАЄ БУТИ ШАБЛЯ!..

І сотнику Хмельницькому нiчого не залишалося робити, як пiдтвердити: так, вiн козак i в нього е шабля!..

Нiчого не домiгшись у Варшавi нi в Сенатi, нi в короля, Богдан Хмельницький ще трохи потикався сюди-туди i, зрозумiвши, що всюди глуха стiна (поляки карати поляка Чаплинського нiколи не будуть, за принципом, що ворон ворону ока не виклюе), так ось, збагнувши це, Богдан повернувся додому, ще гаразд не вiдаючи, що йому далi чинити-робити. Прощати Чаплинському викрадення Олени вiн не збирався i за згадки про кривдника клекотiв праведним гнiвом. «Щось придумаю… щось придумаю, – шепотiв у гнiвi превеликому, – Чаплинському вiдомщу i Олену, золотце свое, поверну».

Ось тiльки як далi боротися з Чаплинським – у клятого шляхтича була чимала вiйськова сила i влада, – ще не знав, але певний був: Чаплинському набiг на Суботiв, розорення хутора i викрадення Олени (клятий шляхтич iще й коня його викрав! добре, що Ганна встигла його повернути) не подаруе.

І тут сталося непередбачене. На пiд’iздi до хутора його вже чекали найманцi Чаплинського на чолi з осавулом Романом Пештою.

– Богдан Хмельницький?

– Ну, я Богдан, котрий Хмельницький, – ще нiчого не пiдозрюючи, вiдповiв сотник. – А ви хто такi?

– Про це ти незабаром дiзнаешся.

Наперед виiхав осавул Роман Пешта.

– Богдан, котрий Хмельницький, – почав вiн урочисто. – Ти звинувачуешся у зрадi, тож я маю наказ тебе арештувати.

– У зрадi? У якiй… з-радi, – на мить аж отетерiв сотник, але йому не дали отямитись, вмить скрутили руки, кинули на якийсь вiзок, запряжений двома кiньми, реестровцi його оточили з усiх бокiв i помчали…

Куди?

Отямився Богдан Хмельницький у пiдземеллi якогось замку – вогкому i напiвтемному. На мокру кам’яну пiдлогу кинули оберемок сiна.

– Сиди! – i важкi металевi дверi зi скреготом зачинилися.

– Я буду… буду скаржитись, – кричав сотник. – Це самоуправство Чаплинського, i воно так йому не минеться!

Але розумiв, у яку небезпечну ситуацiю вiн потрапив. Тюрма… Глибоке пiдземелля замку, що пильно охоронявся. Вийти звiдси непросто, закони i право тут не дiють, у цiй в’язницi його без суду i слiдства можуть прикiнчити. І нiхто й знати не буде, де подiвся сотник Богдан Хмельницький. Та нiхто й уваги на його зникнення не зверне – пропав чоловiк, то й пропав. Нинi людинi пропасти запросто – всюди беззаконня, свавiлля i влада не закону, а сильного. В Украiнi свавiльничае шляхта. Треба якось рятуватися. Та як?

Але життя йому врятувала вона, пiдступна Олена, яка зрадила його з його ж кривдником, шляхтичем Чаплинським. Хоч як дивно, але дiзнавшись, що Богдан Хмельницький у пiдземеллi замку свого нового чоловiка, шляхтянка раптом заступилася – щось людське в нiй ще лишилося, – за свого колишнього коханця, чиiй жiнцi вона допомагала вести господарство. І – що було, те було, – крутила з Богданом. Вона й умовила Чаплинського вiдпустити Хмельницького.

Про це Богдан Хмельницький так згадуватиме:

«Чаплинський тяжко мене знеславив, збезчестив чотириденним триманням у тюрмi мiж ув’язненими злодiями, i якби не Чаплинська, добродiйна i милосердна до людей, якi гинуть – тут вiн улестив панi Оленi, хоча нiчого не перебiльшив: вона й справдi визволила його з тюрми, де вiн сидiв разом зi злодiями аж цiлi чотири днi, – якби вона не допомогла менi у тiй тюремнiй неволi своiми просьбами, не минувати б менi помсти жорстокого тирана, ii чоловiка».

Вiн ii ще любив i любив нiжно, хоч вона вже була жоною iншого, його кривдника i тирана, i носила законно його прiзвище, Чаплинська.

І вона вмовила мужа свого, Чаплинського, i той велiв вiдпустити Богдана.

Тiльки заради Олени. Вона так прохала вiдпустити Хмельницького, не марати руки його смертю. Бо вiн i мертвий мiж ними стоятиме…

Чаплинський ii зрозумiв i заради неi…

Заради дружини велiв вiдпустити затятого свого ворога – це ж треба!

Не хотiв псувати вiдносини з коханою, яку любив над усе i якою дорожив. Тому й не хотiв, щоб мiж ними та iхньою любов’ю стояла тiнь загубленого сотника. Хай щезае куди хоче, але подалi вiд Чаплинського, щоби вiн бiльше його й одним оком не бачив.

