Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Спать менi не хочеться,
І сон мене не бере,
Та нiкому пригорнути
Молодоi мене.

Ласкою бiля нього припадала:

Нехай мене той голубить,
А хто мене вiрно любить,
Нехай мене пригортае,
Хто кохання в серцi мае…

Кохання до неi вiн мав, але на завадi йому вже почав ставати вiк. І це сьогоднi, а що буде завтра-позавтра? А вона ж iще молода.

І тодi Олена сказала собi: бути гетьманшею – це бiльше, нiж злягатися в постелi, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.

І знаходила молодикiв для забави. А потiм зупинилася на одному, бо вiн, будучи ключником, завiдував полковою скарбницею, з якоi дещо i iй перепадало. І вона зупинила свiй вибiр на ньому. Спершу зi своiм грiхом ховалася, утаемничувала його, а далi, вiдчувши, що iй усе дозволено, почала кохатися з ним смiливiше й вiльнiше… І гетьманич Тимiш, який ненавидiв ii, свою мачуху, щось запiдозрив.

Коханцевi вночi (гетьмана не було в Суботовi) Олена поскаржилась:

– Тимiш, мабуть, здогадуеться, що ми любов крутимо. Треба щось робити.

– З ким?

– Та кажу ж, iз Тимошем. Бо розкаже гетьману про своi пiдозрiння, а той у гнiвi своему крутий…

– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошевi рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.

– Якщо вiн здогадуеться, а менi здаеться, що се так, то виведе нас на свiтло денне. Та ще як перевiрить, чи все гаразд у полковiй скарбницi, вiд якоi ти, мiй любчику, маеш ключики.

Вiн наче злякався.

– То що нам робити?

Вона вiдповiла чомусь вже роздратовано:

– Ти ще мене питаеш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тiлько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.

– Я щось придумаю…

Але коханець не встигне «щось придумати», i Тимiш випередить коханцiв.

Молодика звали Любимом. І для Олени вiн був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пiзно, слово, як вiдомо, не горобець…

Переказували, буцiмто Тимiш зловтiшно буркнув:

– Стане iй той любчик кiсткою в горлi.

Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Вiдвiдуючи церкву, незмiнно ставила свiчку.

– За здравiе, – голосно починала, – гетьмана нашого славного i мужа мого. – Але закiнчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немае): – І за здравiе Любчика, голубчика мого.

І не кривила при цьому душею, бо обидва iй були потрiбнi i обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що ii, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею вiн ii ощасливлював. Дай Боже, iм обом здоровля та вiку довгого.

І вiрила, що так i буде, i завжди вони в неi будуть: гетьман, муж ii, i Любим – коханець ii.

За гетьмана Олена не з любовi йшла. Для неi важило iнше: багатство його, влада чи не короля, велич i слава, у промiннi яких i вона буде купатися i, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жiнкою Украiни.

Ось заради цього i йдуть за вождiв, бодай i старих. А Олена, крiм вроди й спокусливостi, iншими чеснотами нiколи не володiла. І навiть не бажала iх мати. І вона пiшла. За славетного – щоб i самiй такою стати – гетьмана. А для любовi – природа вимагае свого – завжди знайдеться молодий козак – скiльки iх! І шукати не треба – тiльки моргни, пальчиком примани – i вони вже бiля твоiх нiг. І красенi, i до любовi зело здатнi! І молодшi за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспiльствi.

На Украiнi це (старий чи просто в добрих лiтах чоловiк бере молоду фiфочку, а потiм мае з нею клопiт, не знаючи, як утримати ii бiля себе та ще й змусити ii любити його), так ось, на Украiнi це з давнiх-давен чи не типове явище. Принаймнi не рiдкiсне. Настiльки звичне, що дотепники навiть в’iдливу пiсеньку про таких старих женихайлiв склали. Пригадуете?

Ой пiд вишнею,
Пiд черешнею
Стояв старий з молодою,
Як iз ягiдкою.

А далi… Далi спiваеться, що вона «i просилася, i молилася»:

Пусти мене, старий дiду,
На вулицю погулять!

А вiн iй, як отой собака, даруйте, на сiнi:

Ой i сам не пiду,
І тебе не пущу,
Бо ти мене, старенького,
Та й покинеш на бiду.

І що iй тiльки не обiцяе, аби втримати юну звабу бiля себе, ще й мати од неi оте саме, любов:

Куплю тобi хатку
І ще сiножатку,
І ставок, i млинок,
І вишневенький садок!

А вона? Спокусилась багатством? Де там!

Ой не хочу хатки,
Анi сiножатки,
Нi ставка, нi млинка,
Нi вишневого садка!
Чому? Та тому, що
Ой ти, старий дiдуга,
Ізiгнувся, як дуга,
А я молоденька,
Гуляти раденька!..
Ой iзгиньте, пропадiте
Всi старii костi!
Не сушiте, не крушiте