І сотник Богдан Хмельницький, дякуючи Оленi, коханцi своiй, а тепер жонi Чаплинського, опинився на волi. Навiть за ворота замку вийшов – брама за ним зi скреготом зачинилася, – а все ще не мiг повiрити, що його випустили з в’язницi, i подумки дякував Оленi, яка зберегла йому життя. Але гнiв до Чаплинського не затихав. Та й не вiн його звiльнив, а вона, Олена Прекрасна. Їй вiн до останнього дня в цьому свiтi буде вдячний, любовi своiй, тож поверне ii, хоч би що це йому коштувало. І заразом вiдомстить Чаплинському, який посмiв викрасти в нього любов i собi ii привласнити. Так i такечки, Чаплинський ще отримае свое. Ось тiльки як його взяти за зябра? У клятого ляха – влада i значна вiйськова сила. А тут ще й застерегли Богдана вiрнi люди: тiкай, чоловiче, подалi й пошвидше, тiкай, доки ляхи не передумали i не повернули тебе у пiдземелля замку. Їм iз тобою впоратися – раз плюнути. А тому – бери ноги в руки й тiкай! Куди?… Та куди хочеш. Хоч i на край свiту. А найперше тiкай з Украiни, бо панами тут ляхи. Що хочуть, те й чинять. І з якимось сотником впоратись iм нiчого не коштуе. Та й у Чаплинського руки занадто довгi, тож тiкай туди, де вiн тебе не дiстане.

У тi часи всi гнобленi та переслiдуванi, не знаходячи в Украiнi справедливостi, втiкали на Низ, на Сiч Запорiзьку, бо тiльки там була справедливiсть. Це розумiв i Богдан, а тому, прихопивши з собою сина Тимофiя, кинувся на Запорiжжя, до сiчових братчикiв. Був певний: ляхи – iхнi затятi вороги, тож козаки допоможуть. І з Чаплинським вiн iще побореться, ще вiдомстить кривднику за все, за все, i неодмiнно поверне собi Олену Прекрасну.

А втiкаючи на Низ, до Сiчi Запорiзькоi, славноi-преславноi, вряди-годи повторював, як присягу:

– Якщо маю шаблю в руцi, то не все забрав у мене Чаплинський, не все. Жие Бог i козацька ще не вмерла мати!..

І поправляв шаблю при боцi, коштовну, до речi. З iще коштовнiшим рукiв’ям – дарунок самого короля.

Воiстину, ще не все втрачено, коли ти козак i маеш безвiдмовну шаблю, найпершу подругу кожного iстинного козака!

З усiх видiв ручноi зброi у тi часи шаблю (шаблюку, шабельку) нiхто так не шанував, як запорiжцi. Без неi козак – як без рук. І не козак взагалi.

Як свiдчить Дмитро Іванович Яворницький, у козакiв «шаблi використовували не надто кривi й не дуже довгi, середньою довжиною в п’ять четвертей, зате дуже гострi: «як рубне кого, то так надвое й розсiче – одна половина голови сюди, а друга туди». Леза шабель вкладали у дерев’янi, обшитi шкiрою чи обкладенi металом пiхви (вiд слова «пхати»), часто прикрашенi на кiнцi, бiля рукiв’я якимось вирiзаним iз дерева звiром чи птахом; на самих лезах часто робили золотi насiчки. Шаблi носили при лiвому боцi й прив’язували за два кiльця, одне вгорi, а друге нижче середини вузеньким ремiнцем за пояс. Шабля була настiльки необхiдною запорiзьким козакам, що в iхнiх пiснях завжди називалася «шаблею-сестрицею, ненькою рiдненькою, панночкою молоденькою».

«Ой панночка наша шаблюка!
З бусурманом зустрiчалась,
Не раз, не два цiлувалась».

Як справжнiй «лицар», запорiжець вiддавав шаблi перевагу перед усiлякою iншою зброею, особливо кулею, i називав ii «чесною зброею».

За козацьку «чесну зброю» – та й козак вiн урештi-решт! – i вирiшив узятися, втративши надiю знайти у Варшавi правду, й чигиринський сотник, адже справедливiсть, як вiн переконався, можна було вiдстояти лише iз шаблею в руцi.

Але для цього треба було дiстатися вiльного козацького краю, Сiчi Вiйська Запорiзького низового, аби разом з низовим товариством вибороти своi права i гiднiсть свою у чесному герцi вiдстояти…

Нема в свiтi правди,
Правди не зiськати,
Бо тепер неправда
Стала панувати.
Сидить кривда на покуттi
Поруч iз панами.
Стоiть правда при дорозi
Разом з мужиками…

У тi часи правда була лише на пониззi Днiпра, на Сiчi в козакiв.

Козак – слово тюркського походження i означае «вiльна людина».

Навiть сьогоднi бути вiльним – навiть за демократii – ой не просто, а тодi, а в тi часи…